Ексклюзивна хвиля

Анатолій МОСКАЛЕНКО, котрий в кожного «свій»

Отакого, як нині – не надто світлого й погожого листопадового дня — 18 років тому не стало Анатолія Захаровича МОСКАЛЕНКА. Улюбленого декана факультету журналістики. Вчителя.
Пам’ятаю день прощання з ним, юрби його зарюмсаних студентів, море квітів.
За що його любили, за що шанували?
Можу говорити тільки про себе і свої відчуття, бо як з’ясувалось на нашій цьогорічній зустрічі однокурсників (30 літ потому!) – він у кожного «свій Москаленко», різний.
І це не дивно, бо був справді багатовимірний і яскравий.

Він той, завдяки кому значною мірою ти став тим, ким є.
Іронічний, легкий у спілкуванні, уважний до нас і наших прохань-звертань…

Він не тиснув авторитетом, він дарував кожному своєрідний аванс, мовляв, хто зна – а може, з тебе будуть люди?… І робив це невимушено, хоч і строго.

Він намагався знайомити нас зблизька з людьми професії, які мали потужну енергетику. З тими, хто любив не себе в професії, а професію в собі.

Якось ми чекали його під деканатом утрьох — з Лєною Силютіною і Аллою Мазур. Підійшов: «Чого стоїте, Три грації? Заходьте…»

Вдячна йому за свій вільний диплом – він дав таку омріяну сво-бо-ду!!!
За «Журналістську весну» — це ж за його часу почались ці весни, що стали традицією. За купу зустрічей з цікавими і часом неймовірними людьми, яких він тягнув на факультет, познайомити з нами (чи скоріш нас із ними).

Пам’ятаю Москаленкову «відводку» після того, як виступив Рауль Чілачава.

«Коли я почув, як Рауль Шалвович говорить українською, мені захотілося вивчити його рідну грузинську. Але потім подумав: ні, краще я вивчу українську так досконало, як нею володіє він….».

В цьому весь Москаленко. Я ходила «втихаря» подивитись, коли він захищав докторську – це було феєрично…

Вдячна за одну з улюблених його цитат: «Добре пише не той, хто добре пише. А той, хто добре думає…».
Я цю думку і своїм молодшим колегам щоразу повторюю…

Згадую одну з останніх зустрічей із Анатолієм Захаровичем – коли стояла поруч у першому «Живому ланцюгу» на бульварі Шевченка в 1990-му році. З одного боку за руку з Москаленком, з іншого боку з Довгичем, Віталієм Андрійовичем…

«А тепер — все інакше», як співав хтось у ті часи.
Тепер не менш (а часом більш) важливо не те, ЩО робиш, а ЯК умієш про це розповісти світові. Тоді про public relations тільки дізнавалися, а метр Георгій Георгійович Почепцов ще працював на кафедрі стилістики.
Тоді взагалі були цікаві часи…

Світла Вам пам’ять, Анатолію Захаровичу.
Пам’ятаю. Дякую.

Ніна Жежера

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери