Ексклюзивна хвиля

«Погрібоша»

Якби зобразити жестами мовний темпоритм Анатолія ПОГРІБНОГО, я спробував би відтворити його пластикою людини, що скрадається. Так, як це любив повторювати мій дід Юхим: «Тихше їдеш — далі в’їдеш». Попри енергійність у рухах, ході, жестикуляціях говорив Анатолій Григорович якось украдливо, без яскравої емоційної барви, зате в тональності недомовленої глибокої думки, часто кинутої мимохіть чи, як кажуть мої земляки, «через губу».

А ще надто пом’якшена, наче ватна, «еЛ» у вимові і манера закидати чубату голову творила з нього в неокріплих студентських умах такий собі фенотип хрестоматійного поета-романтика або ж чоловіка, залюбленого у мрійництво.

Ні тим, ні іншим Погрібний насправді не був.

Не скажу, чи мав він тягу до віршописання — чого не знаю, того не знаю.
Але те, що був це чоловік цілеспрямований, позбавлений романтичного фльору і таки раціонально-прагматичний — упевнений на всі сто. Маю для таких тверджень свої особисті підстави, якими ділитися не стану. Не тому, що це якась «тайна живота» а через те, що Анатолій Григорович вже не зможе відповісти мені на се «ісповідальне одкровення». Принаймні, у цьому житті.

Особисто для мене той Погрібний, який читав лекції НАМ «во дні они», і той Погрібний, який став одним із провідничих національно-духовного відродження кінця 80-х — початку 90-х років, який піднімав «Просвіту», височів на велелюдних мітингах, зрештою, посів крісло заступника міністра освіти незалежної України, — це дві різні людини.

Енергійний секретар парторганізації, не вельми вдатний на компроміси, якщо йшлося про долі надміру гарячих студентських голів, і не дуже перебірливий у засобах. А водночас викладач, який прагнув дати студентам більше, ніж цього вимагала програма.

Одбатовував частину свого лекційного часу, аби познайомити з новинками літератури, переважно російської. Це були дуже цікаві, сказати б сучасним діловим сленгом, презентації. Від нього довідалися про творчість Віля Ліпатова, Сергія Залигіна, Валентина Распутіна.

Читав давньоукраїнську літературу і за рясні цитування текстів мовою Нестора-літописця отримав «студентське псевдо» «Погрібоша». Згодом мав іще один курс лекцій з історії української літератури – «дожовтневої». Але дивна дивина: якийсь підступний вірус чисто стер з моїх «чіпів пам’яті» ці лекції. Дістав з полиці ту Хрестоматію з давньоукраїнської літератури, за якою готувалися до семінарів. Погортав — і жодного спалаху.

Уже з того, другого, курсу пригадав лекцію про творчість Франка. Згадалося, як Погрібний пишався перед нами своїм відкриттям: накладанням віршованого розміру «Товаришам із тюрми» на віршований розмір «Марсельєзи». Запам’ятав це лише тому, що ми виводили хором «Обриваються звільна всі пута, Що в’язали нас з давнім життєм» на той-таки «марсельйєзний мотив» іще в школі, на уроці співів. Чи це була «самодіяльність» нашого вчителя, чи він десь почув таке виконання — не відаю. Але точно не почерпнув наш Юрій Пилипович цю премудрість від Погрібного.

І в запотиличних думках не виношую підлих намірів бодай на йоту применшити наукову значущість Анатолія Григоровича чи кинути тінь на його славну іпостась. Був, є і буду при думці, що Погрібний — це Постать.

В ньому зацно поєднувався непідробний науковець, вправний лектор, холоднокровний і вельми «еластичний» лідер-прагматик. Він знав собі високу ціну і мав спритність ловити потрібний момент. Був щирим патріотом України, уповні явив себе вже в новітній, незалежній державі.

Втім, у часи нашого студентства ці свої живі «срібнодзвонні струни» вмів надмайстерно ховати. Очевидно, добре знався на техніці глибокої конспірації.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери