Іноді трапляються такі дивовижні збіги, які годі кому й пояснити. Бо вони дивовижні лише тобі, і більше нікому. Якось так трапилося, що я читав «Щоденники» Олександра Довженка напередодні тої ночі, коли рашистські виродки знищили Каховську дамбу. І саме в тій їх частині, де йшлося про її будівництво. Олександр Довженко — геніальний український режисер. Навіть Сталіну не стало духу його знищити, хоч він і намагався.
Спроба прогнозу українського політичного ландшафту після нашої перемоги… Лише вічна шана і вічна вдячність героям, які загинули за свободу і незалежність України. Лише гіркий біль за невинними жертвами агресії дикої орди. Лише нещадна ненависть до фашистської росії і нестримне бажання її знищити.
Учора ми з Уляною гуляли старим Києвом і в промінні стомленого вечірнього сонця я зробила цей кадр. А потім, на телефоні, роздивляючись, подумала, що погляд у моєї Уляни зовсім не притаманний трирічним дітям… Була, направду, заскочена цим відкриттям. А потім зрозуміла…
Хто не знає Віктора Ожогіна? Легенда факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (розпочав навчання у 1978 році на підготовчому відділенні). Легенда української журналістики: блискучий футбольний коментатор, незручний для чиновників, керівник Дніпропетровської обласної телерадіокомпанії, кореспондент опозиційного телеканалу в Дніпрі, заслужений журналіст України. Коли обставини виштовхували його з професії, таксував, займався менеджментом і ще хтозна чим, але без роботи ніколи не сидів. Ті, хто знають Ожогіна, не можуть уявити його без футбольного м’яча. Йому вже за 60, а його не виженеш з футбольного поля. Ще й фори дає молодим!
… Знаєте, я ніколи не вишивала. Я ніколи не встигала творити таку величну красу, яку можна вершити лише у роздумах та спокої. Через рутину я навіть не могла надихатися більше трьох днів незбагненними ароматами квітів, дерев, туманів і димів. Я так рідко слухала дощ і тишу. І не мала часу на погляди удалечінь, на прогулянки в прекрасне нікуди, на авантюри і чарівні блукання.
Що таке шалені обстріли міст? Якщо б впало хоча б половина того, чим цілили… Картина така. Пів Києва нема. Жертви, руїни, плачі. А потім, коли спам’ятаються — замежне горе. Зашкальна біда. Я в жодному фільмі про війну, навіть фантасмагоричному, не бачив того, що бачив з вікна.
Сьогодн, 5 травня, народилася геніальна українська письменниця, класик української літератури
Ірина Вільде – не вразлива до слави і хули. Це справді дивовижна велика Жінку, без творчості якої важко уявити сьогодні повноцінною українську літературу. Ірина Вільде зачарувала мене ще школяркою своїм ніким неперевершеним поки що романом «Сестри Річинські», який побачили світ у 1965 році, тоді ж був відзначений Шевченківською премією, що було для автора і твору потужною рекламою.
В Україні (принаймні в більшій її частині), за тиждень після Великодня, — поминальні дні… Мої батьки, так само, як дід і баба, рідний брат, якого я ніколи не бачив, поховані на старому кладовищі, за селом, на горі… І з тої гори, якщо дивитися вниз за ясної погоди, відкривається цілком шевченківський краєвид. Великі левади, а за ними луг, а там далі й Він, Сам — великий і широченний Дніпро… З його островами, рукавами й затоками… І аж далі, на тім березі — ледве вгадуються Черкаси…
Читаю я змалку, десь років з 5-ти. Перша книга, принаймні, яку достеменно можу назвати – Гоголь, «Вечори на хуторі біля Диканьки». За роки стільки читано-перечитано. Одразу скажу одну банальну, але не зайву річ: у кожного свої смаки. Тому книги, про які йтиметься як мої улюблені, хтось оцінює доволі нейтрально чи прохолодно. А улюблені книги когось пройшли «повз мене». Це очевидно.
Знову горе увірвалося до нашої освітянської оріонівської родини. Щоб ще раз зрозуміти і відчути, що кожного разу біль приходить по-різному… Звістка про загибель Олега Барни наповнила вчора ввечері медійний простір. Але ми разом із його родиною відмовлялися вірити… І намагалися цією нашою невірою побороти непоправне. І підтримати таку дорогу для нас і рідну Ольгу Василівну.
