Ексклюзивна хвиля

Мамині сни

Сьогодні рік, як померла моя мама. Важким він був для мене, цей найтяжчий рік мого життя. Рік без маминої поради, без маминого погляду і сміху, без маминої пісні, без маминого запаху, без маминого чекання, без маминої молитви…

Без маминої молитви дитина втрачає свій найбільший земний оберіг, отой омоформ Богоматері, який має кожна мама і оберігає ним своїх дітей від хвороб, нещасних випадків, поганих вчинків, дурного ока, злих думок…

Минув рік, і зараз у моїх очах – сажа. На губах – спрага. На зубах – пісок. У вухах – глухота. Під ногами – провалля. У душі сум звив велике, як стадіон, гніздо, а з гігантських яєць печалі вилупилися пташенята туги, журби, горя і розпачу. Обірвалися в серці струни радості, щастя і надії.

Серце осиротіло.
Мабуть, немає в людському житті більшого горя, ніж смерть мами, яка дала тобі життя. Мама в один день дала життя нам обом із сестрою. Ми двійнята. Вона нам казала, що ми її крила. А ми називали нашу матусю райською пташкою. Такою доброю, ніжною, турботливою, щирою, привітною, люблячою і найдорожчою в світі мамою і бабусею вона була для нас усіх: дітей, онуків, правнуків.

Ту останню в своєму житті ніч мама мене дуже чекала.
Я ще розмовляв з нею по телефону в обід 14 лютого. Сказав, що взяв квиток і вранці буду вдома. Вона сказала: «Приїжджай, я тебе буду чекати». Потім їй раптово стало погано. Вона впала в кому, була без пам’яті з артеріальним тиском 40 на 20.

У такому стані вона промучилася усю ніч.
Мама жила. Мама чекала. Яким сильним мало бути те материнське бажання, щоб у такому стані жити і чекати! Вона хотіла мене побачити, попрощатися. Попрощатися назавжди. Сила Господня її підтримувала в ту ніч. Сила Господня виконала останнє мамине бажання.

Автобус з Чернівців приїжджає в моє село о 9:30.
Моя сестричка Людочка вранці каже до мами: «Мамко, вже пів на десяту, Славко вже приїхав». Мама розплющила очі, подивилася на годинник і зажмурилася. Автобус запізнився. Я зайшов у хату за десять хвилин до десятої. Мама відкрила очі, мене побачила. Стулила повіки.

Люда каже: «Мамко, дайте мені руку». Мама дала їй праву руку. «Дайте руку Славкові». Мама дала мені мізинець лівої руки. У неї пальці на лівій руці останнім часом терпли.

Ми взяли маму за руки, як в дитинстві вона нас брала за маленькі рученята. Коли ми так йшли з мамою селом, тримаючись за її руки, то нічого не боялися: ні сусідських собак, ні старших дітей, які нас ображали. Тоді зникали всі наші дитячі страхи, бо з нами була мама, мамині руки.

Сестричка каже: «Мамочко, ми з вами. Ви нас чуєте?»
Мама легенько потиснула сестрину руку. «Мамко, ми дуже вас любимо, ми…», – плач не давав сестрі говорити. У цей момент мама щось нам казала. Губами ворушила, намагалася виговорити останні слова, але ми їх не почули…

О 10 годині 05 хвилин мама померла.
Ще 15 хвилин пожила, попрощалася зі мною і померла.
У нашому селі, коли помирає людина, відкривають браму. Три дні і три ночі наші ворота були втворені, а коли маму винесли з хати і чоловіки понесли труну на плечах на цвинтар, ворота закрили.

Закрилася брама життя.
Закрилися ворота спілкування. Мені вже нема до кого їхати. Мене вже ніхто не чекає в рідній хаті. Не сидить на призьбочці біля хвіртки, з паличкою в руці, згорблена, старенька моя матуся і не визирає мене, як я йду з автобуса до неї в гості.

Сусіди мені казали, що вона там сиділа майже кожного дня. Це було її найулюбленіше місце. Місце чекання. Місце нашої зустрічі. Кожного дня мама кликала мене своїм поглядом з далекого Києва, виглядала, визирала, видивлялася і надіялася на диво: «А може Славко приїде і зробить мені сюрприз».

Останні дев’ять років у відпустку я їздив тільки до мами. Навесні – город посадити, восени – зібрати врожай. Тепер я розумію, що ті дні з мамою були найщасливішими в моєму житті. Це мій найцінніший скарб, який я заробив у своєму житті. Жалію, що скарб цей мізерний. Місяцями він рахується, а не роками і десятиліттями.

Мама любила, коли цвіте яблуневий сад.
Вона народилася 15 травня 1936 року, коли сади цвітуть. Любила, коли обсипається цвіт, падає на голову, на руки, на плечі. Коли маму несли на цвинтар, вздовж дороги горіхи стояли струнко і віддавали їй честь. Вони, як почесна варта, вбралися в іній. Минулої зими такого інію, як у той день, не було. Зійшло сонечко. Іній обсипався з дерев, падав у труну. Маму вкрив цей сніговий цвіт. Іній не танув. Небо маму ховало з її улюбленим цвітом.

У 1992 році мама розпочала писати спогади про своє дитинство. «Сьогодні 15 лютого – Стрітення Господнє, нашого Господа Ісуса Христа. 1992 рік. І хочу сьогодні розпочати описувати про своє гірке дитинство», – з цих слів розпочинає мама розповідь у товстому шкільному зошиті в клітинку. І через 25 років 15 лютого її Бог забрав саме на Стрітення із Собою.

Мамині сни

Маму у п’ять років вислали разом з її батьками до Сибіру. Мама мені розповідала, що за все своє життя, а вона прожила 80 років і 9 місяців, тато Юстин їй приснився лише два рази. Перший сон у молодому віці: «Сниться мені, що я бачу дуже багато людей, сотні, тисячі. Одні чоловіки. Всі вони дуже худі, бліді, обідрані, голодні і всі дуже хочуть пити, а води ніде нема. Серед них я впізнала і свого тата.

Він дуже хотів пити, його нестерпно мучила спрага. Я прокинулася і мені було дуже тяжко на душі. Вдень я пішла в магазин і купила відро і кружку. Вранці набрала у відро води і вийшла на дорогу біля воріт. Йшов чоловік дорогою і я дала йому за поману повне відро води, яку набрала з татової криниці.

Випив той чоловік повну кружечку води, пом’янув мого тата. Бо ніхто не знає якою смертю мій татко помер, може він водички хотів, а не мав звідки напитися, що він так мені приснився».

Другий сон у похилому віці: «Сниться мені сон, що я десь в чужому місці, і ніби я заблукала, не знаю куди йти, і я нікого не знаю, і мене ніхто не знає. Але знаю, що тато мене тут шукає, і що я маю з ним тут зустрітися. А людей незнайомих тьма-тьмуща.

Я почала переживати, як мій тато мене впізнає, він мене останній раз бачив ще у п’ять років, а зараз я вже стара, згорблена, немічна. Аж ось бачу біжить мені назустріч чоловік, і я почала до нього бігти. Придивляюся, а то мій тато.

Та такий гарний, молодий, крепкий, файно вбраний. Обняв мене, цілує, його руки такі теплі, сильні. А я питаю в нього: «Як Ви мене, тату, знайшли? Пізнали як?» А він мені каже: «А як би я тебе, Любко, не знайшов? Ти ж моя єдина на світі дитина».

І я прокинулася з сльозами радості на очах, що я бачила і перший раз у вісні говорила із своїм татком. До ранку я вже не спала… Дуже я ще хотіла або повторення, або продовження цього сну, але більше мені тато не снився».

Наше село — велике. Був час, коли в Ржавинцях проживало понад п’ять тисяч людей. Мама знала дуже багатьох. Вона знала своїх ровесників, їхніх батьків, дідів. Потім наших однокласників і їхніх батьків. У мами була феноменальна пам’ять, бо крім історій про життя односельчан, вона запам’ятовувала у кого які очі…

Ярослав Садовий
Малюнок Юрія ПАЦАНА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери