Виявляєтся, дух Різдва найкраще чути лише тоді, коли його втрачено. Всі попередні безкінечні Різдва опалубкою обліпили наше порожнє цьогорічне Різдво, щоб підкреслити його порожнечу і надати химерної форми. Колись дух Різдва, коли його тільки випустили для нас, малих, був дуже насиченим і пахнючим. Вистачало четвертинки або і навіть восьмушки, аби одразу відчути – оооо, Різдво. Зірки, коляда, вертеп, сніг, санки, до баби на вечерю на другий кінець села.
Навіть не можу згадати той момент, коли почала мріяти про «західне» Різдво. Здається, хотіла цього завжди. Принаймні, відколи дізналася, що весь той чарівний Merry Christmas, з різдвяним джазом і романтичними комедіями, відбувається у людей 25 грудня. За час роботи журналісткою написала з десяток публікацій на цю тему.
Маємо сего вечора знову народитися. Разом з Ісусом. У двотисячний раз. Вперше зі світом. Вдруге — на війні. Не заради дарунків — золота, ладану і смирну, — наперекір Іроду нинішньому, новому, що велів убивати і краде та вбиває не лише дітей наших, але й нас, які вдивляються нині у небо свого Вифлеєму. Чекають на зірку – сповіщення, що сам Бог, Творець неба і землі, Всемогутній, знову втілився, став людиною, щоб спасти всіх людей. Нас спасти.
За три тижні до свят:
— Василю, вставай – біда! Вовка втік.
— Де втік?! Як?
— А ти в нас чисто, ніби СБУ, нє? Коли не міна в них під самов сраков димит, то прослушка в Залужного! А воно тілько «де?», «як?», «га?»! Заразо лінива, сам мусиш знати, «як» – кілько казала, що задня стіна в сараї підгнила? З восені «ремонтуєш»! Вова недурний, там порпав, і прошу – в стіні дюрка є, а кнурика нема! Втік!
Будь-яка діяльність невловимою тінню залишає на людині відбиток. У неї важкі, наче олов’яні, очі, випиті баченим за довге життя. Обличчя темне, нерухоме, відчужене. А руки – на них лячно дивитися: вузлувато сплетені на животі, з пергаментною цупкою шкірою, набряклою на долонях від частого стикання з водою. І крижаний, лінивий спокій… Немає чуда, щоб потривожило його. Воно так: коли людина довго дивиться в безодню, безодня починає вдивлятися в неї.
Поверхневі знання в будь-якій царині не сильно допомагають в житті, але дозволяють нам набути позірного авторитету в очах оточуючих… Я якось був у Туреччині, і в ресторані мені забропонували місцевого локального супу з сочевиці.
Погано жити — найкраще в Чернівцях. Тут немає метро і фунікулерів. Макдональдс можливо колись буде. У нас куцо з доларовими міліардерми, нафтовими магнатами і катма східних шейхів. Натомість в місті чимало жебраків та сміттєвих контейнерів. Люди багато п’ють дешевого і неякісного алкоголю з багатих супермаркетів.
Протягом мого 10-річного перебування на моZковії ніхто жодного разу не відповів мені українською мовою, коли я нею намагався там спілкуватися з людьми, бо чув, що вони мали українські прізвища. Лише одного разу в Уссурійській тайзі я ночував у лісовій хижі родини, яка врешті визнала, що переселилася з України, і ми тієї ночі перемовлялися українською.
Ми любимо, щоб хата була скраю. Так більше місця орати і сіяти. І так зручніше стріляти, коли раптом якась орда. Бо ми скраю і ми вдома. Тому й готові. Ми любимо глину. Бо з глини земля, наша хата і ми самі. Бо це – Божий матеріал. І наш. Ми любимо, щоб у хаті було тісно. Щоб душа гріла душу. Тому, що ми люди давнього роду, який зберегли і який береже нас. І тому ми кажемо: хижа не тісна, коли челядь не збісна.
Пригадалося, як Вільям Ширер, який працював журналістом Третього Райху, пише: в одну німецьку родину прийшло повідомлення, що літак їх сина, літуна Люфтваффе, було збито під час бомбардування Лондону. На другий день ВВС повідомило, що він живий, потрапив у полон…
