Ексклюзивна хвиля

Віолончельна «Мама Вєра»

«Я знаю, что мєня студєнти називают «Мама Вєра». Знаю, і совєршенно на ніх нє обіжаюсь. Мнє, єслі чєсно, даже пріятно»…
І досі чую цей трохи надривний віолончельний голос: Віра Василівна ШУТЕНКО намагається передужити «підогрітий» ресторанний гамір.

Ми стоїмо на другому поверсі ресторану «Динамо», розпашілі од вина та веселого гармидеру випускного вечора, і вона трішечки «розкриває душу». Вже можна, ми вже на волі, дипломовані журналісти.
— Віро Василівно, вам винця чи шампанського?
— Что ви, рєбята! Я только водочку!

Без тіні кокетства, навіть в тональності здивування: мовляв, як так — п’ять років разом, а ви ще й досі не вивчили смаків своєї викладачки, яку ніжно поміж себе звете «мамою».

Не знаю, звідки її вуха вловили сей «фонетичний казус». Можливо, вона не дочула, можливо, не хотіла чути, а може просто мріяла, щоб її так називали. (Зрештою, був же у нас Прилюк-батько, то чому не могла бути Шутенко-мама?)

Але.

Але ми її звали поміж себе «Бабою Вєрою». Так її охрестили студентські язики задовго до нас, такою вона лишилася у скрижалях факультету. В цьому жодної іронії, тим паче вияву бодай тіні неповаги, чи, боронь Боже, зневаги. Це ІPSO FACTO, як чеканили для історії мудрі латиняни. Вона направду була «бабусею», «бабцею», «бабунею», саме так до неї здебільша ставилися факультетські дітваки всіх поколінь. А що звали «бабою», — то це вияв «спрощеного мовлення», не більше.

Розпушена копичина волосся, що зберегло колись рясні природні хвильки, у променях зморщок очі цвіту осіннього штилю. Сама наче обважніла плодами яблуня-пальмета, і руки з довгими вузлуватими пальцями, мов похиле гілля. Мала звичку тримати їх на грудях – від того її лекції трохи скидалися на монологи «вікових» героїнь чеховських драм.

Втім її лекції з історії російської літератури сприймалися швидше «тембрально», емоцією. Там не було «артезіанських глибин» аналізу, яскравих, несподіваних, разючих висновків, а тим паче – якоїсь хай цензурованої, але крамоли, що нею лектори зазвичай приковують увагу зали.

Це, справді, були «оповідки мудрої начитаної бабусі».

Аби скласти їй іспит, навіть на «відмінно», не конче треба було знатися на творчості письменника чи обов’язково прочитати твір. Могло пофортунити. Треба було вловити тональність і ніжно, ненадривно зіграти на фібрах Віри Василівни більш-менш викінчену п’єсу з умовною назвою «Варіації на тему». Іншими словами, плести те, що до дуба в’язане, але щонайправдоподібніше.

Віра Василівна любила, коли хтось старався розмірковувати, обожнювала словосполучення: «мнє кажется», «но вот что характєрно», «я долго думал і прішол к виводу», «мєня мучаєт одін вопрос». Тоді вона спочутливо хитала головою й у такт розважливо повторювала: «Да… Да… Да». Це значить, ви потрапили в емоційну хвилю, далі проходження тонкою линвою, але при цьому невідривне стеження за ритмічним похитуванням «Баби Вєри», за її віолончельним «Да… Да… Да…».

І не доведи Боже хибного кроку!
Бо тоді – все, катастрофа, прірва, ганебне падіння під громовержя її нестримних емоцій: обурення, докір потроюються образою одуреної жінки:
– Уйдітє! Я больше нє хочу вас слушать! Ви нє чіталі!.. Нє знаєте!.. В глаза нє віделі!.. І тому подібне.

Таке траплялося, скажімо, з тими, хто, не читаючи того ж таки Симеона Полоцького, але прочувши якимось вухом, що то поет, сміливо йшов на іспит з нахабною мантрою «Прорвемося!». І коли витягував квиток із питанням «Творчєство Сімеона Полоцкого», починав приблизно так:
— Вєра Васільєвна, я щаслів, что мнє попался імєнно етот білет. Я прочитал Полоцкого і щітаю єго вєлічайшім поетом свого времені.
— Да… Да… Да… — звуки віолончелі і замилуване кивання голови.
— Ето такая глубіна, такая невероятная концентрація мислі і образов!
— Да…Да…Да…

Півкроку, крок… Линва потроху піддається, з’являючись краєм уже за плечима… Але що далі? Поет?.. Ага, поет — значить вірші…
— Своєобразность стіхов Полоцкого поражаєт!
— Да… Да… Да…

Вірші… Про що вони можуть бути? Та про що ж іще, як не про кохання? Про кохання, про жінку. Вам невтямки, що це і є крок у прірву. Що це смерть, вірна погибель, тартар. Але ви робите цей крок. З невинними очима неука. Чи ненавмисного самогубці.

— Какая чувствєнность стіха! Какая сіла і красота в ізображенії женщіни…
— Да… Да… Да… – кивання головою
— Єго стіхі – істінний гімн любві!

Це вже речитатив у падінні каменем, бо віолончель раптом зойкає, очі Віри Василівни миттю топлять штиль, здіймаючи дев’ятий вал гніву, без жодного шансу на порятунок.
— Что?! Что ви несьотє!? Какая любовь?! Полоцкій бил аскєтом! Аскєтом!!! Жєнонєнавісніком!!! Уйдіте! Я больше нє хочу вас слушать! Ви нє чіталі Полоцкого!

Останню фразу Віра Василівна вже на проказує, а прохлипує. Тут вихід один: тихо взяти заліковку і — в двері. Тінню. До завтра, післязавтра, до «через тиждень», поки «Баба Віра» відійте від образи. Відходила вона більш-менш прогнозовано.

На «трієчку» іспит за певних умов можна було скласти приблизно так.
— Вера Васільєвна, «Вішньовий сад» Чєхова, он такой! Он такой вішньовий-вішньовий!
— Ну понятно, что нє дубовий! – кидає роздратовано, але без зла.
— Да! Но вот что характєрно: там постоянно раздайотся звук топора!
— Ладно, — відмахується рукою, як од мухи, Віра Василівна, — ясно, что п’єсу ви знаєте вєсьма смутно. Ну хоть чіталі?
— Да! – щиро брешете ви.
— Ну хорошо! Ідітє!

Це значить, що «трійка» у вас в кишені.

Вона могла несподівано обірвати лекцію на половині фрази. Підійти до вікна і, підперши кулачками підборіддя, вигукнути щирим дитячим захопленням: Ой, таваріщи, снєг ідьот!!! Оце «таваріщИ» було таке «родацьке» — «тальнівсько-олександрійське»…

У перший рік моєї журналістської роботи вона знайшла мене в рідних «Сільських вістях». Тоді почув її гарну українську мову.
— Валерію, я тут написала про ювілейну зустріч випускників нашої сільської школи. Подивіться, будь, ласка. Тільки моя писанина російською. Якщо не важко перекласти…
— Не важко, Віро Василівно.

Я не просто переклав, а трохи розбавив та розширив її надто скромного дописа, аби той солідно став на полосі. Перекладав без труда: помітив, що речення вибудовує аж явно «по-українськи». І навіть російське «коммунизм» написала з однією «емкою». Не знаю чому, але від цієї суто «української помилки» стало приємно. А своєю публікацією у газеті Віра Василівна, здається, лишилася задоволена.

Торік вона відсвяткувала своє перше Століття! Донедавна, розповідають люди знаючі, ще самотужки пекла пиріжки.

Не знаю, як сьогодні на кулінарному фронті Віри Василівни, але дуже і дуже хотілося б, щоб ровесниця Першої світової бадьоро підняла чарку зі своїм любим напоєм. У родинному щасному теплі-добрі, під мирним сяйним небом. І разом з усіма нами.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери