Ексклюзивна хвиля

На Різдво, «в городєвудєйску»…

Чекалося!!! Ох, і чекалося завжди того Різдва! Але на початку треба сказати, що в моїх рідних Сиворогах споконвіку окрім прізвищ всі родини мали ще й свої, закарбовані за ними, прізвиська. Тобто люди одні на одних прозивалися. І ті прізвиська були які хочеш — від дурних до смішних і чудернацьких.

Ну, наприклад: Щур, Кондак, Рілла, Сруль, Квочка і т. д. Зараз то ніби наївно виглядає, але тоді люди на власні прізвиська, ще й крепко ображалися. А от в нашої сім’ї було таке прізвисько, що і ображатись, власне, ні на що. Бо при наявності прізвища Файфура – прізвисько Панькар. То тут ще невідомо, що гірше.

А Панькарі тому, що ще в сиву давнину, жив-був колись, невідомо скільки разів нам пра-пра-пра-прадід Панько. А Панька діти отже – Панькарі. І тепер нащадок древніх подільських Панькарів і пише вам свою правдиву історію.

Різдва усі чекали не тому, що після посту можна було від пуза наїстися всього смачного і жирного. Совєтські українські селяни не дуже аж так постилися, маючи у тому релігійне підгрунтя. Були такі умови, що усе життя за совєтів, то був – суцільний піст.

Подумати тільки, якщо наші послушні селяни, ходили на рабську роботу лише за намальовані в зошитах палочки, так звані, трудодні, мали всього маленьку сороковку олії на тиждень на велику сім’ю, а щоб мати у що взутися, годинами вистоювали в безкінечних чергах за паршивими калошами. То справді можна «зрозуміти» комуно-мордих партійців, котрі і донині лепечуть cлюнявими пиками: «М-да, таку-ую страну прос*алі!».

Бо що толку, що кацап в космос полетів, якщо ще в 80-х люди билися за баночку майонезу і з усіх міст до сіл роз’їжджалися, обвішуючись на шиї цілими гірляндами туалетних папірів. А на самий Святий Вечір мама вже таки лагодила багато всілякої смакоти. Бо українці, то така нація, що при будь-яких керуючих чортах, завжди старалися і таки по факту вміли файно хазяйнувати.

Якби не іншоплемінні кроваві жорна, а найголовніше не власна продажність, то-таки би воно було:
Тут був би, браття, єнчий світ,
Замість дерев, росли б ковбаси,
А на дубах – млинці
Такі смачненькі, хоч куди,
А кирниці – всі повні з квасом,
І береги – всі з кисілю…

На Різдво завжди був сніг, а в нашій світлій хаті, з накрохмаленими фіраночками на вікнах, завжди — затишно. В п’єцу напалено. Тепло.

Мама ще молода, зажаріла від купи передсвяткової роботи, все лагодить і порається азартно і спритно. Тато завжди на Святий Вечір приносив з подрів сухої, пахучої отави. Розстеляв рівненько на великому дубовому столі. І чарувала та отава, чи то різноманітними ароматами минулого літа, чи то навіть якимось втраченим багатством минувшини… Але вже напливала на тебе якась твереза п’янкість.

На сіно мама з татом застеляли обруса, білу грубу домоткану тканину з френзлями і кутасами на два боки. І вже поверхи того пухнастого стелення, мама викладала на стіл всілякі святкові страви. Вона їх так і називала: «їдзеня» (з наголосом на «е»). Хочте вірте — хочте ні, але пишучи ці рядки, я зараз призупинився і аж розчулився. Стало чомусь дуже зворушливо на душі від тієї простоти і, водночас, багатства. І від того, що все воно дуже близьке, рідне і зрозуміле. Бо наше, справжнє!

На столі з’являлася і домашня рум’яна ковбаса, і сальцісон, нарізаний крупними плитками, голубці з рисом і шкварками, обов’язково холодець, але в нас він називається ще смачніше – гишки. Були на столі і квашені огірки, помідори, капуста. Також і квашені в капусті білі гарні яблука. Обов’язково свіжий натертий хрін, приправлений червоним буряковим борщем. Разом із тим купалися в маслі і парували веселі, великі, селянські вареники з капустою, политі рум’яною підсмаженою цибулькою.

Страви лагодились різноманітні. Міг бути ще і макаран, або кров’янка, начинена гречаною кашою…

***
Так як хата обігрівалася грубкою, то тато приспособився в піддувайлі нашої грубки, дуже добре пекти картофлі «в мундирах» (картофлі через «ф»). Ті картофлі, як почнеш розлуплювати, дути-фукати, бо ж гарячущі, а вони всередині аж іскряться ніби інеєм. Дивина!

На столі запалювалася велика парафінова свічка і останньою, перед початком трапези, подавалася, звісно, кутя. Варто сказати, що кутя, добренько проварена, діставалася з п’єцу і прямо в тій високій глиняній ринці, замотувалася в платки і клалася на постіль за високі подушки, під образами. Така традиція. Там кутя дозрівала до своєї святкової смакоти, а ще й очевидно освячувалась під образами.

До куті перед тим, тато тер в макітрі макогоном мак, притуляючи макітру для зручності в куток, між косяком і дверним арцабом. … Сего року тато терти мені мак не дає, бо торік «молодий господар» тер і тер дуже хвацько і з торішньої макітри залишилася лиш купа черепків…

Тато, помниться, облизав ложку від маку, смалиснув нею мені по чолі, що аж гуркіт пішов по хаті. Але на диво навіть не заболіло. Тато ніколи сильно не бив. Так, для порядку. А от мама, то «давала мені перцю» за ту макітру. А от старші за мене Ніна і Галя, то вже так реготали від тої макітрової катавасії, шо аж душилися. То спинилися вже троскотати, аж коли тато почав читати «Очинаш».

Ми, малими тоді, і гадки не мали, що то є «ОЧИНАШ» і перші слова тієї молитви, стали зрозумілими вже згодом, то, звісно, «Отче наш». Але якою була совєтська агітація – таке й тодішнє наше розуміння.

Яке то щастя, коли батьки молоді і діти малі!
Їмо, п’ємо, святкуємо – веселимося. Причому веселимося без телевізора. У нас його тоді просто не було. При тому, що мама так тяжечко трудилася в тютюновій бригаді, тато взагалі майстер на всі руки, а от телевізор ніяк купити не могли. Всією сім’єю взимку, ввечері, через засніжені городи, ходили, як казали, до стрия «в тілівізор». «На Штірліца».

В сінях в стрия завжди посмерджувало коров’ячими гімняками, бо багато тримали тої худоби. З галошами заносилося. А в хату, крім нас, приходили інші сусіди. «Тілівізор» показував поганенько, на екрані густо «сніжило», але в тому стрийовому кіно-салоні, поки вся компанія дивилася «Штірліца», паралельно, дуже активно йшло обговорення клятих німецьких фріців і нашого хорошого развєдчіка.

Особливо над всіма виділялася стрийна Люба.
Вона, бувало, як сплесне в долоні, потім візьме руки-в-боки, і як загарлапанить своїм диким голосом, власне, так як всі «Срулі». І почне завивати: «Горе, моє горе! Ти подумай собі, чоловіче! Га! А та німецка гадина, Муллєр, знов чіпляєся до нашого развєдчіка. Бач-бач, знов, так як в той четвер, каже Штірліц, а вас попрошу остаца. А мир би тя не знав! От такево надивишся наніч, ага, і будеш потому спати? Їйбо нє»…

***
Але сьогодні, відсвяткувавши з батьками і сестрами Святий Вечір, я знав, що вже завтра приступлю до реалізації своєї найзаповітнішої «МРІЇ». На ту зиму я вже був у 6-му класі, тому – все, чекати не було чого. Вперед! В перший день Різдва, під вечір — починається. Вдягаюся тепло, мама тісно зав’язує шапку-вушанку, тато допомогає з онучами встромити ноги в биті валянки і, гайда – КОЛЯДУВАТИ!

Перед тим, як виходити з хати, ще добренько перевірив кишені, аби дзюрок не було, бо ж гроші можна загубити. На колядування ми збиралися невеликою компанією з сусідських хлопчаків. Було тако: Місько «Вовчик», Васько «Хрущ», Саша «Ніксон», «Бацяка» і Сірожа «Панькар», тобто я.

До «Завхозяки» ми не йшли ніколи, бо моя мама про нього казала, що воно таке дурне, як звідси — до Кам’янця. І до «Храмого» не поступали, бо там сучка Бровка, така сама кусюча, як «Сліпа Ганька».

А починали колядувати від Володьки Христининого. Бачимо в хаті світло світять, значить починаємо.

Хвилювання було чогось таким величезним, що мене всього аж трясло. Наші мами і тати понавчали нас одної-єдиної колядки «В ГОРОДЄВУДЄЙСКУ». Вже аж через багато років я дотумкав про що воно то таке було «вгородєвудєйску». Виявляється, то «В городі Іудейськім». Але тоді, на час нашого хлопчачого колядування, ми і гадки не мали про що ми співали. Та і що міг знати піонер «Панькар» про город Іудейський? Правда, звучала та колядка, навіть без нашого її розуміння, дуже непогано.

Отож – весело (передаю із буквами, близькими до нашого виконання):
В городє вудєйску, Віфлієм стуїт
Звізда над вєртєпом в нєбо блістіт (2р)
Нєбо засіяє, ангили поют
Предвєчному Богу славу воздают (2р)
Слава тібє Боже, Спасітєлю наш
Шо послав нам радосьть в радосний час (2р)
Пастушкі на полю стадо стіриглі
Присвятую Дєву в пещєрє нашлі (2р)
Як нашлі в пещєрє скоту корму дать
І смотря твоясля єсть Божа Мать…» (2р)

А в кінці колядування, тішучись, що не збилися, ще й докрикували: «Поздоровляєм вас з Різдвом Христовим! Дай Бо(же) щастя і здоровля. Виносьте коляду, бо хату рознесу».

Виходив на поріг випивший дядько Володько або його Маша. Вона, хоч і кацапка, але була людиною. І роздавали хазяї всім по 25 коп. І це було непогано, враховуючи, що бохоня хліба коштувало 16 коп. І так перебігали ми від хати і до хати, щасливі тим, що йдуть реальні доходи. Васько «Хрущ» між тими перебіжками ще встигав закурити, добре закашлятися і смачно сплюнути. Це хотів усім показати, що він вже ніби дуже дядько.

***
Так ми колядували і заробляли. То в «Смішняка», то в «Квітки» Ївана, то в «Чухміїв» і навіть ходили до «Горбатої» Мотри. А як колядуєш в Павла «Дикого», то він хоч і «Дикий», а всім видавав аж по 50 коп. І йди знай, хто більше дикий? Павло, чи цьотка Зоська. Бо прийдеш до неї, колядуєш, дереш горло на морозі, а вона вийде і замість хоч би якої копійчини, стромляє тобі в кишеню кілька дрібних горішків. Ну, не дурне? То не дарма про неї сусіди казали, що таке скупе, що бздить і нюхає.

Як би там не було, а кишені помалу наповнювалися холодними мідяками так, що аж штани від того трохи сповзали. Але, Боже мій, як же ті дзеленькучі гулі в кишенях зігрівали мене якимось іншим теплом. Теплом надії і віри в те, що приведе мене до величезної моєї – МРІЇ.

А вже під кінець колядувань, сам, без хлопців, я біг через засніжені городи до стрия. Забігав зразу до сіней і тут я вже колядував так дзвінко, що аж шибки подренькували. Бо знав, стрий все дає мені аж цілого жилізного рубля. І такий вже той Ленін був гарний на тому рублі, що хоч цюлюй.

А після того, вже відколядований, багатий і щасливий я, тихенько, тієї різдвяної ночі порипуючи валяночками по снігу, направлявся в той бік, до тієї найзаповітнішої хати в світі, де вже, очевидно, тихенько дрімала та, яка заставляла моє серце калатати, навіть від того, що я починав про неї думати. І чим ближче я підходив до їхнього обійстя, тим більше моє юне серденько, витанцьовувало той несформований ще танець нових почуттів. В тій, здавалося, найкращій хаті жила – ВОНА. Та й ім’я в неї теж найкраще – Людмила. Якраз із цією принадою і пов’язана була величезного значення – МРІЯ.

На той час цьому парубку було вже 12 років, а його дівці – аж 9. Проте — дивина. Від тих думок про її красу і про кохання, складалося десь всередині таке враження, що муки і страждання тягнуться якісь великі роки або й віки. І біль той був дивний – солодкий біль. Хіба може бути добре від болю? І якби то це турбувала моє серце дівчина, скажімо, якоїсь доярки, чи, наприклад, Валька «Драпунка», дочка Зіни «Зоотехнічки»! То була б не біда. А тут та, котра так тісно приворожила своєю вродою моє серце, і батьки її – найкращі вчителі.

Ку-ку! Тут вже не скажеш до її мами, так як звично — цьотка Манька, а вже — Марія Федорівна, а до нього – Микола Іванович. Правда, і він мав прізвисько – «Рудь». Взагалі то за нашою сиворівською традицією людину кличуть, перераховуючи не одне покоління предків. От Люда не просто Люда, а Люда, Колі Гаврилового Ївана, мала. Або я – Тодорового Петра, Грішки Панькара, малий. І тоді всім все зрозуміло.

В українському селі така була величезна шанобливість до вчителів, що це ніби були люди особливої касти. Можливо тому всі українці так жадібно тягнуться до знань. І підтвердження тому створення, у свій час, найпершої в Європі, Острожської Академії Наук.

Але — Люда!!!
Люда була створінням, краси незрівнянної. Причому в ній все було для мене гарним, і як вона стоїть, як іде, як дивиться, співає чи сміється. Що там казати, там навіть корова на їхній оборі і та дуже гарно мукала. Навіть гусаки-гиргуни на їхньому подвір’ї і ті ходили якось поважно, інтелігентно. Не то, шо за плотом в сусіда, Володька «Гороха», такі самі, здавалося гусаки, але такі обісрані, що гидко дивиться.

І ще був один факт, який говорив про якусь ніби обраність цієї сім’ї перед Господом. Микола Іванович, одним із небагатьох і одним із найперших в селі, мав уже на той час білого «Жигуля». І, порівняно з усіма сільськими мулярами, їздовими чи свинарями, та сім’я була на рівні небожителів. Ну, а сама Люда для мене, як царівна з казки.

І як я страшенно тішився, коли восени, бувало, Микола Іванович застрягав своїм «жигулем» у канаві. То було справжнє щастя перти ту машину, торкаючись багажника. Хоч і всього тебе затинькують колеса болотом, а всерівно добре, бо ти торкався тієї машини, яка катає саму Люду. Практично це ти вже ніби торкався її самої, чи то спини, чи то талії (а про нижче і далі, я взагалі забороняв собі думати).

Всі ці роки тішило і те, що нікому іншому і в голову не приходило в неї закохатися. Як добре, що всі хлопці в нашому селі такі «сліпі», а може й тупі! Та якби хто з них і «прозрів», то я би точно її не віддав. Здавалося, що я тими своїми таємними думами і переживаннями, давно вистраждав на неї нібито якісь права. Забігаючи вперед, мушу сказати, що ні тоді в дитинстві, ні пізніше, ні по нинішній день, так і не були промовлені їй у вічі ті дивовижні, але такі не прості для вимови слова: «я тебе кохаю». Ніколи! Проте глибинне, безсловесне єднання, сподіваюсь було.

Лише одна людина в світі знала про мою палаючу любов, це мій друг – Сірожка «Христя», той, що з-за городів. Цей вічний веселун і сміхотун завжди мене, ще в тому віці, підколював:
— А шо, Сєржик, якби ти Людочку десь на сіно запросив, то шпокнув би її чи нє?
— Ти шо, дурний? Я ж її люблю!! Це ж Люда!!!

А «Христя» троскотав наді мною своїм запальним, нестримним сміхом як та стрикоза. Моя обрана була облюблена мною з ніг до голови та залишалась абсолютно недоторканою. І, можна подумати, що там було кому «шпокати»?

***
Вдома все заколядоване було ретельно, разів зо п’ять перераховане і вийшло 13 рублів. Ого! Я таких грошей ніколи ще не мав! І з таким капіталом МРІЯ робилася все ближчою і ближчою. Була в нашому селі пошта і там працювала велика, повна і губаста цьотка Ніна. То її в нас всі так і звали Ніна «Пошта». Зразу після Свят, взяв я всі гроші, побіг на пошту і рішення було безповоротним. Причому про своє рішення я не сказав навіть мамі. А знаючи свою маму, це теж рішення було геройським.

Твердо вирішив – на всі заколядовані гроші накупити лотерей ДОСААФ. Через ті лотереї проводилися розіграші всіляких товарів. Ідея була виграти не якийсь коврик, холодильник чи навіть телевізор, якого так хотілося. Віра у здійснення МРІЇ була чітка і ясна – я маю виграти новесенький рожевий автомобіль «МОСКВИЧ» Иж. Комби. Багажник там має бути скошеним і вже цим буде нагадувати щось захоплююче, заграничне. Я колись подібну машину бачив в стрийовому телевізорі в програмі «Время», де показували нам як там загнивають імперіалісти.

Ніна «Пошта» з серйозною міною дістала з-під стойки пачку червонястих лотерей, розгорнула їх ніби веєром і тут я ледь не зімлів – я ще на один крок ближче до МРІЇ. «Пошта» вперлася ліктями у високу стойку, тримаючи в руках заповітні листочки. А я, при своєму зрості, ставав навшпиньки і по одній лотереї тягнув. І тягнув з різних місць того веєра. Купую на всі. Вартістю по 50 коп, відповідно вийшло аж 26 штук! «Бувайте здорові, цьотко Ніно». І щасливий побіг додому. Не кажучи нікому ні слова, встромив ту всю пачку під матрас на постелі де спав.

Це були, можливо, найкращі дні мого життя!
Адже я, хоч і малий, а вже розпочав справжнє діло.

Під моїм матрасом не просто 26 папірців, а аж 26 реальних шансів виграти рожеву машину. І я виграю, я ж не дурний, я витягував білети по-хитрому, з різних місць. Як не одна, то друга лотерея, але я точно попаду на виграшну. І виграти цю рожеву мрію я просто зобов’язаний. Адже я виграю заради неї, заради Люди! Її очі, щоки, губи, все це просто зводило з розуму. І якщо почуття справжні, то вони – справжні. Хіба вони не можуть з’явитися у школяра?

Думаю любов не видається людині разом з паспортом. Чи разом з дипломом про освіту. Яке то щастя, коли любов тобі видає сама доля.

Чекати тиражу ще треба було зо два місяці, десь до весни. І всі ці місяці, матрас, на якому я засинав був найм’якшим, бо лежав я і ніжився тими 26-ти пелюстками надій. Засинаючи в тих ніжних лоскотах перед очами пропливали цілі виджиння. Мене зовсім не турбувала відсутність прав на авто, невміння керувати, та, власне, навіть недостатній вік. Все то було пусте.

Я твердо знав, що вже коли я буду їхати тією рожевою блискучою машиною, а Люда обов’язково десь буде проходити дорогою пішки, я тихенько під’їду ззаді, навіть не бібікаючи, приторможу, відкрию їй двері і в один момент вона побачить не лише машину, а побачить всю мою величезну до неї любов. Можливо здивується, можливо й ні, але скоріш за все, якщо аж не промовить вона тих важливих слів, то я всерівно прочитаю ті слова в її очах: «я тебе кохаю».

А після того я повезу її далеко за село, по Вищій Дорозі, аж до Кленя. Спинемося коло кирниці, яку копав ще колись мій дід Григорко. Розстелю я в тому полі якусь верету, присядемо, чи шо? Я не знаю що ми там будемо казати одне одному, чи питати… А найголовніше станеться те, що ми в своїй абсолютній простоті відкриємось одне одному. І будемо, як ті птахи польові. Та навіть і всі птахи ще голосніше почнуть щебетати від радості за нас, або навпаки замовкнуть, щоб лише ми чули наші серця. І невідомо чи будуть гудіти джмілі над нами чи ні? Та і до чого тут джмілі?

Ох, і довго ж тягнулися ті два місяці очікувань розіграшу. Вічність. Але день той настав! Прибігаю я з тією пачкою лотерей до цьотки Ніни «Пошти», вона розстеливши на столі газету із щасливими номерами, починає мені допомагати відшукувати мою МРІЮ. Хвилювався я так сильно, що нігті думав згризу до ліктів. Перевірка рухалась і білетики «Пошта» один за одним відкидала убік.

«Та що ж це робиться?» — кружляло в голові.
І раптом, бац – Є!
Цьотка «Пошта» каже, що є машина. Є! Машина «Вятка».
Яка, до дідька, «Вятка»? Де мій «Москвич»?
Машина. Пральна. «Вятка». Зараз, каже, перевірить ще номер, бо серія співпала точно.

Мене так всього трусило, що аж зуби тарахкали.
Ну, для чого мені пральна? Боже, на чім я під’їду до Люди?
«Цьотко Ніно дивіться добре. Майте совість!»
«Ша, не при так на мене. Втемперуйся, Сірожка».

Вона ще скілька разів перевіряла і серію і номер, а потім каже голосно і смачно: «От, їті, твою мать! Не сходиться, зараза. Всьо!» І добавила: «Я така сама, дитино. Чого бідне, бо дурне. А чого дурне, бо бідне». Ох-хо-хо…!

По совєтському закону, якщо в тебе збіглась хоча би серія, то видають тобі рубля. То ж цьотка «Пошта» і видала мені такого потертого рубля, ніби на нього, лотереї купували ще за царя Тимка. Моя невдача була не то що не справедливою, а якоюсь дикою. Відчуття було таке, що програв не тільки я, а весь Совєтський Союз. І тепер нам буде стидно перед усім світом. Насправді, це якась накладка. Не могла мене обманути ні наша партія, ні ДОСААФ. Такі та й інші думки лізли мені в голову.

Про мою катастрофу не знав ніхто. Рожева мрія – посіріла, та не на довго.
Панькарі не здаються. Ми вперті. От як буває! Мало прийти то літо, де мала бути рожева машина, мали бути словесні зізнання в коханні… Нічого того нема, а то літо всерівно настає. Почуття не згасали. І одного разу вдалося навіть подарувати Люді (не самому, звісно, а через Ніну «Лисачку») велику квітучу «Царську Корону», яку я вкрав на городі в цьотки Гілєни. (Тих квіток там повно). Та квітка виявилась гарною, але смердючою. Попри те я всерівно не один день тішився, бо квітку ту Люда поклала в своїй хаті на підвіконню.

А того ж літа знову привезли в наш клуб кіно «Зіта і Гіта». Я його вже один раз бачив, але маючи одного того потертого рубля, я вирішив подивитися як не на свою, то хоч на чужу любов. Хоча десь в глибині я знав, що наша з Людою любов, буде ще краща, ніж в їхньому кіні.

Стояв я з тим рублем на порозі клубу і чекав Сірожку Христю. Бо як йдеш в кіно в нашому клубі, а там за весь фільм плівка рветься разів п’ять, то треба мати компанію, щоб з кимось свистати і гупати ногами в підлогу на кіномеханіка «Боровика». Та поки я чекав Сірожку, тримаючи в двох руках нещасного потертого рубля, легенько ним ніби потріпуючи і раптом — аж нестямився. Замість цілого рубчика в мене в руках зробилося дві рублеві половинки. Вся коляда — в нуль! На «Зіту і Гіту» і їхню індійську любов вже не було за що піти дивитися, просто побіг додому.

Але в ту саму мить було прийнято тверде рішення. Наступними колядками я точно зароблю більше грошей, ніж цього року. А найголовніше — є стратегія. Купуючи лотереї я вже не буду таким дурником, як минулого разу, що вибирав білети з різних місць. Ні. На всі гроші я куплю всі білети тільки підряд. Тоді — гарантія. Рожева машина – моя! Потерпіти треба всього один рік. Та і Люда підросте і через рік буде ще кращою!

Сергій Файфура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери