Ексклюзивна хвиля

Двері до позахристиянської духовної спадщини

Річ же не в тому, яким (наскільки адекватним) є світогляд людей якоїсь культури чи цивілізації. Світогляд – це лише теорія, Слово про реальне буття. А справжній інтерес становить самЕ реальне Буття Людей, його перш за все внутрішня логіка, а тоді вже його відповідність найближчому й найдальшому всесвіту і, таким чином, його зовнішній і внутрішній комфорт, виправдання й прийняття.

Отже коли ми пробуємо оцінити буття якоїсь цивілізації, наприклад Трипільської, і, за звичкою, починаємо з розшифрування їхнього Слова, то дуже ризикуємо пошитися в дурні: переклад того далекого Слова сьогоднішньою мовою – діло вкрай складне, а якщо те Слово ще й поетичне, то… всі чули, що переклад поезії майже неможливий. А я додам — зовсім неможливий.

1.
Тоді виникає питання, а як же бути з нашою культурною, духовною спадщиною, що назбиралася на цій землі за багато тисяч років? Та отак і бути – любити її і вивчати всіма можливими способами. Я вже чую зведений хор: «Так ми саме те й робимо! Чого ж іще?»
Ні, ми робимо не те.

Як розшифрував один співробітник абревіатуру УЦНТ (Український центр народної творчості): Українці, Це Не Те! Ми без великих роздумів «здаємо в переклад» оте древнє Слово… кому?

А кому не ліньки повправляти свою недорозвинену логіку, поетичний хист, фантазію і вроджену або набуту графоманію. А то ще й меломанію. Як наслідок, довгождана незалежність і свобода вилізли тим чиряком, якого ніхто не чекав: культурний простір України дуже швидко заповнився «не тим».

Мало сусідів, що майже силоміць засовують нам свою культуру, так розвелася своя армія письменників, поетів, перекладачів, піснярів, етнопсихологів, етномузикологів і навіть етнофілософів; їхня страшна, ніким і нічим не стримувана продуктивність просто топить у собі будь-які проблиски справжньої культурної роботи. Бо справжня культурна робота – ой, важка, ой, невдячна, а часом і, ой, небезпечна.

2.
Повернути до життя нашу давню рідну Віру, що вродилась і розквітла на цій землі й тисячоліттями охороняла землеробський люд від усіх лих. Повернути віковічний Звичай, що ввібрав у себе й Віру, і всі знання, здобуті тяжкою працею й тривалою перевіркою, і безліч дивовижних міфів, жорстоких правил і забобонів, які, проте, добре допомагали цьому людові захищатися від власної дурості.

Повернути собі той нібито простий суспільний лад, що нині видається дикунським – а проте це він витворив, і захистив, і утвердив усе те, чим ми сьогодні можемо пишатися.

Але не пишаємося, соромимося, як багатий дурень соромиться бідних батьків, і не втямки нам, що пишатися більше не маємо чим…

Повернути собі всю цю законну спадщину – що може бути прекрасніше й благородніше? І, зрештою ж, ніхто особливо й не заважає. І справді, щорік, щодень прибуває «рідновірів» на нашій землі – отих людей, які не так зрозуміли, як відчули, який то гріх і втрата нехтувати цією спадщиною.

Рідновірський рух виявився таким потужним, що в ньому вже з’явилося немало маститих «лідерів», «волхвів», «гуру» та інших достойників, які нічого не знають, не вміють і вже ніколи нічого не навчаться, але дуже люблять керувати, очолювати й прорікати. Вони легко знаходять собі прихожан, які, я ж кажу, глибоко відчувають, та мілко розуміють, а наслідок типовий: як гриби від дощу виникають секти – яскраві осередки новітнього дикунства, страшного тим, що воно думає, що бога (богів) за штани спіймало.

Ці секти, а особливо їхні лідери, люблять влаштовувати скажені суперечки з такими ж «освіДченими» християнами або й між собою, і цим, власне, й вичерпується їхня діяльність.

3.
Робота з нашою дохристиянською (я б краще сказав позахристиянською) духовною спадщиною дуже непроста й нелегка, потребує терпіння, часу й любові – а де воно все візьметься, коли двері туди давно не відчинялись?

Я знайшов одні з найближчих дверей, а саме українську народну пісню. Я навіть називаю її Українським Святим Письмом, але життя показало мені, як неохоче читають його пересічні українці. Інші двері – історія, археологія, писемність, релігія, міфологія – ще складніша матерія, до того ж більше забрехана й заслинена невігласами та зайдами.

Так от.
Саме ця тяжка картина є достойним викликом козацькому духові Українця. Одне діло стріляти – для цього у нас є ще багато прекрасної, але нерозважливої молоді (то давно вже повелося – посилати на фронт не мужів, а дітей). Друге діло – побачити велич і пекучу актуальність духовної задачі, що стоїть перед українцями, і скромно, терпляче й безоглядно покласти свою маленьку силу й тихе життя на роботу, на врозуміння отієї самої спадщини, якої ми, правду кажучи, таки не розуміємо.

Іншого достойного шляху я не бачу.

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери