Ексклюзивна хвиля

Дорогою з його долонь… Дмитро ПРИЛЮК

Зсутулений, що поставою нагадував знак запитання, він ніби соромився свого зросту. Ступав м’яко – ступою бувалого у бувальцях лева. Та й видом нагадував усміхненого «царя звірів»: пронизливі очі з під розлітних брів, аршинний лоб і загривок з рясними брижами коротко стриженого волосся. Говорив тихо, не говорив – шелестів, як насичений мудрістю сільський дід. Селянська «патріарша» потуга струменіла в його поставі, жестах. Часто рухи видавали «вдатного парубка» – особливо оте знамените прилюківське трохи церемонне «підкидання» піджака: брав його двома пальцями рук за лацкани і різко закидав на плечі. А ще знайома мені «родова» портретна деталь: звичка при розмові складати «у трубочку» вуста – мовби ось-ось чоловік скінчить балачку і заведе тихим свистом щось веселеньке.

Знав такого премудрого і премайстровитого чоловіка у моїй Грибові – свого дядька Івана. Столяр, на всю округу знакомитий, міг годинами читати напам’ять Руданського, знав безліч кумедних історій, примовок, більшість яких вигадував сам, а береться за фуганка – одразу «губи дудочкою» – і вже лоскоче собі ніздрі мотивом… «Так мені краще думається», – признавався.

Попри трохи напускну, трохи «постановочну» професорську «монументальність» він був свій, приступний – несхибної селянської кістки і селянського духу. Прочитував село «до титли й коми» як пророки Святе Письмо; богоговів перед рідним Словом, умів розкрити, розпросторити, розпестити його до музичного звучання.

Перша Прилюкова книжка, яку я прочитав, його збірка балад «Одвічне», вразила поліфонією, чеканною ритмікою, багатющою гармонією. Дослідникам, шанувальникам поезії у прозі та й нинішньому коліну журналістів, які, зазвичай, надто «запанібратськи» поводяться зі Словом, тринькаючи ним, як дармовим грошем, варто б сьогодні пильно, ще й з олівцем у руках почитати цю прикро знехтувану скарбівничку прилюківських перлин.

Він учив нас тому, що досконало вмів сам. Це надзвичайно важливо для освоєння журналістики. Не професії, «замельдованої» протокольним записом у дипломі, а осібного життєвого коду, коли хочете – невиліковної недуги. Рідкісна, прещасна нагода – «підхопити» цей вірус у здорового духом і мислю, «еталонного» носія. Прилюк був саме таким еталоном.

Останніми роками багато читав про нього.
Багато блазнюватого, злого, образливого, хамського.
Хтось нині перебирає на себе чи то тогу Прокуратора, чи сутану попа при сповіді, чи й шати Самого Небесного Судії – когось Прилюк образив, когось недооцінив, комусь чогось недодав, комусь навіть зіпсував життя, перемісив долю…

Здавалося б, такі оновлені, осучаснені, опрогресивлені, а звичками – старі закислі у власній жовчі совкові донощики: усі винні, що мене недоколихали, що я не став урівнь із зорями… Усі, крім мене, любого… Та ну їх… Нехай собі квасять образи у рідній ропі, мир совісті їхній… Дмитро Прилюк від того «дзямління» точно не змаліє.

Ми називали його Батьком.
Не для величавої «балабайки» – він був, він став ним для багатьох. І для мене, четвертий десяток літ у журналістиці, сущого. Він умів якимось йому притаманним зором вихоплювати в інших сутнісне, стрижневе. І шанувати, і боронити його.

… Третій курс. Межина 1978 і 1979 років.
31 грудня. Наша студентська ватага під орудою побратима й однокурсника Сашка Зайця вирушає на вулицю Леніна, до письменницького дому – віншувати Колядою живих класиків. Про Свят-вечір тоді й мови не було, у костюмерній університетського ансамблю «Веснянка» нам би не те, що свиток, шапок та цвітастих хусток – ламаного ґудзика на Різдвяні дні не дали б. Тільки на Новий рік, та й то – з пошани до свого соліста Олександра Зайця.

Колядуємо-щедруємо вдруге: рік тому, з’явившись у центрі столиці Радянської України співочим гуртом, в народних одностроях, із Звіздарем, Козою, Міхоношею, ми, самі цього не бажаючи, зчинили фурор. Хтось радо вітав нас, якась «комсомолка 20-х годов», сотрясаючи висохлими кулачками, пискляво слала услід нам: «Бандіти!».

Але переважна більшість людей на вулиці стрічала нас розвесненими усмішками. І вже там міх Міхоноші потроху набирав ваги. В оселях письменників нас теж вітали як рідних, дехто, як от Микола Бажан, не стримуючи плачу. («Так гарно, діти, останній раз колядували в моїй Умані, в 1919 році, коли я працював бухгалтером»). Тому, окрилені минулорічним успіхом, ми летіли вулицею Леніна, збиваючи сніг на порохи.

Удворі письменницького будинку нас чекали. Здоровані у довгих пальтах.
– Ви куда, рєбята? – перепинив нас один із них, моноліт із поставою бовдура.
– Та ми колядники… До Олеся Терентійовича,.. – загомоніла ватага.
– Он вас пріглашал? – той-таки «бовдур».
– Так, торік! Ми з університету!..
– А студєнчєскіє єсть? Пред’явітє!

Дістаємо студентські, віддаємо «бовдурові». Той забирає, недбало переглядає і раптом дерев’яне його лице кривиться у гидливій гримасі:
– А тепер пошлі кі!..
Лайка як твань – аж дівчата наші зойкнули.
Ми обурилися:
– Хто ви такі?.. По якому праву?..

З-за плеча «бовдура» вийшов інший. Такий же, струганий з цільної твердої колоди. Мовчки розстебнув довге пальто. Мовчки розгорнув полу. На ній у шкіряних оправах-петлях красувався чорний дубець.
– Знаєш, что ето такоє? – спитав мене.
– Знаю, – кажу, – це те, чим вуличний рух регулюють.
– Я щас тєбя етім так отрєгулірую! – просичав здоровань.
– Пошлі вон! – насунувся «бовдур». – Студєнчєскіє получітє в свойом унівєрсітєтє. Єслі, канєшно, получітє…

І ми пішли, тамуючи гидь, образу і стриману силу в кулаках. Пішли здовж вулиці Леніна, через Хрещатик – на вулицю Заньковецької, до будинку Дмитра Михайловича. Стали під під’їздом, сяк-так струсили із себе усю погань недавньої стрічі, піднялися на поверх, і вже під дверима Прилюкової квартири голосним хлопчачим закликом завели:

Ой чи є,чи нема пан господар дома?
Щедрий вечір, добрий вечір, пан господар дома!

Аж ось і сам Дмитро Михайлович на порозі, а за ним його преславна дружина Віра Григорівна. Сяють. І від їхніх родинних усмішок враз усім нам зробилося легко, навіть безтурботно.

Братики, вставайте, коники сідлайте!
Та й поїдем в поле по битій дорозі!

Після Коляди і танців з Козою, коли настав час прощатися, Дмитро Михайлович підійшов до нас із Сашком, пильно глянув на обох, узяв за плечі і тихо спитав:
– Щось ви, хлопці, весело співаєте, та очі сумні-невеселі. Що трапилося?

І ми чесно розповіли, що пережили. Дмитро Михайлович слухав, склавши трубкою вуста, відвівши погляд чи то вбік, чи у себе, чомусь кивав головою – наче у такт нашій образі. Віра Григорівна стояла поруч і усім видом показувала, як щиро вболіває за нас. У замряклій тиші спалахнув її здавлений голос:
– Митя, дітей треба рятувати…
– Знаю, – тихо відповів Дмитро Михайлович. І вже до нас:
– От що. Зайдіть-но у сусідній під’їзд. Там квартира нашого ректора Михайла Уляновича Білого. Поколядуйте йому. Тільки гарно ж! Я щось придумаю. Але в центр більше ні ногою. Додому, на Ломоносова!

І ми зробили так, як сказав Прилюк.
Зайшли в сусідній під’їзд, подзвонили у двері Білого, і як тільки вони прочинилися – затягли так, як єрихонські труби: «Ой чи є, чи нема?»
Нас впустили. У ректора саме було застілля. Він стояв ні в сих, ні в тих: дрібненький, розгублений, направду білий і крізь наклеєну усмішку гостинності проступав відчай тваринки, яку налигали і ведуть на жертовне заклання. Тому ми швиденько згорнули програму і чемненько відкланялися – під аж надто голосні подяки господарів та їхніх добряче «підогрітих» гостей.

Але всього наказу Дмитра Михайловича ми, звісно ж, не виконали. Бо із Заньковецької рушили на Хрещатик, у гості до драматурга Олексія Коломійця та поета Дмитра Павличка, заглянули на Червоноармійську, де тоді мешкав номінований усіма мислимими і немислимими преміями придворний прозаїк Василь Козаченко, а вже, дорогою до гуртожитку, гайнули в район ВДНГ, на гостину до рідних нам людей – професора Олега Бабишкіна і письменника Сергія Плачинди.

Відгуляли свята.
І якось під час лекції у знамениту 32 авдиторію Жовтого корпусу заглянула наша славетна Неля Петрівна, хранитель і примножувач усіх факультетських «тайн». Вибачившись перед викладачем, покликала Сашка Зайця. Через якусь мить той повернувся: сяючи, несучи у жмені папушу синіх книжечок – наші студентські.

… Коли тридцять літ тому, готуючи випускний «капусник», ми звернулися з проханням до Дмитра Михайловича взяти участь у нашому дійстві, вийти на сцену і поблагословити наш курс бандурою – так, як колись на Січі Запорозькій виряджали у світ з правдивими новинами співців-кобзарів, – той радо погодився.

– Тільки от що, хлопці, дістаньте мені мантію. Мені оце в Оксфорді подарували професорську шапчину. Я вийду до вас в такому «облаченні». Добряче ж ми набігалися, поки аж у реквізитній Оперного театру не «вициганили» оту мантію.

І ось фінал нашого «капусника». На сцені Дмитро Михайлович у професорських шатах тримає над собою бандуру:
– Іменем університету Святого Володимира… іменами преславними Тараса і Лесі, Франка і Довженка благословляю вас, діти мої, на довгу, чесну і щасну журналістську дорогу!..

Це був – наче вибух, аж заціпеніла зала! А ми в одвід, придушуючи клубок, що раптово підступив до горла, заспівали щирою клятвою:

Та літа орел, літа сивий,
Та під небесами.
Ой то не орел, то Прилюк-батько
Затужив за нами.
«Ой, сини мої, орлі крила,
Де шукать вас, діти?» –
«В Україні, батьку, тут наша сила!
В Україні нам жити!»

* * *
Дмитро Михайлович Прилюк.
Людина, як вміла, могла, мала право і високе покликання давати Уроки. Життя і Людяності. Себто нашої преславної і стоклятої професійної Місії, нашої невиліковної Хвороби, яка із Життя-Людяності проізроста і примножує «Легіон нас», додаючи сил-снаги на сім пребілім світі.
Отак і торую ту многотрудну і многощасну Дорогу, з його долонь даровану.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери