У наше рубанівсько-вартановсько-бондарівське ще й оноре-артиновське з пальця виссане партійно-радянське пресове мраковиння, у суярківський геронтологічний талмудизм Жовтого університетського корпусу цей зовні непоказний чоловічина з недбало прикритою пасмом волосся лисиною і напрочуд жвавими очима, які, здавалося, ніколи не приховували повіками втому, увірвався справжнісіньким весняним вихором.
«Гонитва на виживання». Леонід Ісаченко. … Повернулася до перечитування роману, який недавно читала. Так буває. Буває, що одна книга з першої сторінки захоплює, але після прочитання швидко цю книгу забуваєш. Було зі мною й таке: брала у бібліотеці книгу і лише, коли починала читати, (не з першої сторінки) згадувала, що я цю книгу вже читала…
«Любов живе в кожному з нас, допоки ми живі» (Валентина Мастєрова). Коли людина потрапляє у безвихідь, бо за спиною моторошні спогади, а попереду глибочезна прірва і з-під ніг уже осипається край землі, який тягне силоміць униз, тоді крила Янгола затуляють душу від падіння в безодню, даруючи надію, окреслюючи шлях до спасіння.
Йшов сьогодні повз ринок «Урожай» до майстерні заправити картридж. Чую: хтось гукнув мене. Дивлюся: Тарас Борисюк!.. У військовому строї і авто його таке ж. Накульгуючи, спираючись на палицю, підійшов Тарас до мене. Привітались. Давно про нього нічого не чув, давно не бачив. Вряди-годи «чулися» у фейсбуці, але без деталей. Поважаю Тараса давно, як пристойного, чесного журналіста.
Сьогодні теплого Олекси. Для мене це вже знаковий день. Саме одинадцять років тому в цей день пішов у кращий світ мій тато. Помер легко. Як гарний актор на сцені. Зранку прокинувся. Наш садівник Сашко, який проживав з ним, збігав до сусідів, приніс свіжого молока. Зварили вівсянку. Поснідали.
Сьогодні, у Всесвітній день поезії, Юрію Мушкетику було би — 95! А п’ять років тому, на початку травня, стурбований Василь Нечепа ошелешив: напередодні йому зателефонував Юрій Мушкетик і немічним голосом заявив: «Я помираю… Приїдь Василю, заграй мені на кобзу останній раз…». І ми поїхали до нього в Конча-Заспу. Довго шукали… Він справді не одразу і пізнав Нечепу… Але як заграла кобза, то ожив!, навіть чарку випив і до бесіди приохотився… Він після того ще цілий місяць жив, аж до Трійці…
Останні пять років по смерті Гордія Сташівського чи то пак Серена, як я називав свого покійного друга, були для мене доволі непевним і тривожним періодом. Я ніяк не міг остаточно визначитися, що робити – покинути Київ і переїхати в село в Серенову хату, яку небіжчик відписав мені в спадок, чи й далі мешкати в своїй київській квартирі, а до села приїжджати лише коли-не-коли й переважно в теплу пору року?
Від початку лютого я читаю книжки, які висвітлюють події, повʼязані з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів на нашу землю. Дві перших книжки були реальними спогадами українських авторів про пережите. І таке фіксування цих історичних фактів я вважаю вкрай важливим та необхідним. Згодом ці книжки стануть базою для написання літопису російсько-української війни.
Завершується лютий і завершується моє читання книжок про нашу сьогоднішню війну. Фінальною крапкою цього, переповненого емоціями, читального марафону стала книжка, виходу у світ якої я дуже очікувала. І зовсім не тому, що конче хотіла дізнатися, що нового напише мій улюблений автор, бо все, що увійшло до цієї книжки, я вже і так мала можливість прочитати у вигляді щотижневих статей на його Патреоні.
Дякую, шановні друзі, за привітання з нагоди призначення директором Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Сприймаю їх, як Вашу доброзичливу чемність, а ще як зацікавлене бачення, яким мав би бути керівник ІЖ. Не романтизую свого призначення. Усвідомлюю і знаю — це не нагорода і не медовий пряник. Це – завдання і робота. Багато завдань і багато роботи, повсякчас.
