Ексклюзивна хвиля

Маркіз де Карабас і новелістика малярства

Ми сперечалися, ні — намагалися збагнути філософію його картини. Зрештою він сам її розумів, а я поволі входив у його світ, відкидаючи все зайве, метушливе, нице і принизливе. Випростувалася думка, яка народжувала нові роздуми, будила душу.

А на полотні всього-на-всього лежав нанесений пензлем майстра сніг, а вдалині — така ж біла засніжена дорога й кілька хаток обабіч, та трішки дерев над димарями.

Все, здається, завмерло під снігом, а дерева ніби не скинули свої крони. Запитав про цю, як мені здалося, нереальність. А художник відповів, що йому так побачилася околиця села. І здається, що на полотні закладена ідея тиші і спокою. Але несподівано ту ідею пронизує наростаюча тривога…

Під рідними в’язами

… Через широчезну поляну снігу, яка займає майже всю картину, тягнеться ледь помітний слід. Тут недавно пройшла до хат, до дороги людина. З димарів не сотається дим — і в хатах, мабуть, холодно. Це навіває смуток. Разом із тим з картини проступають якась надія, впевненість, що оцей людський слід оживе, забринить голосами, а оте імпресіоністичне дерево біля хати одягне справжню крону.

Автор цієї картини Павло БРЕДЮК, стрункий, підтягнутий, моложавий і швидкий у рухах чоловік, говорить, що це, власне, й не повна картина, а тільки новела, щось середнє між етюдом і закінченою картиною. Це так він дещо спрощено пояснює поняття новелістики малярства. Хоча згоджується, що сюди підходить літературо¬знавче поняття новели — тобто побудова сюжету з напруженими динамічними ходами.

Тим часом Павло Федосійович, наголошуючи, що ця картина відбулася як художня річ, в унісон моїм штрихам до його фаху прокладає місток між малярством та письменницькою роботою.

Він називає ряд своїх картин новелами і згадує прочитане класиків-новелістів Едгара По, О. Генрі, Проспера Меріме, Василя Стефаника та багатьох інших, каже, що дуже любить Пушкіна, Лермонтова, етнографію, музику, інші види мистецтва.

А починалося все з малювання стінгазет у школі рідного села Стольне, де він навчався, потім — навчання у Києві, в Івановському художньому училищі. Пригадує, випускав у Стольному, в колгоспі, сатиричний листок з дотепними й дошкульними карикатурами.

Здибали його одного разу на березі Думниці троє кремезних місцевих хлопців: один — після армії, другий — після тюрми, третій — теж нетверезий. Без «вступу» нам’яли Павлові боки і кинули в річку. Так він вчився усвідомлювати, що таке «реалізм» і плата за талант.

Чимало у нього малюнків, зроблених у рідному Стольному, на його околицях. Він годинами може розповідати історію рідного села, про не¬звичайної краси графський парк, багато рельєфних куточків якого наніс на полотно. Ті етюди, замальовки, картини — своєрідна історія. Бо того парку вже, по суті, нема, а залишився він тільки на полотнах Павла Федосійовича. Може, колись стольненці захочуть по-справжньому збагнути, якими багатими були на краєвиди.

Павло Бредюк — переважно пейзажист. Тихим, задумливим і трохи засмученим спокоєм дихають його картини. Любить він надвечірню пору, сонце, яке виривається з-за хмар, ніжний, поступовий перехід од світла до тіні, любить сільські хати і двори, стоги на луках, смарагдову траву, листя, соняшники, в яких потопають давні клуні, млини, приземкуваті поліські рублені хатинки. І це все — на його творчій палітрі.

А починав після художнього училища в чернігівських художніх майстернях з ура-плакатів. Навіть був час, що гордився, як намалює той чи інший пропагандистський плакат. А паралельно, у вільний час, їхав на етюди за місто.

І так захопився, що не зраджував цьому впродовж усього життя. Щоразу, йдучи на етюди, розумів, що справжня картина вимагає тривалої проробки, духовного напруження і часу. Він працював і працював, щодня, щохвилини відточуючи майстерність, незважаючи на кон’юнктуру. І тому йому вже у зрілому віці достоту вдаються наснажені філософські експромти, які часто є закінчені речі.

Заговорили про створення портретних малюнків.
Їх у доробку Павла Федосійовича не густо. Може, не виходить у нього, подумалось. А подумав — і сказав йому вголос. Він не образився на мою відвертість. А натомість почав розповідати своєрідну оказію з людським обличчям, тобто з портретом. Часто виходило так: чекає-чекає Павло Федосійович натуру на умовлену годину — не приходить. Або прийде тоді, коли художникові, м’яко кажучи, не до того, обтяжують інші невідкладні турботи або заполонився іншими задумками. Так не раз і відпадала робота з портретом.

А взагалі, він і портрети виконує досить досконалі. Показав цілий стос замальовок і викінчених робіт. Мене особисто дуже вразило відтворення образу осетина. Художник назвав його ім’я і прізвище — Казбек Закієв. Суворе, мужнє, порізане глибокими зморшками обличчя. Уявляєш, бачиш сліди якоїсь перенесеної травми. Про це сказав. А воно і справді було так. Малював він осетина, коли той потрапив під схарапудженого, необ’їждженого коня. Дивом залишився живим. Але дивовижно, що страху не прочитується на цьому обличчі. У погляді — й непокора, і виклик страху, і людська глибока доля, віра в життя. Є над чим роздумувати, дивлячись на цей портрет. Недаремно його купили в самому Парижі.

Отже, з портретами у художника все гаразд. Ще пише прекрасні натюрморти, котрі купує закордон. Але пейзаж, який він відчуває нутром, усіма фібрами душі, у нього вочевидь домінує. Там він знаходить свою поезію, свій колір.

…Стоїть над дорогою високий поважний в’яз.
«Чи прилетять до нього лелеки? — виходить із задуми Павло Федосійович. — Про це думаю, про це написав не одну картину». Одну з них він подарував президенту Кучмі. Розповідають, що цей витвір Леонідові Даниловичу хтось запропонував почепити в якомусь громадському місці. А він забажав, щоб картина була вдома. «Це ж моя Батьківщина», — сказав Кучма.

«Так ви ще й «графонутий…»

«Хитро» запитую, чи є родові зв’язки Олександра Пушкіна з Мусіними-Пушкіними, чий маєток був колись у Стольному. «Ні, немає», — відповідає. Каже, що його самого по-вуличному іще з дитинства звали Пушкою.

— У вас, розповідають, була ще якась кликуха у дитинстві?
— Була. Маркіз де Карабас… Я був дуже непосидючий. Усе було мені цікаво. Особливо дві скрині в нашій коморі. Там усілякі старовинні речі. Вони притягували мене. І зараз теж. І я їх малюю.
— Ви боялися чогось у дитинстві?
— Ні, не боявся. Навіть німців, які стріляли у нашу собаку Рену. Правда, холостими патронами, щоб не гавкала.

Запитую у Павла Федосійовича про його улюблених художників. «Їх багато у мене, — відповідає. — І я не остання шабля у державі». Я називаю Айвазовського, Шишкіна та інших. А він достеменно точно строчить їхні біографії, всілякі їхні життєві ситуації. А ще розповідає про письменників, поетів Лермонтова, Пушкіна…

Від поета Пушкіна, котрого він дуже любить, знову вертаємось до графа Мусіна-Пушкіна, який тримав Бредюкове село Стольне у Менському районі. Виявляється, що він у якомусь там коліні нащадок графа…
— О, так ви ще й «графонутий»…

Береза, стрижена «під бокс»

Є таке земне, побутове, почасти навіть меркантильне поняття, як перерва в роботі, відпочинок, якесь мимовільне, а то й суворо регламентований відхід від справ державних, регіональних та й містечкових як говорив і писав у своїх оповідках і повістях Анатолій Дімаров.

У художника Бредюка «відходів» нема. Коли не зайдеш до нього в майстерню, він стоякує перед чимось, схожим на несміливий ранній-преранній ранок чи марево-зітхання, схожим на вигинчасті натяки тонів, профілів, пейзажів, на виверження вулкана, на вибух гранати, на обнімання чудернацьких хмар, на крило загадкового ґрона-зела чи птаха-грифа.

Може, це той модерністичний абстракціонізм, про який і досі сперечаються, може, це натяк на бурлеск Володимира Матвійцова, романтичний навізм, гоп-арт, дивовиди Миколи Небилиці… Чи просто спроба сюрреалістичного коміксу.

Громадяни-питливці, не сушіть голови знайти тут якийсь вибуховий карколомний стиль. Це у Бредюка, як мовиться, просто підкладка. Надалі триватимуть виходи на люди, зустрічі з натурою, творення задуманого сюжету. Дивлюся на чергове його «марево», на яке він «дихає» тоненьким пензлем.

«Це груша відомого чернігівського поета»…
Я мовчки дивуюся, не бажаючи якимось звуком видати себе за дурня, здатися профаном. Бо, як казав Марк Твен, краще мовчати і здаватися дурнем, ніж заговорити та остаточно розвіяти сумніви.

Поруч у його майстерні на столі, на тапчані, на крісельці і стояка на підлозі під стіною, біля фігуристої ніжки стола — готові, витончені й викінчені доробки митця. До них уже, як кажуть, зась щось мазати-підмазувати, щось переакцентовувати. Але їх творцю Павлу Бредюку можна.

Підійшов до своїх новонароджених беріз. Вони — як живі і якісь особливі. Не чіпай. Але він підійшов та й клюнув пензлем по верхів’ю. І так зробив, ніби підстриг берізку «під бокс». Йому можна! І та берізка ніби не пізнала саму себе. Помолоділа. І він із нею разом ніби молодіє. Щось машинально підказує друзям, що прийшли до нього поговорити-посидіти на Бредюкові побутово-мистецькі посиденьки, але він якось відсторонений від них — і подумки, і трішечки вголос «розмовляє» з нею, з березою, підстриженою «під бокс».

Діромаха… на грудях Тараса

У школі у нас — і в тодішньому Будинку піонерів — працювали гуртки малювання. У мене була якась приохота до цієї справи, вдома намалював портрети батька й матері, простенькі пейзажі. Аквареллю, олівцем. Вийшла навіть курйозна оказія. На уроці хімії накреслив образ учительки. Вона угледіла. Підійшла і оком стрельнула на мій аркушик у клітинку, якого я, захопившись, не міг сховати під парту. Подивилася, розсердилась: «А хімією хто буде займатись?»

Ішов після уроків до гуртка. Так і одержав перші ази, перейшов на олійні фарби, навчився ґрунтувати столярним клеєм полотно для картин. І раптом я надумався вдома створити портрет. Витеслював підрамник, у матері взяв полотна, натягнув на підрамник, зафіксував із протилежного боку цвяшками, заґрунтував і нетерпляче почав манливий процес. Тим паче — мене покликав Шевченко. І мені весь час тоді лебеділо його «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом…» Знаю, як воно. І я малим пас нашу корівчину, ще й сусідських допасував.

Здавалося — що з тих Тарасових слів? Ну пас та й пас. Кожен може пасти. Та не кожен той пасівень виведе на такі глибокі і хвилюючі рядки. Тоді, як я малював Тараса, думав і про це. Змішував, добирав олійні фарби. І не самим лише пензликом торкався Тарасової шапки, а й своєю душею. Цей портрет було вміщено на виставці, присвяченій його ювілею.

Через роки відвідав школу…
Сказали, що той портрет десь на горищі шкільної майстерні. Знайшов. Але там, де були груди поета, зяяла діромаха — миші поточили. Я приніс його додому, старанно зашив нитками під колір фарби. Здалеку ніби й не видно того штопання. А зблизька… І я з цим портретом не розлучаюсь вже стільки літ. Це не просто якась забаганка, а поклик пам’яті. Та ота зашита дірка весь час якось бентежить…

А що скаже і як допоможе Павло Бредюк?
Сказав, що домальовувати когось — справа не дуже вдячна. Але замаскувати оту кляту дірку взявся. А ще вніс додаткових світлих, я сказав би — одухотворених фарб на високе Тарасове чоло.

Батькова ложка з війни

Недійшлий скептик, ортодоксальний акуратист, котрий звик, щоб у нього все було чітко розкладено в шафах, по поличках, або просто якийсь побутовий чистоплюй, може, й покритикують довільність речей, картин, усілякого малярського приладдя.

Окрім картин, розсипних зоряним узором, око падає на давній-предавній глечик на столі художника, карафку, куманець, скляний графин для оцту, дворянський чайник стольненського дворянина Степана Яковича Косовича, різні підсвічники й багато різних старожитностей, котрі, дивись, у тому чи іншому сюжеті постають на полотнах.

Павло Бредюк — художник мирний. Здебільшого — пейзажі, просто дерева, хати, церкви, натюрморти, яблука, груші, навіть звичайнісінький часник біля шматочка сальця з прорістю, рідні поліські краєвиди… А ще козацькі люльки, цигароки. Він все життя курить. Любить круту махорку.

Приніс йому трохи. А він вередує — стара, каже. Щось розбирається. Але зліпив самокрутку. Дротиною пробив мундштук, управив туди той курящий харч. Смалить…

Просить подати табакерку (йому важко вставати і ходити після інсульту). А табакерка, он, яка. Не ширпотреб для одбучини. І в такому дріб’язку він схожий на естета. Подаю йому. Такий собі листочок із прожилками. Але придивляюся — литий метал. І напис — «Каслі». О, так це знамените уральське ливарство.

— Звідки ви це дотямили?
— Дочка з Уралу привезла.

Хиталася гілочка од цього листочка. Попросив викрутку, щоб закрутити. Та десь є, треба шукати. Я ножем докрутив гілочку до листочка. А потім якось іздуру запитав:
— Що вам краще — викрутка чи пензель?

Відповіді не було. Він «досмоктував» свій мундштук із моєю махоркою і, вже не звертаючи на мене уваги, орудував на полотні «викруткою»-пензлем.

А потім відволікся трохи. І щоб я не плів нісенітниць, показує мені давно вже «не їстівну» ложку — мабуть, із якогось панського сервізу чи музею. Розгравійована така, красива. Як таку красиву в ненаситного рота сунути? Пізнаю в ній знаменитий витвір Фаберже.

І раптом мені після цього не знаю чому захотілося показати «фабержисту» ложку мого батька з минулої війни. «Давня, — каже, — чиста сталь». І що мені після цього спало на думку? Примислив я художника до такого сюжету. Приніс іще флягу і запитав, чи не можна зробити щось на полотні з такою ж назвою «Батькова ложка з війни». Додати туди ще й солдатський кухоль, і ще щось.

І він додав. Показав мені початковий варіант фронтового етюду, як він назвав цю роботу. З лівого боку свічка на книзі. Внизу — «моя» фляга, Бредюків алюмінієвий кухоль, на ньому — ложка з війни мого батька, фронтовий лист-трикутник. Часничина, дві цибулини. Праворуч — іконка. Біля неї — шматочок сала.

Мене це дещо здивувало. Навіщо сало біля ікони? Він подумав, нічого не сказав, але бачу, пензлем виводить той шматочок. Дивлюся — немає вже шматочка. Лише дух ікони. Ти диви, думаю, сприйняв мої міркування цей непоступливий художник. А нехитрому солдатському харчу буде місце на картині-етюді.

Всесвітньо відомий художник із Британії Джуліан Бівер, який працює в стилі стріт-арт, говорить: «Неважливо, що я малюю: об’ємну пачку сигарет «Pall Mall» або земну кулю — головне, що це дивує і радує…»

Що таке стріт-арт? Мистецьке, художнє зображення вулиць з усіма їх принадами. А Бредюк зображує дерево, хату, чашку, ложку, часничину, просто природу. І це теж дивує, радує і тривожить. Який йому напрям уписати? Та вписуйте, що хочете. Все буде блискучим артом, тобто мистецтвом.

Яків Ковалець
Фото Віктора КИРІЄНКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери