Телефон від нього задзвонив тоді, коли я відповісти не міг – за кордоном не став карати всіх моїх дозвонювачів дикими тарифами роумінгу. Але для чого я знадобився чоловікові із Чернівців, який кілька років тому приймав нас там із сином, але з яким ми до того не були зовсім знайомі..? Вже дома запитав про те його товариша, який, зрештою, і поміг нам отаборитися тоді в Чернівцях: «Чому дзвонив Іван Михайлович?».
Почув у гаражі розмову двох дуже літніх містян. Один притулився до старого «Москвича», а інший порався біля не менш старої «Лади». Вони вели розмову про поточний момент, але використовували наративи давно минулих літ. Вони продовжували жити в тих часах. Їх вже ніхто не переробить. Я також не збирався цього робити.
Щодо Безуглої найпростішим було б припустити, що вона просто втекла від санітарів. Але це далеко не так. Її активність останніх днів — частина масованої і спланованої атаки на Валерія Залужногоий. Безугла є представником тієї частини нашої влади, яка хотіла б “злити” цю війну будь-якою ціною. Війна їм заважає пиляти і дерибанити, жерти в два горла і мародерити.
Згадалося, чомусь, сьогодні з 90-х, як інфантильне українське суспільство обирало владу за принципом “головне, щоб війни не було”… Поки громадяни країн колишнього соціалістичного табору, правильно обираючи собі поводирів, драпали світ за очі з комуністичного барака під який тимчасово замаскувався російський імперіалізм, “мудрі” українці винаходили велосипед багатовекторності, нейтралітету та іншу подібну маячню.
Вчуся мовчати. Але як мовчати, якщо дійсність вганяє у відчай? Коли розмови про політику дають відчуття приреченості і безнадії? Якщо щодня дивишся, як країна рухається в прірву? Для мене перемога України у війні – питання геть не однозначне. Ніхто нам не гарантує перемогу. Історія буває дуже несправедливою та жорстокою. Влітку я написав: “Війну ми вже заслужили. Перемогу – ще ні”.
Вкотре повертаюсь до мовного питання і вкотре дивуюсь скільки перекручувань та маніпуляції з усіх сторін. Проте є тези, які беззаперечні і обговорювати тут нема що, та і мало хто пробує їх підважити: 1. Українська мова є мовою держави Україна, бо це єдина країна в світі, де українська мова є державною і офіційною. Тому якщо ми хочемо зберегти українську мову у незагроженому стані і квітучою – слід берегти українську державу. У загроженому стані українська нікуди не дінеться – вона вже пережила багато імперій і всі наступні теж переживе.
Не знати, звідки беруться вірші, але ж певно, що не само по собі, за помахом чарівної палички, складаються в голові. Хтось тобі, профану, стиха нашіптує їх. Уславлені, забронзовілі, «ґрантові» та придворні піїти й новоявлені їхні сподвижники зазвичай – віршують на замовлення… Вчора, скажімо, вони «дихали Леніним», нині, нашвидку перевзувшись, уже «вдихають» тлін виснаженої до знемоги Неньки…
Ми не тільки маємо раз на рік згадувати наших рідних, які померли від штучного голоду, а й відкрито говорити про те хто організовував Голодомор та вимагати судового встановлення злочинів кожної особи конкретно! Натомість, що говорить нам Закон України «Про Голодомор 1932 —1933 років в Україні»?
— А я собі купила сапоги на Чорну пʼятницю! Ніколи не купляла в інтернеті, дай, думаю, попробую!
— І скіки оддала за них?
— Завтра вже будуть на Новій Пошті.
— Яка ціна, питаю?
Маю велику приємність. Опівночі (це для нас норма) професор Олександр Мелещенко, крім наукових новин, повідомив: його рідній тьоті — Нелі Петрівні Трошиній пішов 90-й рік! Я частенько спілкуюся з нею. Жива-здорова, достопам’ятлива, розпитує про моїх однокурсників: не забула багатьох із нашої сотні.
