Ексклюзивна хвиля

Пам’яті Анатолія Погрібного

Валерій Ясиновський нагадав мені, що я ще не виконав свого обов’язку перед пам’яттю Анатолія Погрібного — один час одного з моїх найближчих друзів і багаторічного колеги по науково-педагогічній роботі на факультеті журналістики КДУ. Треба таки написати, бо є про що.

Перш за все засвідчу панові Валерієві, що Анатолій Погрібний замолоду писав і вірші. В роки нашої найближчної дружби він читав мені десятка півтора своїх поезій — переважно це була лірика, і його поезія була цілком зрілою.

Щось, здається, появлялося друком у райгазеті (Носівській?), щось трималося в рукописах. Не знаю, що там могло зберегтися в його архіві — час від часу він нещадно чистив шухляди свого столу і, звичайно, міг викинути в макулатуру й свій поетичний доробок. Галина Григорівна, його дружина, думаю, також щось може сказати з цього приводу.

***
Наше знайомство почалося заочно, коли А. Погрібний ще працював у редакції газети «Друг читача» і куди я надіслав поштою своє оповідання про перебування Т. Шевченка в моїх рідних краях «Ой по горі роман цвіте», яке й було там опубліковане під рубрикою «Історія одного твору».

Пізніше уже на замовлення редакції (з подачі, до речі, тичинознавця Станіслава Тельнюка) я написав для тієї ж рубрики уже літературно-критичний твір про поему П. Тичини «Похорон друга» (написаний за матеріалами архіву поета та розповідями його вдови Лідії Петрівни)…

Не пригадую, коли і за яких обставин відбулася наша перша особиста зустріч. Пам’ять зберегла запрошення на захист кандидатської дисертації Анатолія, яку він захищав в один день із Ярославом Боровським.

Коли я був редактором відділу мистецтвознавства в журналі «Народна творчість та етнографія», і відтак був у штаті ІМФЕ імені М. Рильського, довелося мені запізнатися з Ларисою Мороз-Погрібною, але я навіть не підозрював, що то була Анатолієва дружина.

По-справжньому ми заприятелювали з А. Погрібним, коли я прийшов на викладацьку роботу в університет, і він сам знайшов мене на кафедрі стилістики й запропонував дружбу. Думаю, він тоді дуже самотнім почувався на факультеті журналістики, і моя поява дала йому надію на зустріч зі спорідненою душею.

І справді, наші приятельські стосунки дуже швидко переросли в дружбу. Я орендував помешкання неподалік від нього на вулиці Бойченка біля станції метро «Комсомольська».

Одного вечора він зайшов до мене і каже: «Нічого тобі тут квартирувати. Лариса від мене пішла, коли я працював у Загребі. Збирай свої пожитки й гайда до мене». Отак якийсь час він і ділив зі мною свою однокімнатну квартирку на Лісовому масиві.

Сюди приїздила в гості моя мати, і Анатолій знайшов у ній цікаву співрозмовницю, про що я згадую у своїх нотатках «Право на поради». Не раз ми їздили з Погрібним у його рідне Мочалище, і я запізнався з його матір’ю.

З Анатолієвих країв був начальник тресту цукрових заводів Київщини (не пригадую його прізвище), який став героєм Радянського Союзу як командир партизанського загону на Чернігівщині — єдиного мобільного партизанського угрупування часів Другої Світової. Пригадую, як ми з Погрібним та його земляком-героєм їздили на якісь партизанські урочистості.

Через рік чи два по тому колишнього партизанського командира було позбавлено звання героя. Він справді очолював наймобільніший партизанський загін, який тримав у напрузі німецьку окупаційну владу. Але радянцям знадобилося понад тридцять років, щоб розібратися, що вони дали героя ватажкові не радянських партизанів, а українського національного загону…

Коли А. Погрібний одружився удруге, ми навіть покумувалися.

Очевидно, у мої спогади увійдуть чимало цікавих сюжетів із життя факультету журналістики, деканату, окремих кафедр і окремих персонажів. Зараз я тут зупинюся на одному епізоді, пов’язаному з науково-дослідною роботою факультету. Працюючи на різних кафедрах і поиятелюючи, ми з Анатолієм змагалися за перше та друге місця у цій царині за кількістю публікацій упродовж звітного року.

Обидва активні й продуктивні літературні критики й науковці, ми були далеко попереду усіх інших наших колег не тільки за кількістю, але і за якістю публікацій: Анатолієві та мої статті, розвідки, огляди, рецензії регулярно виходили друком у товстих республіканських і всесоюзних часописах, а також у неперіодичних виданнях. Звичайно, конкуренції між нами не було, оскільки у кожного з нас була своя сфера творчих і наукових інтересів, які практично не пересікалися. Тому навіть не виникала ідея бодай щось написати у співавторстві…

Тривале перебування на компартійній роботі зазвичай псувало людей. Секретарювання в партбюро факультету упродовж років не могло не позначитися й на Погрібному. Це зауважує у своєму спогаді і В. Ясиновський.

Десь на тому етапі почала спадати й температура нашої з Анатолієм дружби.
У другій половині 80-х, коли горбачовська перебудова була в розповні, Погрібний примкнув до так званої «Демократичної платформи» в КПРС перед тим, як вийти з партії. Потім він був зайнятий у відродженні «Просвіти», у створенні товариства української мови імені Т. Шевченка…

На переломі 80-90-х років, коли добігав кінця час моєї роботи в університеті, і особливо — коли Україна проголосила свій державний суверенітет, була у мене низка розмов з А. Погрібним та іншими колегами, які дружно покинули лави КПРС і так само дружно перелицьовувалися в націонал-демократів.

Мій посил як людини, яка не була в комуністах, був такий: було б добре створити сильну ініціативну групу для просування в суспільство ідеї переконати комуністів добровільно відмовитися від влади, відійти убік і дати дорогу тим, хто своєю кар’єрою не був пов’язаний із компартією. Приклад нам показував наш чеський колега Вацлав Ґавел.

В університеті серед учорашніх партійців виявилося лише двоє прихильників моєї ідеї — Б. Черняков та А. Коваль. Більшість поставилася до цього з байдужістю (вислухали, не проявили жодних емоцій і забули).

Анатолій Погрібний був серед тих кількох осіб, у кого моя ідея викликала не просто заперечення, а справжнє обурення. Уперше за роки нашого знайомства він тоді на мене розсердився, якийсь час навіть не розмовляв зі мною…

Ну, а потім було зроблено так, щоб я пішов з університету, і мені таки довелося піти, але ця історія власне до А. Погрібного жодного стосунку не має (у ній уже задіяні з відомих мені С. Гуренко, В. Скопенко, О. Ситник та ін.; «черні» для пліток підкинули відповідний компромат з фотолабораторії факультету).

Як і в подібних ситуаціях із студентами, про що пише В. Ясиновський, мій приятель і колега Погрібний, ні підтримки, ні співчуття мені не виказав.

Уже після розпаду СРСР, коли траплялося нам пересікатися то в Спілці письменників, то на масових літературно-мистецьких заходах, ми обмежувалися суто формальними вітаннями.

***
За великим рахунком, безумовно, я щасливий з того, що упродовж доброго десятиріччя Анатолій Погрібний був мені одним із найближчих друзів.

Володимир Іваненко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери