Ваша стаття «Простіть невігластво земляків, професорко Русова!» на сайті «Хвиля Десни» нагадала мені рядки Владимира Маяковського: «Ленин жил. Ленин жив. Ленин будет жить».
Був собі радянський драматург Ніколай Погодін, автор п’єси «Кремлевские куранты» про те, як товариш Ленін вирішив відродити старовинний годинник-куранти на Спаській башті Кремля. За його наказом відшукали старого годинникаря-єврея, якого представили вождю як неперевершеного майстра.
Між ними відбулася розмова.
На запитання Леніна, як йому живеться, годинникар відповів, що працює в артілі, де ремонтують годинники. Його товариші за день відремонтують до десятка, а він лише одного, бо був прибічником копіткої роботи над механізмом. Від цього страждала зарплатня колективу. І тоді профспілковий осередок вирішив розібратися із старим майстром.
У своє виправдання він сказав, що працює довго, бо дає життя одному годинникові на довгі роки так само, як писав Езоп: левиця народжує одну дитину, зате лева, царя тваринного світу. Ленін запитав про реакцію колективу. Старий годинникар відповів: «Вони сказали, що я агент Езопа, а Езоп – агент Антанти».
Ленін зареготав.
Минуло всього кілька років, і англійськими, японськими, польськими, німецькими шпигунами стали сотні тисяч людей, які гинули у сталінських таборах. Процес навішування кліше набирав обертів.
Прикро, що Ви стали послідовником такої справи. І це стосується особи В. Г. Короленка, якого Ви зробили високопосадовим чиновником Російської імперії й письменником за сумісництвом. І це пише професор!
Достатньо зазирнути у будь-яку енциклопедію, щоб прочитати, що він ніколи не був чиновником. За участь у студентських виступах Володимира Короленка виключили із Петровської хліборобської та лісової академії у Москві. Проживав цілий рік у Кронштадті під наглядом поліції, працюючи коректором у друкарні, репетитором у багатих сім`ях, інколи чоботарем і чорноробом. Згодом йому вдалося продовжити освіту у Санкт-Петербурзькому гірничому інституті. За підозрою у революційній діяльності навесні 1879 року його вислали до В’ятської губернії, а звідти – до Якутії, тому що відмовився підписати присягу на вірність цареві Олександру ІІІ.
На засланні і тюрмах Володимир Короленко провів майже шість років. Тоді ж почав писати прозу. Потім йому дозволили жити у Нижньому Новгороді. І з тих пір життя письменника, який походив зі старовинного роду миргородського козачого старшини Івана Короля, тривалий час було пов’язане з Росією.
Однак це не спричинило у нього російських імперсько-українофобських поглядів. Короленко підтримував українську мову, виступав на захист її прав і свобод. Засуджував шовінізм, антисемітизм, терор і насильство, міжнаціональну ворожнечу.
В рік 155-ї річниці від дня народження письменника, а це було у 2008 році, газета «Слово Просвіти» вмістила статтю, в якій зазначалося, що Короленко, будучи громадянином УНР, підтримував Центральну Раду і категорично не сприймав гетьманського та більшовицького переворотів.
Ленін був добре знайомий з громадською позицією Короленка, читав його листи, в яких письменник виступав проти «червоного терору» більшовиків, проти закриття вільних газет. Реакція Леніна була такою: «Жалкий мещанин, плененный мелкобуржуазными предрассудками… Нет, таким «талантам» не грех посидеть недельку в тюрьме, если это надо для предупреждения заговоров… Он считает себя мозгом нации, но на самом деле не мозг, а «г…но».
У статті «Кращий твір Короленка – його життя» газета «Урядовий кур’єр» від 27 липня 2013 року писала, що письменник помер у голоді і злиднях, тому що відмовився від призначеного радянською владою Полтави продовольчого забезпечення.
Радянське керівництво набуло традицію відправляти незручних людей на той світ, а після їхньої кончини увічнювати пам’ять у назвах вулиць, установ, кінотеатрів і т. і. Так сталося з Короленком не лише в Чернігові, а й в інших містах України – Полтаві, Житомирі, де народився письменник, Харкові, Краматорську, Маріуполі, Броварах, Луганську, Львові, Черкасах, Рівному, де Короленко навчався в гімназії.
А от в Росії ім`я письменника надано лише одному із педінститутів Удмуртії та школі у Нижньому Новгороді. Впевнена, що подружжя Русових, знаючи про Ваше, м’яко кажучи, не порядне ставлення до Короленка, ніколи б не подали Вам руку.
А от, говорячи про ставлення нашої бібліотеки до Софії Русової, Ви вдалися до відвертої брехні. Ми ніколи не називали Софію Федорівну «запроданкою і зрадницею інтересів трудящого народу», емігранткою, буржуазною націоналісткою на ситому Заході. Практично сорок років тому (Ви тоді, скоріш за все, нічого не знали про Русових) із Національної історичної бібліотеки України ми отримали через МБА (гадаю, Ви як вчений, знаєте, що це за служба така) збірник статей «За сто літ» за редакцією М. Грушевського видання 1928 року. Книга друга. Там опубліковані «Мої спомини» С. Русової за 1861-1879 роки.
Для нас це було справжнє відкриття з історії Олешні та Чернігова. Зробили копію. Пропонували читачам. А згодом вийшла окрема книга спогадів. І лише через тривалий час мені пощастило написати статтю «Приватне життя незнайомої жінки (сторінки спогадів Софії Русової)», яку опублікувала газета «Комсомольський гарт» 17 грудня 1991 року. Стаття завершувалася наступними словами: «Сьогодні, коли знову утверджується доля незалежної України, життя Софії Русової і її боротьба за національну справу допоможуть кожному з нас зробити правильний вибір».
А 15 лютого 1992 року газета «Гарт» вмістила мою публікацію «Саша Ангел», або Життя земського статистика Олександра Русова». 14 лютого 1997 року чернігівська газета «Семья – Семь Я» опублікувала мій нарис «Олешнянські диваки» про родину Русових. Таким чином, від нашої бібліотеки чернігівці дізналися про наших земляків – справжніх патріотів, які активно працювали на українську справу. Я вже не кажу про бібліографічні посібники, видані нашою бібліотекою.
Права була Марія Загірня, коли писала, що Олександр та Софія Русови, за походженням не українці, зробили для України набагато більше, ніж деякі етнічні українці. А те, що робите Ви, руйнує ідею, якій все життя служили Русови. Якщо йти за Вашою логікою відносно Короленка, який не писав українською мовою, а насправді з радістю оволодівав нею, про що писав Коцюбинському, то від Вас можна очікувати нових «відкриттів».
Ну, наприклад, Тарас Шевченко практично все життя прожив у Росії, періодично відвідуючи Україну, говорив і писав російською мовою повісті, щоденник вів також російською мовою. То навіщо він нам такий потрібен – від Вас і цього можна очікувати.
Або Пантелеймон Куліш.
Йому належить значна низка творів, виданих у Москві і Санкт-Петербурзі російською мовою. До того ж, він писав листи імператору як його вірнопідданий. Який же Ви історик, коли вилучаєте людей із епохи, в якій вони жили понад сто років тому, і судите про них з позицій ХХІ століття?!
Ви звинувачуєте нас в неприхованій антиукраїнськості і палаєте бажанням з`ясувати причини, «чому саме працівники цієї бібліотеки на чолі з її керівницею Інною Аліференко стали горою за «свого» Короленка».
Які до болі знайомі інтонації!
Щось подібне читали в газеті «Більшовик» (1933. – 16 листопада), яка звинувачувала бібліотеку в ідеологічній неохайності. А все тому, що завідуючий бібліотекою Іван Семенович Дроздов не припинив діяльність антирадянського гуртка «Друзі книги», членами якого були Ладя Могилянська, її брат Дмитро Тась, Марко Вороний, Олександр Соколовський та інші. Всі були заарештовані, в тому числі І. С. Дроздов.
Працівники бібліотеки на чолі з директором Інною Михайлівною Аліференко стали горою на захист не свого Короленка, а письменника, чесної і порядної людини, на кістках якого тупцюють такі, як Ви.
А скринька відносно Вас і Чепурного відкривається дуже просто: хтось поклав око на приміщення бібліотеки і, спекулюючи іменем Русових, мріє прибрати його до рук. Це моя власна версія. Мені за Вас соромно.
Людмила Студьонова
(Працюю в бібліотеці 53 роки)
