11-й рік війни. А поміж нас досі не дійшли згоди чия це війна. Тільки в одному — це війна Путіна. А в усьому іншому такий розліт думок, що в купу важко зібрати. На параді 24 серпня 2014 року чинний Петро Порошенко назвав цю війну вітчизняною. По аналогії з російською традицією: «все на защиту Атечества». Назвав, а після одного Мінська, другого, третього згадування про рівень війни “вітчизняної” зникло з уст владців. Війна з сепаратистами. З терористами. З колаборантами.
З роками більше всього розчаровують дзеркало, ціни і аналізи. Тітка Роза сиділа біля вікна і розкладала старовинний чернівецький пасьянс «Імператриця Сісі». Зайшла сусідка.
— У тебе, Роза, якась фігня на обличчі.
— Це посмішка
— А я думала хліб знову подорожчав.
Тривожний ранок… Сумний спомин… Світла пам’ять Сергію, а його родині і всій Україні — Перемоги! Миру! Здоров’я! … Він був наймолодшим за віком, найнижчим і навіть ще не студентом факультету — ще з робітфаку грав за нашу команду на першість університету.
З усіх вірогідних версій, я схиляюся до найбільш реалістичної і найменш цікавої. Це — справді ІДІЛ. Перш за все тому, що така версія американських спецслужб, і я думаю, що їм немає сенсу когось дурити. Втім, ми не маємо жодних моральних зобовʼязань перед росіянами. Давно вже. В тому числі, й перед «мирними». А тому замість скорботи маємо право на узагальнення.
Українські галичани придумали геніяльний спосіб як помститись полякам за всі колишні несправедливості, пацифікації, утиски і «лавкові ґетта» — роблять вигляд, що їх тут ніколи не існувало. А все, що у культурному середовищі нагенеровано у плавильному котлі українців, поляків, євреїв і німців (австріяків) — тепер одноосібно належить нам. І не обходе. Така собі форма культурної експропріації.
На фото, напевно, відома вже багатьом тваринка — ведмедиця, яку в Румунії випустили сім років тому із зоопарку, а вона в лісі так само топче і топче кола співмірні з розмірами клітки, в якій виросла. Ці кола, які психологи називають патернами, в голові кожного з нас. Усталені стереотипи, приємний самообман, затишні ілюзії, рішуче відторгнення всього, що руйнує усталену картину світу.
В межах моїх уявлень про МОЮ Україну утворилася дірка. І я цьому надзвичайно тішуся. Бо: раніше (два, три, а тим паче п’ять років тому), потрапляючи до східних або західних міст України, мене переслідувало приємне таке відчуття, ніби я опинився за кордоном. І закордон цей – чимось схожий на мій рідний Київ, але разом із тим – таки закордон.
Чудесне зцілення дорогою не підлягає для мене сумніву. Видів не раз, як дорога вертала смак життя і саме життя, коли вже й доктори відреклися від хворого. Дорога – то рівномірний рух, освіжаюча змінність простору, втеча від часу, приволля воздухів, новизна стріч.
Тяжко говорити про, так званий, «день шастя», коли в українському домі, уже цілі роки чадить нещастя. Та все ж віримо, що дні щастя таки настануть. А зараз хоч зігріюсь спогадом, коли цілих 10 років я був власником найкращого авто у світі. Це був повноцінний, розкішний мій Мерседес. Він завжди у мене святково виблискував хромованим оздобленням зовні і тішив неймовірним комфортом всередині.
Яка чудова нагода потоптатися по довірливих колегах — заживо похоронили короля Британії. А ще похизуватися: а я — маладец, тримаю професійну планку. А я не буду топтатися. І хизуватися не буду… Атмосфера, в якій можливе таке поширення фейків — ось головна причина.
