Ексклюзивна хвиля

Незаштопана дірка або РІЗУНОРУБАНСТВО у кузні журналістики

З нотаток про стан журналістикознавства в Україні

Давним-давно у Віденському університеті працював талановитий професор на ім’я Іван Пулюй. І відкрив він радіовипромінювання, яке за допомогою спеціально сконструйованого самим професором пристрою дозволяло бачити всередині людського організму те, що було недоступне неозброєному окові.
Увесь світ тепер користується цим винаходом, не знаючи імені професора, зате знають ім’я його лаборанта-асистента…

Нещодавно я натрапив в інтернеті на підручник «Літературне редагування» авторства мого колишнього асистента й наступника Володимира Різуна, виданий ним 1996 року і досі вживаний у навчальному процесі. Так склалося, що я досі не був знайомий з цією книжкою. Відтак із цікавістю її переглянув.
Краще б я її не бачив…

Курс літературного редагування, коли я ще навчався на факультеті журналістики МДУ, мені викладали філологи. Навчальний посібник, який нам рекомендували, уже тоді був застарілий. Свіжим був «Практикум з літературного редагування». Але що таке практикум? Це — збірник сирих, погано написаних текстів для практичних занять з відповідно сформульованими завданнями, в інших дисциплінах такі посібники називають збірниками вправ. Словом, як редактор, в університеті я мало чому навчився. Дякувати хоча б за те, що ті лекції та практичні заняття хоч відрази до редагування не посіяли.

Справжню редакторську школу я пройшов у відділі публіцистики редакції газети «Літературна Україна», де мав нагоду щоденно спостерігати за роботою трьох моїх старших колег і наставників, які, на моє щастя, були представниками трьох дуже відмінних за методологією й методикою підходів до розв’язування редакторських завдань.

Завідувач відділу Олексій ДМИТРЕНКО мав звичку по суті переписувати авторські тексти, закреслюючи олівцем оригінальний абзац і зверху пишучи так, як написав би тільки сам Дмитренко.
До іншої крайності зводилася редакторська підготовка рукопису до друку в Івана БІЛИКА. Сам чудовий майстер слова, він обмежувався виправленням помилок та очевидних смислових нісенітниць, щоб, як він сам казав, «дурість кожного автора було видно».
Мені заімпонував підхід, сповідуваний Миколою ШУДРЕЮ, який навчив мене думати, співвідносити зміст і форму написаного перед тим, як глибоко переорати цілі абзаци чи делікатно просапувати авторський текст.

Усі три мої практичні навчителі мали базову журналістську освіту, хороших учителів і чималий практичний досвід. Небавом мені ще довелося багато чому навчитися й від Юрія Костюка — редактора ще з довоєнним вишколом і володінням ще незрусифікованою українською мовою.

Так само мені пощастило і зі знавцями англійської. І от коли мене самого поставили за кафедру навчати редагуванню інших, мої знання й мій досвід повстали проти узвичаєного на той час розуміння «літературного редагування» як неодмінного перелопачування тексту на редакторський копил. Незалежно від того, чи є взагалі потреба втручатися в авторський твір.

Жоден із моїх попередників, які викладали курси з літературного редагування для майбутніх журналістів, не наблизились до реальних потреб редагування як для журналістів, так і для видавців. Відтак я почав експериментувати, шукати свої підходи й формувати теоретико-методологічні підмурки, які надавалися б для повсякденних редакторських потреб.

Перебрано було гори фахової й дотичної літератури. Багато підказок прийшло із текстології, типології, психології та інших галузей. Особливо допомогла мені логіка, яку довелося переучувати (в університеті мені її викладали без урахування фахової специфіки), а словник-довідник Кондакова перечитувати безліч разів. Канву ж підказала книжка Аркадія Мільчина, який віддав десятиліття редакторській праці у видавництві й написав досі не перевершену працю з методики редакторського аналізу й оцінки рукопису.

Отак народився мій новий лекційно-практичний курс «Теорія і практика редагування» (К., 1984). За підсумками курсу мої студенти уже не тягли зі столу заформалізовані квитки, а захищали свій письмовий редакторський аналіз та оцінку вибраного ними самими тексту.

Невдовзі на факультеті виникла потреба переформатування викладання найважчого в друкованій журналістиці жанру — статті, і мені запропонували узяти на себе цю ношу. А потім відійшов у вічність професор Д. Прилюк, і я виявився крайнім із тих, чия теоретична підготовка й практичний досвід були достатніми, щоб замінити такого Метра у викладанні базового фахового курсу «Теорія і практика журналістської творчості».

Це спричинилося до низки вторинних перестановок, і відтак курс теорії і практики редагування кафедра стилістики передала на поталу Володимирові Різуну — моєму щойно тоді призначеному асистентові, філологові за освітою й людині без будь-якого практичного досвіду роботи в редакції ЗМІ або у видавництві. Він не мав часу відпрацювати навіть повний цикл передбачених програмою курсу практичних занять: кинули молодого чоловіка у воду — пливи.

Можливо, мудрим рішенням було б залишити за мною на якийсь час лекції, але декан на це чомусь не пішов. Навчального посібника підготувати я не встиг, та й видати його окремою книжкою в ті роки було дуже проблематично. Правда, серію статей «Основи редакторської майстерності» за матеріалами моїх лекцій було опубліковано в журналі «Журналіст України».

Мій асистент і наступник В. Різун, не маючи достатньої потуги втілювати в життя випрацювану й добре обкатану мною програму курсу, вирішив піти своїм шляхом. І найлегшим для нього виявилося просто повернутися до старого, заяложеного й дуже філологічного «Літературного редагування».

У ті роки мені не було коли навіть поцікавитися, як ідуть справи у пана В. Різуна, а він до мене із запитаннями та за порадами не приходив. І ось аж тепер дійшли у мене руки прочитати виданий двадцять років тому з грифом Мінвузу і анотований як перший в Україні підручник з редагування для студентів-журналістів. Прикметно, що підручник залишається активною частиною сучасного навчального процесу в очолюваному професором Різуном Інституті журналістики.

Тут не місце піддавати детальному редакторському й загальному аналізові та оцінювати «Літературне редагування» В. В. Різуна. Тому обмежуся лише висловленням загального враження від підручника.

Перше, що впадає в очі, так це реферативність книжки. Нічтоже сумняшеся, автор понасмикував що вважав за потрібне із застарілих книжок моїх московських учителів (дивним чином, правда, обійшовши навіть ім’я либонь найбільшого авторитета з цієї дисципліни — професора Е. А. Лазаревич). Ще більше уваги приділено цитатам та переказам розлогих місць із монографій та посібників Р. Іванченка, Д. Григораша, Ю. Феллера та інших українських авторів, чиї праці, на жаль, не відповідали тоді і тим більше не відповідають тепер потребам редакторської підготовки журналістських кадрів. Сливе третину книжки займають розділи, присвячені історії не так редагування, як видавничої справи, які не мають жодного практичного значення.

Мені байдуже, що в підручнику навіть не згадано цикл статей за курсом моїх лекцій «Основи редакторської майстерності», опублікований у популярному виданні. Але якщо вже автор дозволив собі включити в перелік літератури недотичні до предмета підручника статті із наукового збірника «Журналістика», то міг би узяти звідти й велику (у двох частинах) статтю, присвячену редакторському аналізові й оцінці твору на прикладі книжки нарисів Леоніда Хінкулова, які свого часу публікувалися на шпальтах газети «Вечірній Київ».

Проблема тут не тільки і не стільки у совковій традиції викреслювати своїх попередників і вчителів (це можна пережити), скільки в такому неприродному для кінця ХХ століття відкаті назад — в епоху радянського застою.

* * *
Окремої розмови заслуговує інший науково-педагогічний інтерес професора В. Різуна — теорія масової комунікації — дисципліна (ба навіть комплекс дисциплін), якій не було місця в компартійно-радянській системі підготовки журналістських кадрів. Похвально, що В. Різун зацікавився масовою комунікацією й зробив її предметом свого наукового й викладацького інтересу.

Масова комунікація як явище виникла у вільному світі і найбільшого розвою набула в американському суспільстві. Тут же вона стала предметом наукових зацікавлень і, звичайно ж, навчальною дисципліною або й перетвореною на цілий цикл чи комплекс окремих дисциплін. В США налічують близько трьох з половиною тисяч університетів, і в більшості з них є якщо не окрема школа (коледж), то відділення (департамент) масової комунікації або журналістики. Ці центри активно займаються науковими дослідженнями, публікують наукові журнали, монографії і, звичайно ж, підручники для студентів.

Отже, існує сила-силенна тільки американської літератури з масової комунікації. А про неї ще пишуть і в Канаді, і в країнах Європи… І якщо начитатися цієї літератури, то можна створити серію цілком пристойних і цілком самостійних (без списування) праць з урахуванням українських реалій і потреб. Очевидно, знайдеться й ніша, де ще можна сказати й своє цілком оригінальне слово, започаткувати новий напрям досліджень, створити свою школу і т.ін., що дало б змогу навіть претендувати на місце серед академічних небо- і довгожителів в НАНУ.

Те з написаого і пропонованого студентам у царині масової комунікації професором В. Різуном, що мені вдалося прочитати, на жаль, відгонить таким хуторянством, що жах бере морозом. Не хочу навіть застановлятися на змісті й формі написаного. Тексти — нудні й нецікаві, нічого в них нового й оригінального…

Зверніть увагу, якщо візьметесь читати, на списки джерел. Вони – куці, є там по кілька зарубіжних джерел (зазвичай другорядних за значенням і цілком можливо, що вторинних за типом), але неодмінно — якісь попередні публікації нашого «класика». Можливо, найсоліднішим джерелом у тих списках є книжка професора Г. Почепцова, який пише про комунікації незрівнянно грунтовніше, солідніше й привабливіше, ніж професор Різун.

В. Різун уже давно позиціонує себе як очільника цілої наукової школи, про яку також можна прочитати на сайті Інституту журналістики. Щоб належним чином оцінити цю «школу», варто буде проаналізувати й оцінити напрацювання й тих численних уже фахівців з соціальних комунікацій, які вийшли з патріаршого рукава академіка АН вищої школи. Прийде час — зробимо й це.

* * *
В електронній бібліотеці Інституту журналістики мою увагу привернула публікація під назвою «В. А. Рубан біля витоків українського журналістикознавства». «Актуальність теми зумовлена посиленням інтересу щодо професійної та педагогічної діяльності В. А. Рубана», — читаємо в тексті дослідження.

У зв’язку з цим виникає запитання: з якого бодуна у провідному українському центрі наукових досліджень у царині журналістики й підготовки кадрів для ЗМІ незалежної, пострадянської України раптом вирішили актуалізувати діяльність і спадщину не просто найбільшого ортодокса партійно-радянської преси УРСР та однієї з найодіозніших фігур української радянської системи підготовки журналістів, а ще й найближчого підручного Лазаря Кагановича — сталінського сатрапа в Україні.

Дослідження є вихвалянням внеску професора В. Рубана у розвиток факультету журналістики Київського університету без будь-якої спроби критичного аналізу і оцінки його напрацювань хоча б у контексті відповідної епохи. Про сучасне бачення явища мова не йде взагалі.

Автори дослідження, схоже, не мають навіть цілісного уявлення про об’єкт своєї уваги, і йдеться тут не тільки про згаданий вище зв’язок Рубана з Кагановичем. Мова йде ще й про те, що автори знехтували знаковішими досягненнями В. Рубана. По-перше, їхньої уваги не привернув його досвід як фахівця із спецпропаганди, який можна було б актуалізувати у зв’язку з агресією Росії проти України. Ще цікавішим для дослідника діяльності та спадщини професора Рубана мала б стати його участь і роль у становленні системи підготовки журналістських кадрів на окупованій радянською армією східній частині Німеччини, знаній як НДР.

Як спецпропагандист і знавець німецької мови, В. Рубан був засновником і першим деканом відділення, а потім і факультету журналістики Лейпцигського університету. Там він написав і видав серію навчальних і методичних посібників, які і змістом, і формою перевершують усе написане професором у Київському університеті пізніше. Я свідомо не беру до уваги праці, опубліковані у співавторстві: участь у них професора Рубана була нікчемною.

Пропрацювавши з В. Рубаном півтора десятка років на факультеті журналістики, можу засвідчити, що він чинив опір будь-яким новаціям декана факультету і був одним із організаторів «науково-терористичних» груп у вчених радах факультету та із захисту дисертацій: ці групи займалися диверсіями, завалюючи кращі проекти.

Ну, і нарешті що стосується «витоків українського журналістикознавста». Десь біля витоків чогось В. Рубан, безумовно, стояв. Але тільки не «українського журналістикознавства». По-перше, професор Рубан зажив собі тривкої «слави» як відвертий українофоб. Деталізувати цю тезу я просто не хочу. По-друге, В. Рубан не мав і волів не мати будь-якого відношення до журналістикознавства. З одного боку, він був активний тоді, коли наука про журналістику щойно зачиналася і коли категорії «журналістикознавство» просто не існувало. З другого боку, коли поняття «журналістикознавство» входило в обіг, професор Рубан його просто не сприйняв. Ні, він не виступив у пресі з обґрунтуванням недоречності чи недоцільності терміну. У звичній для нього манері він обмежувався висловлюванням своїх обурень у кабінеті декана, на засіданнях кафедри чи ради факультету.

Тут буде доречно нагадати, що поняття «журналістикознавство» першим у робочому порядку почав уживати професор Д. Прилюк, але він не вживав цей термін у своїх публікаціях.

Наукове обгрунтування й офіційне введення поняття «журналістикознавство» в науковий обіг здійснив автор цих рядків (див. статті у збірнику «Журналістика» 1985-1990 років). Мені ж належить і фундаментальна праця «Журналістикознавство: Теорія, методологія, організація наукових досліджень з журналістики», над якою я працював у 1984-1989 роках, і яка залишилася неопублікованою окремим виданням. Рукопис монографії зберігається у моєму архіві (ЦДАМЛМ України, фонд 1111. До речі, в цьому ж архіві-музеї зберігається й спадщина Д. Прилюка).

У цій праці грунтовно описано природу, понятійно-категоріальний апарат, методи і методики, функціональні форми журналістикознавства, а також організаційно-управлінські аспекти функціонування журналістикознавства як галузі тоді ще радянської науки, координатором якої я був, обіймаючи на той час посаду заступника декана з наукової роботи факультету журналістики Київського універсиитету.

Завершуючи розмову про некритичну актуалізацію постаті й спадщини В. Рубана, хотів би наголосити, що персональну відповідаотність за якість наукових досліджень в Інституті журналістики несе передусім його директор, у другу чергу — заступник директора з наукової роботи, а вже потім — завідувачі кафедр та самі автори.

Схоже, що професор В. Різун як директор не переймається цими справами й допускає публікацію досліджень, які й науковими назвати не можна. А тут же ще має місце й актуалізація того, що тридцять років тому вважалося позавчорашнім днем і не має ні історичної, ні теоретичної цінності.

* * *
На сайті Енциклопедії Національного університету імені Т. Г. Шевченка є розділ, присвячений науковим школам славного вишу, а в тому розділі — стаття про Школу журналістикознавства та теорії масової комунікації. Автором статті є професор В. Різун. Виступає він тут не тільки в іпостасі автора, але й нинішнього очільника цієї школи. Дата заснування школи – 1990 рік.

Якщо до цього підходити формально, як це й зробив В. Різун, записавши в засновники усіх колишніх деканів факультету журналістики, то в цьому нічого поганого й нема. Був чи є першою особою — уже має право на наукові лаври. При цьому немає значення, чи ім’ярек справді заснував свою наукову школу, чи відкрив новий напрямок у науці й чи взагалі достатньо серйозно і кваліфіковано займався науковими дослідженнями в галузі, а не просто від імені відділу пропаганди ЦК КПУ здійснював загальне керівництво факультетом.

Наукову школу в галузі журналістики в Київському університеті започаткували значно менше осіб, і я тут назву передусім професорів П. Федченка та Д. Прилюка. Але вони були лише предтечами журналістикознавства, яке фактично вже було пов’язане з наступним поколінням, і в першу чергу з іменами В. Іваненка (формально учень проф. Федченка — за одним напрямом і проф. В. Коптілова — за другим) та Б. Чернякова (учень проф. Прилюка). Усе інше прийшло потім.

Ясна річ, професор Різун про це навіть не згадує, хоч ці факти є в тій же енциклопедії, але уже в персоналіях, — описані вони іншими людьми, і цих описів В. Різун, мабуть, навіть не читав.

Що стосується теорії масової комунікації, то про внесок пана Різуна в цю науку я частково висловився вище. Як директор Інституту журналістики й керівник, певно, чималої групи аспірантів і докторантів «із соціальних комунікацій», якусь школу, поза сумнівом, наш професор і академік вищої школи таки створив. Сподіваюся, знайдеться експерт, який докладніше проаналізує набутки цієї школи.

Я тут скажу лише ось що: якщо наукові напрацювання відомого вченого в царині теорії масової комунікації вирізняються реферативністю й браком будь-яких оригінальних знахідок, якщо сам автор за десятиліття так і не сподобився заштопати дірку у своїй базовій освіті, а практичний досвід зводиться до участі в кількох телерадіопередачах та низці газетно-журнальних публікаціях, то про започаткування якого нового напряму в журналістикознавстві чи в науці про теорію масової комунікації може йтися в принципі?

Може тому наш професор так активно актуалізує спадщину таких учених, як професор В. Рубан, що на цьому тлі і рак може бути рибою? Зрештою, робіть висновки самі.

* * *
Дехто з моїх колег може подумати, що я пишу ці нотатки, аби помститися своєму невдячному колишньому асистентові. Скажу навіть більше: В. Різун прийшов колись на посаду асистента кафедри стилістики з моєї подачі, був при мені як заступникові декана з наукової роботи відповідальним за студентську науку, а вже потім став ще й моїм асистентом і відтак перебрав від мене курс з редагування.
Немало, правда?

На цьому тлі бути викресленим як попередник В. Різуна у викладанні одного з засадничих фахових курсів, не потрапити в обойму батьків школи журналістикознавства (ну, правда ж: деканом не був, дарма що очолював координаційну раду з наукових досліджень у галузі журналістики при Держкомосвіти СРСР), про те, хто, власне, увів у науковий ужиток поняття «журналістикознавство», ніде ні слова і т.д. — справді скидається на особисту образу.
Хіба не так?

Марнославство мені байдуже.
Я знаю ціну своїм науковим успіхам і невдачам. Як науковець, я завжди віддавав належне своїм вчителям і попередникам, нічого ні в кого не зплагіатив, написав чотири дисертації, дві з яких стали початком нових напрямів у науці, хоч і не були захищені (одна була не по зубах чотирьом провідним ученим радам Радянського Союзу), значно більше задумів та ідей роздарував і дуже пишаюся тими своїми учнями, які пішли далі за мене і які підтримують зі мною контакти.

Професор Різун вважає нижче своєї гідності відповідати на мої листи, в яких немає жодного слова претензій до нього, а тільки намагання налагодити контакти й, можливо, допомогти Інститутові журналістики розширити міжнародні зв’язки. Розумію: соромно переді мною моєму колишньому асистентові, який підібгав хвіст і занишк десь там у Києві.

Дехто мені радить звернутися до суду з позовом до В. Різуна й захистити свої авторські права. Мої дорадники не знають, що я трохи студіював авторське право і досить поінформований, як можна нагріти зухвальця й зловмисника в суді. Не в українському, а в американському. Але ж звідки пан Різун візьме пару мільйонів баксів, щоб відповісти на позов. Виграш пішов би не мені, а на фінансування профільного підрозділу в Українському Університеті.

Втім, хай би він краще пішов до ЦДАМЛМ України, зробив копію мого «Журналістикознавства», підготував його до друку й видав окремою книжкою. Наша школа журналістикознавства набула б собі теоретико-методологічне опертя, а студенти-аспіранти-докторанти нарешті замали б пристойний навчальний посібник або й підручник з основ наукових досліджень, на який журналістська наука і освіта за тридцять років після моєї спроби так і не спромоглися на щось сучасніше і, ясна річ, краще. Марні мої сподівання, чи не так?

Я не печалюся.
Прийде час, і ця книжка вийде під грифом Українського Університету.

Володимир Іваненко,
Український Університет, Вашингтон, США

P.S.
Мушу додати застереження.
Дехто вже встиг неуважно «прочитати» написане мною. Я ж чітко написав: немає в мені образи на В. Різуна. Тому прошу не «переводити стрілки» на особисте.
Мені болить, що Різун відкинув журналістську науку і освіту в доприлюківський період, точніше — в епоху Рубана.
Можливо, цей процес почав ще А. Москаленко (треба розібратися), але що на Різунові плечі ліг такий провал — поза сумнівом.

Навіть більше: Інститут журналістики як провідний центр науки і освіти в галузі повинен взяти на себе відповідальність за тотальну русифікацію ЗМІ й інформаційного простору України.
Скільки піде часу на зализування ран, на відновлення бодай того рівня, якого ми змогли досягти за Прилюка й Здоровеги, а потім — на ривок уперед?

Я думаю над цим, працюючи над проектом Українського Університету, а не тому, що мені раптом захотілося «наїхати» на В. Різуна.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери