Ексклюзивна хвиля

Сестра моя Маруся

Зачепила ці спогади одна її фраза, сказана неголосно й без претензій на якомусь веселому збіговиську веселого нашого роду: «От ви всі п’яні, а я так дурна». Мало хто й помітив, яке цікаве, а в літературному плані – геніальне спостереження прозвучало. Вона й далі щось говорила, та хто там її слухав.

А я було й зовсім мале, то не те щоб не слухало, а просто не розуміло. Але вислів закарбувався.

Маруся була третьою дитиною в нашій родині. Перша, Наталочка, померла ще до року, Галя з’явилася за рік, і теж доля її не вітала – через непомічений поліомієліт так кривенькою качечкою сама й вік провікувала. А ще за два роки народили батьки Марусю.

Це було маленьке чудо: гарненька, здорова, як молоде лоша, харчами ніколи не перебирала, рум’яна, невсидюча, вона не боялась непогоди, ніякий дощ, ніякий мороз не міг її спинити, завжди рвалась надвір, на гору, на річку, на поле…

А ще мала й характер.
Посварилася було з батьком, а він думав, що ось її врозумить, та й сказав, що вона живе в татовій хаті, їсть хліб і борщ, який тато з мамою заробляють, та ще й не слухається? То Маруся думала недовго, за свої саночки – і в дорогу. Та не в дорогу, а снігами, через залізничний насип та в безконечні луги обабіч Тікича.

Батько ще й почекав: морозець, снігом віє, – вернеться доня, куди дінеться? А доня не вертається. Вже й обід минув, уже й сутеніти почало, сніг не перестає, та й морозець на ніч не спадає…
І бігав наш тато по берегах до темної ночі, поки знайшов напівзадубілу втікачку десь у лозах чи під забутою копицею сіна. Мусив нести тими снігами на собі, бо вже йти не могла, і санки заметами не потягнеш…

А потім настала школа.
Мені трохи дивуються близькі люди: як можна так ненавидіти школу, тобі ж було легко вчитися, вже хто-хто, а ти мав такі золоті шкільні роки!

Це правда.
Мої шкільні роки – це була моя перша велика особиста Перемога над Злом, яке нікого не минає, всіх без розбору калічить, найчастіше незворотньо. Мене воно теж покалічило, але не смертельно, вичуняв поступово.

А от Марусю мою школа вбила, і за це я школу тяжко зненавидів і ненавидітиму до кінця моїх днів. Я так любив Марусю малим, я так любив слухати, як вона щось розказує. Її вустами говорили тварини, рослини, весь світ.

«Як мені жаль нашу козу. Якби ж вона втямила, що не треба лізти в город, а пастися отам по межах, по рівчаку, в саду… Скільки там різноманітної зелені, коза ж любить переміну… А так стоїть у загороді або на прив’язі, чи сонце пече, чи дощ, чи од мух ніде дітися…»

Маруся була дуже спостережлива, вона всім нам розказувала стільки дивних дрібничок про кожну квітку й кожну комаху, вона буквально жила з усією сільською біосферою душа в душу. І тут прийшла до неї школа, і не було рятунку, і це було страшніше, ніж люті морози.

Як убивала школа?
По-різному. Марусі шкільні науки не давались. Вона зубрила ті вірші, вона рішала ті задачі, відмінювала ті іменники так само старанно, як усяку сільську роботу – відповідально, до кінця, чесно. Домашні завдання відбирали в неї весь той час, який міг піти на річку, на ліс, на ковзанку чи лижі. Чи й на домашню роботу, яка в неї весело горіла в руках. Але в школі незмінно отримувала трійки, а то й двійки.

Вона ходила в шостий клас, коли я ходив у перший. Я тільки й міг допомогти їй, коли вона дерев’яним голосом заплішувала собі в голову вірші якогось Бажана чи Грабовського: я вивчав ті вірші з її голосу й далі підказував їй, але це не так допомагало, як іще більше гнітило її.

Таблицю множення знала як автомат, але вирішити якусь задачу, а ще з дробами! – ну, ніяк. Читати їй було дуже важко, бо десь у перших класах за технікою читання не додивились – а цього досить, щоб дитина вже ніколи не могла нормально вчитися в нашій школі.

Напівписьменні загнані роботою батьки нічим не могли допомогти, та й ніхто ні в школі, ні дома не розумів суті тієї трагедії. Був один предмет, де вона завжди мала п’ятірку, – природознавство-ботаніка-зоологія, і старенький, сухорлявий і чорний як циган зоолог на прізвисько Кажан, що наганяв жаху на всю школу, любив Марусю за феноменальні знання природи й бездоганний гербарій.

Та цього було замало.
Вся шкільна «педрада», та й батьки, та й учні просто й байдуже занесли Марусю в неписаний список дітей, які погано вчаться. ЧОМУ дитина погано вчиться – ну, деякі вчителі розуміли, які різні на те бувають причини, але нікого то насправді не хвилювало.

Така Маруся була далеко не одна, і ніхто по сьогодні ще не придумав, що з такими дітьми робити, крім як фактично опускати до їхнього рівня решту учнів. Словом, Маруся не закінчила навіть 7-го класу. Йшли страшні 1944-47 роки, і батьки дійшли типового на той час рішення: академіка з тебе, дитино, очевидно не буде, а сапу ти в руках тримати вже вмієш, то ставай коло мами, та буде хоч трохи більше тих трудоднів.

Покинувши школу, Маруся аж розквітла. Тяжка психічна травма неповноцінної учениці нікуди не ділась, але дала себе знати набагато пізніше, а поки що молодість і здоров’я брали своє. Весела, гарна 17-річна дівка вабила очі, в разі чого вміла добре одбрити нелюбого залицяльника, а як закінчила, граючись, курси крою й шиття, то й узагалі вийшла в люди, бо руки в неї таки росли звідки треба.

Потрібні були серйозні невдачі в особистому житті (смерть першої дитини, нікчемний перший чоловік, та й з другим не дуже повезло), щоб вона сказала оті слова, які я ненарошне запам’ятав. І то не були випадкові слова.

Тільки від неї якось, коли йшлося про те, що ніхто себе дурним не вважає, я почув: «Як це ніхто? Я завжди вважала, що мені не вистачає розуму!» Це було дуже щиро сказано і в певному сенсі правдиво.

Але саме це й переконує мене, що моя Маруся, як і тисячі, мільйони отак само зацькованих і пригнічених ще в школі дітей – це ніякі не дурні діти. Це жертви тупої безжальної м’ясорубки, яка з талановитих, можливо блискуче талановитих, можливо геніальних дітей за кілька років робить переляканих, пригнічених на все життя покірних рабів, яких хто хоче, той і поганяє.

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери