Ексклюзивна хвиля

Моя Нараяма

Англія 1994 року. І мені 29. Гастролі нашого театру закінчувались в цій країні, в невеличкому містечку Челмсфорді, поблизу Лондона. В літньому парку міста проводився великий фестиваль, де були представлені різні театральні колективи Європи.

Вистави люди дивилися ввечері, а вдень снували купами і задивлялися на придурковаті інсталяції. Ну, наприклад, сидить на стільчику хлопець і тримає в руках дерев’яну прямокутну раму. Дівчина довго тупцює біля того хлопця і великою голкою з товстою ниткою, прошиває його футболку, перекидаючи нитку по периметру усієї рами. Прошитий британчик нудно пріє на сонці і десь за добру годину, «картина» завершена і дівчина під аплодисменти, весело ті нитки обрізає. Все.

Але от виставка ретро-автомобілів справді була вражаючою…

… В літаку до Києва ще шуміли у вухах аплодисменти після нашого спектаклю. Згадувались і їхні паби, пиво, кеби… А от їхні блідошкірі кобіти з рудими війками, поступово десь губилися в тумані пам’яті, бо вже думалось про кобіт наших – зіркатих і литкатих.

Після Європи, старої і справжньої, Київ хоч і подає ознаки європейськости, та все ж, вони якійсь пригнічені, невиразні. Але натомість наша древня столиця, дає стільки душевного спокою і рівноваги, як ніяке інше місто світу. Тому і — Святе.

Пірнувши в обійми коханої дружини, потішившись першими словами молодшого сина, збираюсь на другий день ДОДОМУ. Бо по-справжньому Дім, лише там, де ти народився. Ото ж збираюсь на Поділля, у свої Сивороги.

Прокалатавши ніч в смердючому, ще совєтскому, плацкарті, опиняюсь в наших Дунаївцях, столиці району. А тут, прямо на автостанції, наш неповторний колорит. В ті часи, ще не позбувшись тугої комуністичної минувшини, усе тліло надіями ніби і солодкими, але вже явно оманливими. А то була саме неділя, хто на базар, хто з базару — все кіпить.

Дядьки в кірзових чоботях чадять цигарками з натурального тютюну, скручених з газети «Сельская жизнь», жінки, вив’язані в різнокольорові шалінки. Господині червонощокі і зажарілі так голосно одна одній навперебій розказують про нинішній базар і про ціни, що враження таке, що вони крепко сваряться.

— Їй-бо, Манько, нинішний базар, ше гірший, чим був того разу. На-а, то де се таке вигадано, шо галоші стОять, як добрі чобіти?
— А шоб вони ся виказили з тими цінами, — перехлестує одна одну своїм.
— І то таке їдно з другим в’їдливе, як той клігер Мошко. Я хтіламісь купити синки і вапна, а то жидиня прищурилось на мене і гайда, каже, мінятися на курку. Тьфу! А мир би тя не знав! Міщани!

А тим часом сільські хлопчаки сьорбають жовту водичку з бульбашками біля автоматів газ-води, бо бути в місті, то треба хоч би стакан, але випити того сітра. А потім хлопці приступають до мороженого. Ті вафельні стаканчики на сонці швидко м’якнуть і морозиво тече по межи пальці аж до ліктів. Але то не важно, язиком все ретельно облизується і нічого страшного, що сорочка липне до тіла.

На таких районних автостанціях завжди нападає на тебе якийсь ляк: а чи буде той автобус, а чи будуть квитки, а чи то втиснешся, бо автобус забивається людом ще на під’їзді до станції… І тут підлітає іржавий жовтий автобус «пазік», накриває усіх пилюкою.

Ще був тоді у водіїв автобусів такий викрутас, вони страшенно любили красу і старалися свої «Пази», «Лази» прикрашати фіранками з френдзлями і кутасами. І були вже ті платки такі зафойдані, а головне що кольори бралися або гидотно-фіолетові, або їдючо-зелені. А на додачу перед любовим склом, вони встромляли штучні пластмасові квіточки, які на сонці одразу вигорали і нагадувало все це, такий собі веселий цвинтар на колесах.

Але усі карабульцем летять до автобуса, а з динаміка чую вічно казенний голос, який пам’ятається ще змалку, голос з диспетчерської: «Автобус по маршруту: Дунаєвци – Новая Ушица, отрправляєца со второй платформи і прослєдуєт через Дємянковци, Слободка, Міньковци, Антоновка».

«А шоб ти скисла, чтокалка проклята», промайнуло десь на периферії свідомості, але теж встромляюсь з усіма в автобус. І так хвилин двадцять їзди настоячи.

Людей набито, як в консерві тії шпроти. Десь внизу, біля ніг в мішку квікає поросятко, над головою в кошику верещать чиїсь ціпата, а одна жіночка десь ззаду, пів дороги кричить: «Шофер, спиніться, спиніться, я вас прошу. Пластіна з писка випала. Бо якесь дурне ше стане кірзаком, то ж роздусить. Бо ж без тої пластіни, навіть плюнути не зможеш по-людськи».

Реготи на весь автобус.

Вилізаю з того автобуса, бо по-іншому і не скажеш, і до моїх Сиворіг ще полями два кілометри пішки. Тут одразу задихалось по-іншому, запахло грунтовою дорогою, добре вкатаною і гладкою. Вже і клені з двох боків від дороги гарно підросли. І запримітивши мене, почали дружно шелестіти, ніби аплодувати своїми листяними долонями.

Очевидно дерева теж скучають за тими дітьми, які надовго покидають рідні краї… В руках мав я важку сумку, але пішки йти не прийшлось. Повертаюсь і бачу: мирно котиться в бік села, підіймаючи веселу пильну куряву, молоковоз. Се наш Петько їде, ну, чоловік тої Ліди, що колочену горівку людям у селі продає.

Петько завжди чисто вибритий і пахне одеколоном «Шипр». Встигає зі мною поділитися тим, що Ліда його все ж таки зараза і є підозра, що таки крутить шури-мури з завклубом, бо той, холєра, трохи на баяні, бачиш, грає…

Але вийшовши з молоковоза, іду вже через мамин город. І це не просто город, не просто гарно оброблений шмат землі. Мамин город, це наша святиня, це та щедра і нескінченно родюча скатертина, яка вигодувала і виростила тяжечкою працею і мене, і моїх сестер, і всю родину.

Озирнувся я по боках, аби хто не бачив, впав на коліна і опустився лицем до самісінької землі, і пірнув у такі рідні пахощі, яких ніде в світі нема. Бо на маминому городі усе дихає життям. Життям справжнім, одвічним.

Проходячи через наш садок, де вже гупали на землю літні грушки «цукровки», я весело здоровкався з сусідами, які мене запримітили. Не дійшов ще до своєї хати, а у всіх у них найголовніше запитання: а чи надовго приїхав?

Мама з татом цілують, обіймають сина. Втішились приїзду. Бо ж такі часи, що хто де! Всі діти по різних містах. Батьки збудували таку файну хату, як квітку, з великою терасою, перилами і балюстрадою, а залишились в селі самі. Пам’ятаю мені малому тато неодноразово казав: «Вчися сину, щоб вийшов у люди. Щоб не крутив тут, в селі вости коням».

Гарно пообідали і нема чого сидіти. Гайда за роботу. Питаю тата, що там є робити, а він і не хоче, щоб я зразу після дороги приступав до чогось. Але тато знає, що я сидіти не буду.

Ось на ногах вже в мене старі капці, в руках шуфля, стара сапа і на додачу вила. Біля худоби завжди має бути порядок. Зайшов я до хліва, погладив корову Голубку, вона лизнула мою руку своїм шершавим теплим язиком, вичистив гній від неї і пішов на обору до свиней. Двоє свиней теж труться до мене, смачно цямкають, ніби усміхаючись, квігікають, рохкають… І така мені та робота радісна, бо ж звична змалку…

І раптом накриває мене, ніби якась хвиля одкровення. Став собі і думаю — дивина!!! Ще позавчора я виступав на англійській сцені, моє обличчя було в театральнім гримі, костюм мокрий від поту, мені аплодувала європейська публіка, я роздавав автографи, задивлявся на рудих кобіт і їм підморгував… А нині вже мені підморгує наша корова Голубка… Я в своїх Сиворогах і вичищаю на оборі свинячі гімняки…

От це, думаю собі, що такі контрасти, можливо і є справжнє багатство життя. Ніколи не цураймося тих дарів, які приготувала для нас доля. Проте і доля формується нами самими.

Завершую свою роботу і тут чую зарипіла-заскреготала стара наша брама. В’їжджає на подвір’я підводою з запряженими двома кіньми дядько Вітько Вуціховский. Це дуже давній друг моїх батьків. Завжди веселий, з цигаркою в зубах. Обличчя його трохи смугляве, говорить завжди голосно, впевнено. Запримітивши мене, випльовує з рота недопалок і найперше, ну, так як і всі сусіди, весело питає:
— Ага, младшой? Сірожику, а шо, на скільки приїхав?
— Ну, — кажу, — троха тра побути. Може де-шо підкину по хадзяйству.

І говорю я з нашими людьми так, як говорилося тут споконвіку. Бо, боронь Боже, тільки натякнеш на якусь літературщину у вимові — то тільки й покажеш свою дурну фанаберію. А якщо ще чтокнеш пару разів, то так і припечатають: «В голові нема – в сраці не позичиш». Відколи Світ і патики, у нас найбільше шанується простота і людяність.

Гарні, ситі коні смачно румигають своїми м’ясистими варгами. Віз солодко порипує полудрабками і люшнями. Пахне з воза залишками соковитого силосу.

Поздоровкалися з дядьком Вітьком ще ближче. Вийшов тато з шопи, штани в дерев’яній стружці, бо вісняком витісував нове топориско, мама вийшла з хати… І питаю дядька:
— А, що то за доски ви такі привезли?
— То, Сірожику, доски на главну «хату»! — тато відповідає за дядька.
— Го-го!, — сміється дядько Вітько. – Се така, чоловіче, буде дубова «дача». Така «дача», шо її не обмене, пунімаєш, ані цар, ані бідняк.
— Та се, сину, — вступає в розмову мама, — маємо зробити дві дубовини. Їдну на мене, і другу на тата. І тихо усміхнулася.

Якось аж недобре зробилося мені. Ніби щось занудило під ложечкою, але виду не подав. Мама хотіла закликати всіх до хати, аби трохи перекусили, туди-сюди. Але чоловіки вирішили по-другому. Вперед — діло, а вже потому за стіл.

Мама пішла до хати, дядько Вітько більше біля коней. А ми з татом до шопи. В тій шопі в тата були будь-які інструменти, приспособи, станки.

Тато мій – людина дуже виважена, спокійна, терпляча і майстер на всі руки. От ми і приступили. Приступили з татом робити на тата дубовину. Почали заміряти ті дошки, підрізати. Щось пилкою-поперечкою, щось на станку. А як пішла перша троть з-під зубів циркулярки, і той медовий п’янкий запах деревини наповнив усю шопу, я опинився в такому рідному, в такому теплому світі дитинства!

І виготовляючи для тата останню, як він сам жартував, хату, він пояснював чому мусимо зробити ці дубовини самі. Людей у селі вже обмаль. Всі молоді — в чужих світах. Скоро не то, що дубовини — ями не буде кому викопати. Я ніби і підтакував татові, притримував ті дошки, угукав… А в самого гуля, як кулак встромилася в горлянку і не міг промовити толком жодного слова.

Ближче до вечора дубовина була готова. Дядько Вітько допоміг винести її з шопи — важка, дубова. Тому і називається — дубовина. Поклали її біля призьби, най там стоїть.

В хаті душновато в літній вечір, то стіл для вечері встановили на подвір’ї. Такі застілля на подвір’ї, я дуже любив ще змалку. Нині теж було гарно. Включили лампочку над столом. В кутку подвір’я глендзали вуздечками коні, перебираючи зелений овес, який їм було кинуто в опалубку. Курей вже позаганяли в курник, пес Рябко тулився до ніг… Відчувся легенький туман і потягнуло з маминої клумби ніжним ароматом матіол.

На столі було все, що треба.
Тут і сало з молодим часничком, соковита цибуля, огірки, великі рожеві помідори розрізані на четверо, схожі на кавуни. Холодець, варена жовта картопля, добре вимішана зі сметаною в макітрі кописткою, вона парує через великі шматки печеного в п’єцу м’яса. Свіжа мамалига, притрушена квасним білим сиром і смаженими підсоленими шкварочками. Мама знає, що я дуже люблю ту мамалигу. А ще на столі мамин житній хліб, який відпочиває після випічки в древніх нецках і не черствіє неділі зо три і, звісно, чиста як сльоза горівка.

І не хотілося, щоб сльоза текла цього вечора. Весело їли, пили, сміялися. Мама, правда, сказала татови десь вже серед вечері:
— Григорку, слухай! Ану, йди-но кинь якусь верету на тую дубовину, а то біліє якесь таке страшне.

Я побіг сам, прикрив ту дубовину, а тим часом дядько Вітько вже починав: «Туман яром, туман долиною, туман яром…». Але щось вона пішла не дуже. Мама з татом і вся їхня компанія співали завжди. Ну, от навіть в цей день, зробили дубовину — і співають. Бо так. В нас воно так.

Тут підхопила мама, тримаючи в руці маленький келішечок:
Ой випила-вихилила, сама себе припросила.
А я доброго роду – п’ю горівку як воду…
П’ю горівку і не вп’юся, б’є чоловік – не боюся…

А потім вже всі взялися, і дядько Вітько, і мама з татом, і я за дуже зворушливу пісню:
… Лечу я милю, лечу другую
Свого милого не бачу
Ой, сяду, сяду в вишневім саду
Сяду та й гірко заплачу.
Ой, вийшла з хати старая мати
Стала та й сина питає:
Що то за пташка, що за пташина
В нашому саду співає?
Ой, то не пташка, то не пташина
В нашому саду співає
А то дівчина чорнобривая
Свого милого шукає…

І лилася та пісня, підіймалась над подвір’ям, кружляла навколо нашої гарної хати. Велетенські чорні ясені, підхопивши, розганяли її своїми гіляками-крилами понад усім зачарованим сиворівським яром і тягнулась та мелодія у безкінечну височінь мого рідного зоряного неба.

Найбільше зірок тут. В мене!
Щира душа багато чого може черпати в такій пісні. От і в тата, коли доспівували, в очах бриніла сльоза. Мама то запримітивши, по-доброму:
— Григорку, ша! Ані пікоту. Нам ше жити і жити. Жити і робити, бо ти знаєш, шо дурних робота любить.
І посміялися.

— Так-так!, — додає дядько Вітько, — Бо хто вмер, ше буде жалувати!
— А ти знаєш, Женю, — тато до мами, — нам і там не буде скушно, на горбі під вишеньками. Наші дубовини в землі будут близесенько, то ми собі будемо там перестукуватися, коли тільки захочемо. Та ми ше й там поспіваємо…

… Через декілька днів, я вже задивлявся через ілюмінатор Боінга вниз на засніжені вершини Паміру. Попереду був місяць гастролей по Японії. А в голові прокручувались епізоди з японського фільму «Легенда про Нараяму».

В тому фільмі показано, як за древньою традицією матір, що дожила до 70 років, старший син зобов’язаний був винести із села на вершину великої гори і залишити там помирати голодною смертю. Таким чином позбавляючи сім’ю зайвого немічного голодного рота…

Кожного разу, від’їжджаючи з рідного дому у далекі світи, я ніби прощаюсь навічно і залишаю рідних маму і тата, ніби на горі Нарайямі. Той великий фільм зняв режисер Сьохей Імамура. Це маленьке оповідання написав

Сергій Файфура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери