Ексклюзивна хвиля

Школа – це зло! Та ще й яке!

Зразу ж питання «на засипку» – бо правильна відповідь на нього звільнила б нас від половини зайвих балачок: де міститься оце саме шкільне зло, проти якого ніхто, між іншим, не заперечує? Закидають мені, що от десь існують правильні школи; закидають, що в світі немає нічого досконалого і, отже, необхідно нести свій хрест кожному та по крихітці будувати краще майбутнє; а гримнути на мене: «Що ти, діду, верзеш, школа – це не зло, це наша дорога в культурний світ, це найкраща пора в житті!» – такого ніхто ні разу не казав, послухавши мої аргументи. Але ж я знаю, що «не казав» не означає «не думав».

Отут і відповідь на моє питання: зло сидить не в табачниках-грінєвичах, не в міністерських програмах, не в задрипаних школах і злиденних учителях, а в наших з вами головах. В отому самому куточку, яким ми думаємо, але не кажемо. Скажу ще точніше: яким ми думаємо, що ми думаємо.

Що ж ми там таке думаємо, що й казати неохота?
А всяке різне. Що погані вчителі, але що ж поробиш. Що перевантажена шкільна програма, половину предметів треба викинути. Що дітей не навчають найпотрібніших речей, треба ввести нові предмети. Що держава погано фінансує школу, треба фінансувати краще. Що директор і вчителі вимагають хабарів, треба заборонити всякі побори. Що діти ростуть неосвічені й невиховані, але що ж поробиш. Треба зменшити тривалість навчання в школі. Треба збільшити тривалість навчання в школі. Треба п’ятибальну систему оцінок замінити на 12-бальну. Або 100-бальну.

Всі ці думи змінюють одна одну майже хаотично, залежно від настрою, оцінок дитини, політичної та економічної ситуації, прогнозу погоди й цін на картоплю. Інакше кажучи, якоїсь єдиної думки немає, ні позитивної, ні негативної. Якщо в таке середовище подати якусь ідею – скажімо, давайте навчати наших дітей не 10, а 12 років, – то воно тут таки поділиться в силу згаданої вище майже хаотичності. А далі – типовий футбольний матч на пасовиську: пастушки поділилися майже випадково, але сам поділ став сигналом до безкомпромісного змагання!
За що, власне, йде змагання? Це не має значення.
Головне – перемога.

Ось чому я не відповідаю на дружне запитання всіх без винятку моїх опонентів: а яка альтернатива школі? А що робити?
Бо це єсть питання орди: будь-яка відповідь на нього миттю стає законом, якщо її дав належного рангу начальник, так само як будь-яка відповідь буде знехтувана й осміяна, якщо її дав авторитет недостатнього рангу. Так, шляхом спроб і помилок, розвивається орда. Власне, саме так розвивається й наше суспільство – не тільки його школа, а й інші інституції. Я не хочу бути учасником цього процесу, він мене принижує.

А чого ж я хочу?
А я вже казав не раз. Я хочу, щоб наше суспільство звикало ДУМАТИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ Й ЧОМУ. Зрозумівши, що школа калічить дітей, і то вже давно, так що й ми самі суть моральні й розумові каліки, бо відсиділи ту школу, зрозумівши роботу цього сатанинського механізму, зрозумівши, як ми самі, хоч і поганенько, підтримуємо й підживлюємо цей механізм, суспільство не буде питати що робити, а просто зробить те, що треба. І то досить швидко.

То що ж воно зробить?
Бачите, ви знову вимагаєте месію, який усе скаже. Ви хочете залишатися ордою. Справа ваша. А я знаю, що РОЗУМНОЇ відповіді на ваше сакральне запитання «Що робити?» не існує. Не існує навіть у безмежному світі ідей Платона. Життя настільки ж хаотичне, наскільки закономірне. Релігійні люди формулюють це так: «Бог дав людині свободу вибору». Тільки людський вибір, а не педагогіка, філософія чи математика, дає відповідь на такі питання. Якщо люди навчилися робити цей вибір усією громадою, то це справжнє розумне демократичне суспільство. Якщо ж вони звично делегують вибір своїм начальникам, міністрам, президентам, священикам, ворожкам або навіть самому Господу Богові, то це орда.

А що?, можна вважати, що це теж вибір.

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери