Ексклюзивна хвиля

Сортирні помєтки вождя і нірвана Василя ПРОЖОГІНА

Одступлю від «скрижалів самовидця», бо тут, здається, ситуація особлива. У пошуковій системі «знимки» Василя Єлізаровича ПРОЖОГІНА катма. Зате одразу ж з’являються три інші світлини: Василя ЯРЕМЕНКА, Матвія ШЕСТОПАЛА і Володимира СОСЮРИ.

Інтернет — річ невблаганна. Іноді — як клеймо, іноді — як присуд. Саме Василь Єлізарович, потверджують, був прямо причетний до цькування і Сосюри, і Шестопала. Про це достоту розлого оповів, зокрема, і Василь Васильович Яременко — у передньому слові до скандально відомого Шестопалового дослідження про євреїв, в Україні сущих.

У моїй пам’яті — обрис фотокартки Василя Прожогіна на стенді факультету журналістики КДУ «Вони воювали за Батьківщину». Не «робоча», «репортажна», а салонна чи студійна: він — у військовому кітелі з нагородними планками, при погонах старшого офіцера (здається, полковника). А от якого роду військ сей «мундур» — на жаль, не зафіксував.

Невисокий зросточком, з м’якою ступою ловця, показною сивою хвилястою гривою, качиним носом і студеним оком з-під кошлатих брів. Було у його виді щось від лева. Чи ще від якогось звіра з родини кошачих — аналогію підберіть самі.

Читав історію російської журналістики, і найпершу реакцію, яку збурив в авдиторії, — захоплення. Ерудиція його вражала, він не йшов попасом по пашистому професорському «талмуду», а наче творив експромти. Жонглював фактами, ефектно вергав з рота сліпуче полум’я цитат, стрибав з однієї цікавинки на іншу — легко, пластично, наче цирковий звір при трапеціях.

Скоро, втім, за кілька його лекцій, стали помітними повтори, речення у конспектах поролися і рвалися, як утла матерія: думки плуталися, спотикалися, билися осліп лобами й, остаточно розгубивши одна дну в тумані, ішли на дно. Ревні «конспектофіли» згадували всіх чортів і безпомічно опускали руки. На поверхні лунко лопалися бульбашки окремих фраз, які стали перехідними — з лекції на лекцію.

Про «єжа под чєрєп», «потєть мозгамі»…
Ага, і оте знакове для професора Прожогіна захоплення «лєнінськими дотепами» у судженнях про історичні постаті. Дуркуваті, ба й одверто сортирні помітки «вождя мірового пролєтаріата» на книжці Гегеля, які потім увійшли в ПЗТ як «Філософскіє тєтраді». Оті недорікуваті «нотабене» і доводили Прожогіна до стану «нірвани».

Разів із надцять цитував лєнінське «глибокодумне і філософське»: «Ґєґєль умніца!!! Ґєґєль маладєц!!!» І оте: «Сволочь! Сволочь ідєалістічєская!!! Божєнькі іспугался!» Це у професорському трактуванні вважалося заледве не вершиною публіцистики.

З великої мудрості багато скорботи.

Дякую Прожогіну.
Він сам цього не бажаючи набив мені оскому на Лєніна. Мимоволі відкрив для мене «цимес» його «публіцистики», зокрема, і його більшовицьких «полум’яних» сподвижників загалом: коли бракує фактів чи й аргументів — крий вуличною лайкою, ліпи ярлики, звинувачуй в усіх смертних гріхах, по-бабськи проклинай, — і це, як казали у таких випадках незабутній Михайло Андрійович Широкун, «ПРОХАНЖЕ»!

До слова, пізніше, коли читав Гітлерову «Мою боротьбу», ловив себе на думці, що знову готуюся до семінару з Історії КПРС, перечитую лєнінську «Что дєлать?» Те саме «чудіще лаяй» при катастрофічному дефіциті аргументів.

Кілька разів ми нашою колядницькою ватагою віншували Прожогіна з Новим роком — в його розкішній столичній квартирі на Орджонікідзе (Банковій). Здається, у цьому домі нині комітети Верховної Ради. А тоді він приймав нас за монументальним столом у своїй бібліотеці. Старовинні томи за склом дубових шаф величалися щільним ладом аж під верховіття стелі. Це була воістину королівська бібліотека!

Уже після університету, коли все привідкрили і всім дозволили, десь читав, що у війну прожогінська королівська книгозбірня евакуйовувалася окремим вагоном. Начебто у составі з іншими вагонами — битком забитими біженцями…

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери