Проблема не в тому, що нарвані і «притрушені» мають можливість писати в соцмережах. Проблема в тому, що вони, як магнітом, притягують, людей без власної позиції, без критичного мислення, розгублених і зневірених. Засліплені яскравою емоцією, простими рецептами як «всьо порішать» вони поширюють відверту маячню хворих і цілком здорових свідомих маніпуляторів.
У складні часи, у часи масового сум’яття і зневіри, раптом, як чорт з табакерки, з’являється Жана Д’арк або мінінзпожарським… У Білій Церкві багато базарів і базарчиків. Спеціалізованих і універсальних. Поряд з коледжем сина — базар «На Леване». Заходжу, о бачу: купка жінок схлипують і слухають чиюсь полум’яну промову.
Чекаю хвилин 15 на тролейбус і ламаю голову в пошуках відповіді на питання: чому 60 відсотків громадян України чоловічої статі категорично не бачать себе мобілізованими, ще 17 сумніваються і тільки 20 готові до такого кроку. І це за умови, що понад 50 відсотків, згідно з опитуванням, виправдовують ухилянтів. Наразі додумався тільки до двох варіантів.
Напевно, вони родичі — Анатолій Кульгейко і Вікторія Кульгейко. Остання більш відома як Спартц (за чоловіком- американцем). Він — голова Ріпкинського товариства мисливців і рибалок, вона — член Палати представників Конгресу США від штату Індіана. Але її батько — Кульгейко, також, як і Анатолій Кульгейко — із Ріпкинщини. На жаль — покійний.
Я люблю коли за вікном, як в дитинстві — Чернівці. Нехай там періщить дощ, нехай мете сніг чи пече палюче чернівецьке сонце. Але щоб за вікном було це чудове місто. Як у кожної нормальної дорослої людини, у мене є двоє найкращих друзів — кава і знеболювальне.
Ця фотографія ще не охолола, а я вже пишу про неї, сидячи у вагоні метро поруч з хазяїном цієї паперової газети “Експрес” (див. знімок у глибині тексту) за 11-18 квітні 2024 р., яку він — не побоюся цього слова — читає. Знімок хоч і свіжий, але вже має культурну цінність. Бо у метро зараз куди білье шансів побачити статевий акт двох лесбіянок чоловічої статі, ніж свіжу газету в руках пасажира.
У київський ботанічний сад імені Гришка НАН України — кілометрові черги. Навіть тепер, у війну. Усі поспішають встигнути зробити фото та селфі, поки весна ще юна та первозданна. Це якраз та пора, коли треба закохуватися. Київ розцвітає, місто по вінця наповнене буянням природи.
Спробував якось називати речі своїми іменами. Тобто, грубо кажучи, брехню — брехнею, а правду — правдою. Іду містом, придивляюся, прислухаюся, але не принюхуюсь. Добра половина людей виглядає недобре. Тут головне не боятися очевидної ворожості, боятися треба вдаваної доброзичливості. А вона майже завжди така.
Про свободу або справедливість, як основні проблеми політичних систем, говорять і пишуть давно. Питання про те, що таке свобода, обговорюється ще з часів Платона і Аристотеля. А у дискусіях про справедливість центральне місце відводиться темі розподілу матеріальних і суспільних благ.
Питання щодо закриття/не закриття музею Булгакова в Києві не має до літератури абсолютно ніякого стосунку. Це виключно політичне та ідеологічне питання. Або ми погоджуємося (як нав’язують нам, обзиваючи нас шаріковими і недолугими гречкосіями, общєдємократи, а ще хароші рускі, корисні ідіоти дикої орди і Дробовічь з Арєстовічєм),
