Незбагненним чином ця письменниця причетна до кількох миттєвостей з мого минулого, які я вважаю найщасливішими у моєму житті. Принаймні його більш зрілої частини. І це саме їх я згадую наодинці з собою, коли вночі часом охоплює відчай. Намагаюся триматися за цей спогад. А сама письменниця, звісно, тут ні до чого.
Сьогодні – день народження Павла Тичини. Мій нарис про нього зветься «Кларнет і дудка, або Як зламали класика вітчизняної літератури». Ось уривок зі свіжої книги «Титли і коми». … Юний Павло Тичина прийшов на літературні суботи до Михайла Коцюбинського і там дебютував віршем «Розкажи, розкажи мені поле…». Та й закохався в Поліну Коновал, яка відхилила його любов, ще й прилюдно насміхалася. Юний Павло «переключився» на Інну — сестру Полі, яка, проте, дуже рано померла. Він називав її Нюсею, хоча вірш звався «О, панно Інно!».
Поети і поетки живуть окремо від людей,
хоча декому здається, ніби поруч.
Іноді їх можна ловити,
немов метеликів
дірявим сачком зумисної зацікавленості.
Дивитися в очі, вихоплюючи кожне слово,
Сашко Клименко, мій однокурсник, відомий фотомайстер. У своєму багатющому архіві він днями натрапив на отсю світлину та надіслав мені. Я дуже зрадів, як побачив нас, молодих, зі Станіславом Вишенським. Сашко сфотографував обох напередодні розвалу Союзу. На одному з перших «антисовєцьких» мітингів у Києві біля Республіканського стадіону.
Цією січневою морозною різдвяною порою народився (11-го за старим і 23-го за новим стилем) Павло Григорович Тичина — славний сіверянин. Про Павла Тичину написано і переписано дуже багато. Є ще й багато спогадів та переказів серед людей. Кілька років тому, коли у селі Піски ми святкували чергову річницю поета, вже після концерту підійшов до мене один жвавий парубок у камуфляжі…
«Коли життя і мистецтво говорять про одне й те ж саме, то котресь із них стає зайвим. У нас нині нема золотого храму літератури; є багато капличок, до яких забігають не помолитися, але повиставляти свої статеві органи представники різних конфесій младолітературних: “бу-ба-бісти”, “дегенерати”, постмодерністи і т.д. Віршомази нині агресивні до неможливості” (06.01.96);
Спершу мені стало дуже сумно, коли прочитав, як і всі, кого це цікавить, про Валерія Шевчука… Видатний письменник у дуже поважному віці, що має деменцію, і родина помістила якого в будинок престарілих. Сім’я оголосила збір коштів на його лікування, але втрата пам’яті не лікується… Потім, коли прочитав лемент дочки — засумнівався в її правоті. А вона, нагадаю, звинувачує своїх сестру та матір в нечулості.
Люди, це ваші батьки!!! Це відомі, шановані творці, які зробили для України і українців багато гарних справ: написали сотні чудових поезій і літературних розвідок, підняли вікові пласти історії… Тому, що Господь послав їм для цього такий талант, бо саме їх визначив для цієї земної місії. Люди оцінили їхню працю і талант своїм пошанівком і найвищими преміями.
Кілька днів тому Оксана Таран написала, що письменник Валерій Шевчук потребує допомоги. Він хворий і немічний, мешкає в Ірпені, в будинку для письменників. Настільки мені відомо, люди доволі швидко накидали якусь пристойну суму грошей…
Це – мій тато, Валерій Шевчук. Відомий письменник, фактично класик, лауреат Шевченківської премії і десятків інших премій, почесний доктор Могилянки і ще декількох університетів, кавалер якихось там орденів і т.д. і т.п. Він радіє сонцю і тому, як гарно відкидають дерева тіні на сніг у парку, бо він вперше за місяць вийшов на прогулянку. Дарма, що пройти зміг тільки якусь сотню кроків… Дякує мені, що привезла до парку…
