Цими вихідними буквально пірнула в читання з головою. Книга, яку тримаю в руках — це новий роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання», який вийшов друком у видавництві “Апріорі” минулого року. Події роману, про який веду мову, розгортаються в мальовничому місті Ірпінь. Це надзвичайно емоційна історія про кохання та взаємостосунки людей на тлі віроломної агресії.
З нульових двохтисячних й аж донедавна адепти сучукрліту днювали і ночували в Польщі. Не могли нахвалитися як там добре. Ладні були цілувати пантофлі Кракову та Варшаві… Лиш би допастися книжкового ринку Європи. Тепер, коли не перший місяць триває, скажемо м’яко, протистояння на польсько-українському кордоні, наші «інженери людських душ» начеб води в рот набрали та поховалися в кущі.
Освальд Шпенґлер в своїй праці «Присмерк Європи» — фундаментальному аналізі історичного процесу, вбачав те, що всі культури проходять однакові стадії розвитку — зародження, розквіт та занепад. Знаменням кінця він називає переселення народів та прихід до влади тиранів. Те, що ми сьогодні бачимо. Так ось поняття «тиранія» в тлумаченні як Платона, так і Аристотеля була найгіршим політичним режимом.
Ця книжка теж на тему нашої сьогоднішньої війни. Це роман Євгенії Кузнєцової «Драбина» від видавництва Старого Лева. В ній немає всіх тих воєнних жахіть, якими були пронизані три мої попередні лютневі книжки. Ця книжка навпаки — з тонким саркастичним гумором. Але, не дивлячись на легкість стилю, вона теж відображає весь спектр випробувань та страждань, які довелося пережити українцям через російське вторгнення.
На цьому скріншоті кадру із фільму про Толкіна — підказка для найкращого вияву патріотизму у день, коли повномасштабна війна в Україні завернула на третій рік. Sapienti sat! Замість тисяч пустопорожніх слів у затишних кабінетах, на форумах чи удома на канапі, складених ручок і надірваних сердечок.
Директором Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка став Юрій Бондар. Нелегка ноша — у непростий час. По-іншому й не скажеш. Очолити школу журналістів, якою свого часу керували такі (не побоюся цього слова) знакові історичні постаті, як Дмитро Прилюк і Анатолій Москаленко та ще й на зламі журналістських й інформаційних технологій — то «не два пальці об асфальт»! То — величезна відповідальність!
«Мабуть, найтяжче
На цьому світі
Мати крила
А бути
Мухою…»
(Роман Кухарук. Голос графомана)
«Людина із шовку і сталі» – так свого часу Євген Маланюк назвав Андрія Мельника, суспільно-політичного військового діяча. 20 лютого на Львівщині відбулася Друга всеукраїнська науково-практична конференція «Андрій Мельник та його доба». Учасники конференції відвідали село, де народився військовий діяч ( Воля Якубова Дрогобицького району), поклали квіти до пам’ятника Андрію Мельнику, могил його батьків, відвідали недавно створений музей-садибу в хаті родичів Мельника.
«Парасочку до смерти забили книжками. Це були ті книжки, які вона дуже любила, але ненавиділи совіти. Спітнілі шершаві руки ворога брали Сковороду, Шевченка і Франка… і били малу світлу голову Парасочки. Вона не кричала, не плакала, вона гідно приймала свою смерть.
Зустрів якось випадково своє перше кохання. Не дуже пізнав, як і вона мене, мабуть. Була Люда, тепер попросила називати себе чомусь Ляля. Що змінилося в цьому не зрозумів? Але Бог з ним. Говорити нема про що. Важко знайти якусь тему для бесіди… Але сіли до кави…
