Завершується лютий і завершується моє читання книжок про нашу сьогоднішню війну. Фінальною крапкою цього, переповненого емоціями, читального марафону стала книжка, виходу у світ якої я дуже очікувала. І зовсім не тому, що конче хотіла дізнатися, що нового напише мій улюблений автор, бо все, що увійшло до цієї книжки, я вже і так мала можливість прочитати у вигляді щотижневих статей на його Патреоні.
Category Archives: Ексклюзивна хвиля
Аd opus!
Дякую, шановні друзі, за привітання з нагоди призначення директором Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Сприймаю їх, як Вашу доброзичливу чемність, а ще як зацікавлене бачення, яким мав би бути керівник ІЖ. Не романтизую свого призначення. Усвідомлюю і знаю — це не нагорода і не медовий пряник. Це – завдання і робота. Багато завдань і багато роботи, повсякчас.
Роман з відкритими дверима
Від початку лютого я читаю книжки, які висвітлюють події, повʼязані з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів на нашу землю. Дві перших книжки були реальними спогадами українських авторів про пережите. І таке фіксування цих історичних фактів я вважаю вкрай важливим та необхідним. Згодом ці книжки стануть базою для написання літопису російсько-української війни.
Сергій Пантюк — авантюрист в житті й літературі
Твердження Сергія Пантюка (нар. 10 лютого 1966) «насправді я обожнюю тільки себе!» можна, на перший погляд, трактувати як прояв еґоцентризму. Поети не написали б жодного рядка, якби не любили себе, тому що пізнаючи себе, вони за аналогією чи контрастом пізнають інших, відчувають, переживають ІНШОГО як себе.
Люта німота довкола Григорія Лютого
Сьогодні, 7 лютого 1949 року у Гуляйполі народився великий український поет Григорій Лютий. Торік, на початку квітня його не стало… Уже, напевно, іншому, повоєнному поколінню українців — мудрішому, освіченішому, патріотичнішому — ще належить перечитати і переосмислити ким же ж він був, Григорій Лютий…
Унадився журавель до бабиних конопель
Оці мої дилетантські (як називають їх професори-мовники) роздуми щодо одної з причин вимирання української мови в Україні були видрукувані ще 2009 року в тижневику «Слово Просвіти» за 16-22 липня під назвою «Унадився журавель до бабиних конопель». Я тоді сподівався на виважену, спокійну і вдумливу полеміку, але, на жаль, конструктивної розмови не відбулося – лише звинувачення й заперечення.
Ця прекрасна і така крихка дійсність (нотатки мого друга Т.Р.)
У лютому, коли я востаннє приїжджав у село до Гордія Сташівського чи то пак Серена, як шанобливо йменував свого тепер уже покійного друга, мене мучило одне питання, яке до того ж ніяк не вдавалося чітко сформулювати. Тоді протягом кількох місяців я жив пригнічений смертю Матея Бурдюґа, перекладача з санскриту й поета, з яким, випадково познайомившись на набережній коло моста Патона, неабияк здружився і часто бачився продовж півтора року і який у сімдесятисемирічному віці неспогадано без усякої видимої причини наклав на себе руки.
Сповідь емігранта
Почитала текст колеги про її опори, яких нема, і вирішила, що треба більше, чесно і публічно говорити, бо таке враження, що всі навколо залізні, а потім до мене приходять люди і кажуть, що вони «поламалися». І я, до слова, теж «ламаюся» часто. … Написав мені на днях однокласник, спитав, як я і чи війна сильно вплинула? Я не знайшла, що відповісти. Ну, бо виходить, що не сильно — хата, руки, ноги і голова є, працюю, живу за півгодини транспортом від моря, гріх нить…
На тиловому фронті без змін
Війна продовжується. Її кривавий танок зі смертю далекий від фіналу, і ті «марафонці», які думають що ми за мить від перемоги, сильно помиляються. Згідно провладного наративу, у нас далеко не один фронт… ще є економічний, духовний, культурний, ну, і решта фронтів. Зрештою, за кількості фронтів ми «взули» Третій Рейх, феєричніше «мочимо», аніж «Динамо» — «Барселону» в 97-му!
Розчаровані українці
Кажуть, що найкращий бій це той, якого вдалося уникнути. Якщо вже дуже кортить пошукати винних у цій війні окрім її безпосереднього ініціатора — росію, то варто дивитись не на Зеленського чи Порошенка, а трохи ширше. Порошенко і Зеленський прийшли до влади, коли війна вже тривала, відмотати час назад їм було не під силу.