Ексклюзивна хвиля

Перевізнича місія Ольги ПАЗЯК

Ольга Михайлівна ПАЗЯК, можливо, й сама цього не відаючи, виконувала на факультеті журналістики КДУ особливу місію. Місію Перевізничої. Зі школи до університету. Це була особистість, в характері, ментальності якої неймовірно сплелися зичливість, спочутливість доброї сільської учительки і трохи напускна, перебрана поважність доцента.

При тім перше завжди безнадійно бороло друге і від того Ольга Михайлівна, мені здається, інколи явно комплексувала, почувалася «не у своїй тарілці».

Не відаю, які стосунки у неї були з колегами на рідній кафедрі стилістики, але з Марією Устимівною Каранською вона мимоволі суперничала. Це було помітно навіть у ставленні Каранської до студентів Пазяк — чи то співчутливо-саркастичне, чи зневажливо-іронічне.

Високовольтна Каранська — це було «єдине і неповторне», Ользі Пазяк лишалася роль «однієї з багатьох».

Її лекції менш за все скидалися на велемудрі академічні поученія в стилі «русскоязиких» Євгенії Макаренко чи Анастасії Мамалиги. Вона, як робоча бджілка, носила нам не вишукану божественну амброзію для «вкушенія», а звичайний гіркий пилок і злотистий мед для щоденного цілення.

Вона й видом була схожа на вчительку: овал обличчя без різких рисочок, зібране на потилиці у «дульку» волося без сліду й знаку художнього омолодження. І мова — округла, обточена, поважна… Не дзебенить, не торохтить, а наче горлиця токує розімлілим липневим надвечір’ям.

Так «ведуть мову» у козацьких селах неподалік Канева. І навіть оте її знамените «Зві-і-існо-о-о, Валерію-у, зві-і-існо-о-о» — було для мене милим нагадуванням школи.

Про суперечки з Каранською.

Пригадую наукову роботу, яку Ольга Михайлівна благословила на факультетську конференцію. Штукарська, відверто кажучи, робота, і досі вважаю, що нею таки добряче підвів Пазяк — в очах її ж колег.

Порахував я на прикладі газетних публікацій, писаних в різних жанрах, кількість простих і складних речень, і вивів графічно, як із ускладненням жанру міняється пропорція «простого-складного». Навіть запропонував за якимось «зело премудрим» коефіцієнтом визначати газетний жанр. Одне слово, цілковите «наукоподобіє».

Поважним членам журі було б на те діло просто махнути рукою. Але в президії сиділа Каранська, і тільки-но я завершив свої «блужданія в дєбрях», Марія Устимівна встала з-за столу на всю свою монументальність, розтягнула губи у найширшу посмішку і переповненим радістю голосом ніжно запильгучила: «Ясино-о-овський, хі-хі-хі-хі, ви візмі-і-ть свою робо-о-ту і порві-і-іть на мале-е-енькі шмато-о-чки».

Що вона говорила далі — переповідати не буду. Скажу лишень: обпатрала мене до остатньої пір’їнки, як Сара півня.

… Ольга Михайлівна слухала мій переказ, намагаючись тримати спокійну міну. Але міна не трималася, вона розпікалася і нарешті рвонула. «Що-о? Порвати?! Нехай свої статті рве, розумна така…»

Після унівеситету, у 80-ті, ми часто стрічалися з Ольгою Михайлівною та Михайлом Михайловичем Пазяками — переважно на концертах хору «Гомін». Часто — на напівлегальних, куди і приходити було не дуже безпечно. Вони — в залі, я — на сцені. У «Гомоні» співала і їхня тоді юна донька Надійка, тепер поважний науковець, кандидат наук.

Глядач Ольга Михайлівна була неабиякий. Добросяйна.
Зізнаюся: дуже часто тоді співав особисто для неї.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери