1.
Із кожним подихом й ковтком
все більше пізнаєш у світі.
Смакуєш істини відкриті
запеклий неук під замком.
Ти відчиняєш білий світ,
що б’ється, як у хвилях риба.
Довкіл розхитана колиба
і дратівливий живопліт.
Переглядаю списки прочитаного за рік від різних, зазвичай незнайомих людей. Читаю книжкову аналітику. Маю власні спостереження. Порівнюю. «Два мира – два Шапиро» (цитата в оригіналі звучить точніше). Що показує книжкова аналітика? Українці найчастіше купують і читають жанрову літературу. Перші місця — детективи, любовні романи, історичні романи.
1 січня нового року признаюсь: ніколи в своєму житті не дивився жодного концерту «Кварталу”95». Тільки іноді — фрагменти хвилин на 2-5, якими ілюструється чергове гавно їхнього виробництва. І то… Сьогодні зранку читаю чергові приклади їхнього так званого гумору, який знецінює все і вся у воюючій країні. Громадянами якої вони самі є. Це дивляться мільйони. І це мільйонам, мабуть, подобається.
А був же час, коли щедрувати заборонялося! Та й колядувати, меланкувати. Все заборонялося! А ми, групка студентів-журналістів і філологів Київського університету, щедрували. Розучували старовинні колядки, щедрівки, брали в університетському клубі народні костюми напрокат та й ходили вітати своїх викладачів, а здебільшого – письменників, режисерів, акторів напередодні нового року.
Відвідала Поетичні читання захисників України, підтримала саму ідею, свого чоловіка, друзів і знайомих. Слухала тексти: різні, споглядально-філософські, іронічні, болючо-тривожні… І ніби ділилася на дві людини — літературного критика, який фіксує влучність метафор, несподіваність образів, поетичну культуру й зростання тих, кого давно знаю і з ким мала честь ділити колись сцену, та звичайну жінку, якій у серці відлунювало все те жахіття, яке вони бачили, пережили, вбиваючи ворога, ховаючи побратимів.
Доволі довгий допис, але він усе одно замалий, аби описати глибинну сутність усього російського, проявлену в сумнозвісному фільмі «Слово пацана». Виправдовую себе: витратив на перегляд час, бо колеги щодня годинами дивляться роспропаганду. І детокс робив після кожної серії, відразу дивився цивілізоване.
Повертати собі й нашим нащадкам давню віру, звичаї, обряди необхідно, бо то були знаки нашого правильного природного шляху. Але збились ми з того шляху давно, збились не здуру й не від підлої агресїї чужорідних сил, а через загальнолюдську хворобу — спокусу технічного прогресу як основи матеріального комфорту.
З роками стаю сентиментальнішим… Емоційна домінанта сьогоднішнього дня — прихід мого однокурсника Юрка Плаксюка на брифінг в Український Дім, де з координатором Українського кризового медіа-центру Ігорем Стамболом записували передачу «Навколо постаті. Іван Огієнко». Юрко просто прийшов підтримати. Задати питання. Сказати добре слово.
Маю до свят дарунок. Щиро дякую Євгенові Барану за двотомник листів Флобера. В одній із недавніх відповідей на мій коментар до свого допису у Фейсбук пан Євген зауважив, що має два примірники двотомника й може поділитися Флобером (перепрошую, якщо комусь каламбур видається невдалим).
Отсе кілька днів, як дочитав «Травницьку хроніку» Іво Андрича. Томик чималенький, здавалося б, подекуди нуднуватий, але коли перегорнув останню сторінку, – ахнув: «Сила! Мені, Хоттабичу, треба повчитися у старшого за мене».
