Кручалка на Гнилому Тікичі

Ні річка, ні ставок для цього свята не годились. По-перше, далеко, а по-друге, там велику площу рівного льоду якщо й знайдеш, то середина її неминуче буде посередині, де найглибше, а це суперечить технічним умовам Великої Будови.

До того ж просто небезпечно з огляду на цілком можливий провал – бо вся ця площа експлуатується нещадно, аж до природного танення льоду.

Зате наш рідний Гнилий Тікич колись дуже любив розливатись. Мав він щороку кілька таких нагод. Найкращий розлив траплявся восени. Листопадова сльота, яку земля вже не приймала, доводила Тікич до такої повноти, що й він від тих вод відмовлявся, і тоді вони затоплювали величезні скошені й прибрані (не завжди) луги, так що тільки де-не-де з води стирчали верхівки верболозу, і коли на цю венецію падав скажений грудень, то за ніч-другу всі ті луги-береги перетворювалися на безмежне чарівне дзеркало, по якому можна було бігати!

Ми, найменші, вже зранку були на тонкому осінньому льоду! На півметровій глибині, а де й ближче, видно було кожну на диво зелену травинку й кожну кузьку, а там, де під крижаним панцирем зібралась велика бульба повітря, лід можна було пробити гвіздком або кінчиком костура й спробувати підпалити те повітря – іноді це виявлявся метан, і тоді ми мали велику безкорисливу втіху спостерігати недовгий факел вогню.

Найцікавішими, звичайно, були ті місця, куди влітку добратись немислимо. Там стояли поодинокі столітні вільхи, між якими протікали вузенькі тепличини, що ніколи не замерзали, далі йшли стіни очерету, рогозу, різухи, а місцями росла незаймана калина, один із найсолодших зимових делікатесів.

Стебла очерету миттю перетворювались на легесенькі списи, а ми – на дві команди войовничих індіанців, що змагалися на дальність і точність; доходило й до міжусобиць (я бачив у нашому селі принаймні одного хлопця й одну дівчину, яким судилося стати одноокими в тих іграх).

Наламавши верхівок рогозу, бігли з ними на відкрите льодове поле й, постукуючи тими «палками» по льоду, вкривали сухим пухом якомога більшу площу. Потім хтось чиркав сірником – і вогонь блискавично злизував усю перину.

Та головна магія починалась десь уже після обіду, коли на зміцнілий лід виходили старші хлопці. Для нас вони мало чим відрізнялися від богів: все вміли, завжди жартували й ніколи не ображали малечу.

Ці генії вже несли з собою перші необхідні засоби Великої Будови – загострений міцний рівний кілок, що має слугувати Світовою Віссю, сокиру, пилку, мотуззя та дріт, а головне – Колесо.

Колесо колись, кажуть, крали від старого (або й нового) воза, але в наш час і поля, й луги були засіяні не тільки зброєю, а й кинутою розбитою технікою, то заднє колесо від якого-небудь Студебекера виконувало своє призначення не згірше Сварожого Кола.

Одні хлопці йшли в ЛУГ (густий масив молодих і старих вільх, що давно запосів колишнє річище Тікича вздовж усього Катеринополя й тримав там вічну вологу) і там вишукували найдовшу і найстрункішу Тичку, яку тільки могли дотягти до місця КРУЧАЛКИ.

Решта вибирали найкращу ділянку для самої КРУЧАЛКИ: навколо має бути чим більше рівного чистого льоду для майбутніх вільних польотів. В центрі цього всесвіту пробивалась дірка в льоду, через яку в землю міцно забивалась Світова Вісь – добрий сухий кілок міцного витривалого дерева, що не поступався механічними якостями осям чумацьких возів.

Процес установки Осі складний і дуже важливий: Вісь має стояти вертикально, мертво й довго. А тут цілий натовп нетерплячої малечі, лід прогинається, вода з отвору витікає й заливає лід, усі з галасом відступають, лід знову вирівнюється… процес може повторюватись і тривати до ночі.

Намерзлий горб навколо Осі – це саме те, що треба для міцності й довговічності Будови. Зазвичай, склавши поруч притягнену з лугу Тичку та всі інші причандали, всі вже поночі йдуть додому, втомлені, мокрі, місцями обмерзлі, навіть і в думці не маючи, які вони щасливі.

Вранці всі знову там, тепер і старші не пізняться, бо їх чекає завершальна частина Будови – і запаморочлива, весела, потужна розвага. Колесо надягається на Вісь і якийсь час припасовується до льоду: воно має лежати строго горизонтально і обертатися рівно, без вихилясів. До колеса збоку прив’язується, прикручується дротом товстий кінець Тички. З протилежного боку до Колеса кріпиться ще одна Дрючака – навскіс до поверхні, але точно в одній площині з Віссю.

Навколо Осі метрів на два лід посипається принесеним із Яру піском або виготовленим тут таки недалеко попелом. Все. Тепер залишається знайти охочого прив’язати свої саночки до тонкого кінця Тички й відкрити катання на цій саморобній каруселі, власне КРУЧАЛЦІ.

Охочі знаходяться завжди, ще й сперечаються за чергу. До Дрючаки стають двоє-троє братів кличків, перший сміливець умощується на саночки, тримається мертвою хваткою, і тут починається циркуляція.

Хто не бачив цього видовища, той нічого не бачив.
А кому вдавалося всидіти, бодай двадцять секунд, на санчатах, той уже ніколи ніяким цирковим акробатам і професійним космонавтам заздрити не буде. Безмежний жах і водночас безмежна втіха відцентрового прискорення, титанічні зусилля втриматися на санках, а швидкість наростає, наростає, і врешті ніякі зусилля, молитви й закляття не рятують – і ти злітаєш із свого сідала…

Думаєте, це кінець польоту?
Це тільки початок. Далі йде те, заради чого так напружуються клички: вилетівши у «відкритий космос», юний астронавт летить далі, по дотичній, у строгій відповідності з законами фізики, промальовуючи на припушеному легеньким сніжком дзеркальному льоду неймовірної краси траєкторію. Іноді він водночас, як незалежне й вільне космічне тіло, обертається ще й навколо своєї осі, надаючи особливої виразности всій траєкторії.

Закінчується та траєкторія по-різному. Іноді «астронавт» потрапляє в «міжзоряний простір» і, так ні за що й не зачепившись, зупиняється десь метрів за сорок, витративши всю закладену в нього друзями кінетичну енергію на ледь помітне нагрівання льоду.

Частіше доля спрямовує його в якийсь обмерзлий кущ верболозу, і те стикування здійснюється непередбачуваною частиною тіла. Нерідко, коли рівень води вже трохи спав, а на кущах крига тримається на початковій висоті, трапляється й таке, що та крига обламується… і мандрівника доводиться витягати з-під куща за ноги. Нічого страшного, це невисоко, і вода під кущем теж давно замерзла!

Натішившись, старші хлопці йдуть, їх чекають серйозніші справи, а Кручалка залишається в повному розпорядженні дітвори.
Це апофеоз! Це суперкайф!

В цій фазі рідко кому вдається розкрутити Тичку з санчатами до другої космічної щвидкості з виходом пасажира у відкритий космос. Та й набридають такі польоти. А от кататися, як на каруселі, подовго, з комфортом, змінюючи одні одних (покатався – змерз – зліз – покрутив Дрючаку – нагрівся – покатався – …). Тут уже й дівчатка втішаються на рівних із хлопцями, і кінець веселощам покладає тільки рання, ой, яка рання ніч.

Залежно від погодних примх, Кручалка, бувало, стояла цілу зиму, й стежка до неї не заростала; а бувало й навпаки – відлига, лід розтає, вода сходить у річку… який жаль.

Ну, що ж, життя не може бути суцільним медом. Зате іноді така сама ситуація виникала й весною: Тікич тоді щовесни розливався в ціле море, що запливало з лютого аж у травень, і коли раптом сказиться березень, зціпить зуби – то й ще раз дітвора душу одведе на вкритих прозорим льодом просторах.

Василь Триліс