Ексклюзивна хвиля

Володимир ДРОЗД і пес Жульєн

Тоді тільки-но почали виходити мої книжки, і Володимир Дрозд, який працював у Спілці письменників України (секретарем ради та головою правління літфонду), дізнавшись, що я з Чернігівщини, заходився одразу ж опікуватися земляком.
Узагалі, атмосфера у Спілці письменників на той час була неймовірною — з нами, молодими авторами, носилися буквально як із писаною торбою.

За першого-ліпшого бажання можна було поспілкуватися з відомими й шляхетними людьми — нашими земляками-чернігівцями: Юрієм Мушкетиком, Анатолієм Погрібним, Леонідом Кореневичем, Віктором Кавою; Євгеном Гуцалом, котрий раніше, в молоді роки, мешкав на Придесенні й разом із Володимиром Дроздом трудився в обласній газеті «Комсомольський гарт»…

Що трапилось
в чернігівському ресторані?

До речі, талановитий фотожурналіст Валерій Інютін якось розповідав мені про випадок, що стався в одному з чернігівських ресторанів, куди вони втрьох — із Володимиром Дроздом та Євгеном Гуцалом завітали поїсти. Як пригадував Валерій Петрович, приятелі-колеги задушевно спілкувалися рідною мовою, та це не сподобалося якомусь запеклому шовіністові, «стукачу» КДБ. Той почав лаятися, звинувачувати журналістів в українському буржуазному націоналізмі. Володя Дрозд не витримав — дошкульно й іронічно відповів. Відбулася гучна сварка, хтось викликав міліцію…

Втрапивши в халепу, Валерій Інютін, за його словами, встиг сховатися за шторк, а от приятелям не поталанило — про інцидент дізналися в обкомі партії. Дрозд і Гуцало одразу ж потрапили до списків неблагонадійних. Як стверджував Інютін, саме це й стало причиною того, що обидва вони не затрималися в Чернігові — змушені були незабаром шукати кращої долі.

Минув час і Володимир Дрозд та Євген Гуцало стали справді видатними українськими письменниками, а обдарований Валерій Інютін (фотознімки якого друкували тоді суперпопулярні видання — журнал «Огонёк», московські газети «Правда» й «Известия»), залишившись мешкати в рідному Чернігові, все життя працював звичайним фотокореспондентом.

«Бачиш, як іноді трапляється в житті, — усміхався, переказуючи цю дивовижну історію Валерій Інютін. — Якби тоді, в ресторані, не встиг сховатися за шторку, можливо, зараз теж був би столичною знаменитістю. То кому не поталанило?..»

Коли я ще навчався в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, Володимир Дрозд вважався молодим перспективним письменником, який пише гостру й цікаву прозу. А в 1997-му, коли мені пощастило з ним познайомитися і потім не раз відверто спілкуватися, він уже був лауреатом практично всіх найпрестижніших в Україні літературних премій та незаперечним авторитетом для літераторів молодших поколінь.

Утім, Володимир Григорович поводився завжди по-дружньому, без пихи. Любив пожартувати, розповісти дотепну бувальщину. Міг привітатися: «Привіт геніям!», а даруючи нам із дружиною свою нову книжку, втнути іронічний дарчий напис: «Геніальним українським письменникам Сергієві і Тані. Чи ви чули, як співають дрозди?»

Пес Жульєн і його вірші

Володимир Дрозд немало розповідав про свого улюбленця — собаку Жульєна, котрого він назвав на честь кума — академіка Миколи Жулинського. Пес став чудовим другом і компаньйоном Володимира Григоровича. До того ж, як запевняв його господар, Жульєн сам був… неабияким поетом. Принаймні вірші великого розумного приблудного собаки вже почали друкуватися в українських газетах. У мене збереглося кілька таких шедеврів, подарованих Володимиром Дроздом. Ось хоча б:

Медитація під калиною

Трусить яблука господар.
Мені ж пахне ніч.
Раптом яблуко, мов злодій,
Б’є мене між віч…
Я тікаю під калину
Й медитую так:
«Це господар в мене кинув,
Чи це — неба знак?!
Може, з Псиного сузір’я
Слово мовлене мені,
Аби я — у вічність вірив,
А не жив, як уві сні?.. »
Завтра іншим стати маю —
Мудрий, добрий, вічний пес.
А сьогодні — подрімаю…
Світять яблука з небес.

Як жартував Володимир Григорович, Жульєн був «тричі партійним псом». Спочатку за бажанням доньки Володимира Дрозда — Ірини, яка також не позбавлена почуття гумору, «великий поет-філософ» Жульєн під іменем «Жульєн Миколайович Собака» заповнив анкету однієї з політичних партій, заплативши вступний внесок.
І… його охоче прийняли, сповістивши про цю епохальну подію письмово — новий член невдовзі отримав офіційне запрошення прибути для урочистого вручення партійного квитка.

Потім уже Володимир Дрозд ініціював об’єднання всіх політичних партій і рухів України в одну чудову «Партію любителів привілеїв». Зрозуміло, вірний пес Жульєн першим подав заяву, справедливо поцікавившись: «Хто ж більше за мене полюбляє кістки зі спільного столу?», і невдовзі отримав квиток №1.

Причому партійний квиток разом зі смачною кісточкою йому вручили в оселі турботливого друга, однопартійця й колеги-письменника Володимира Дрозда, — родина Володимира Григоровича разом зі своїми кумами зустрічала Новий рік; тож для «члена ЦК Партії любителів привілеїв» Жульєна це стало подвійним святом.

Політикові

Люблю тебе, мій друг і брат.
Державець ти, а я — Сократ.
Я — Діоген у конурі,
Ти той, що служить при дворі.
Ти у званнях, як в реп’яхах.
Я — в реп’яхах, як в орденах.
Страх пророста в твоїх очах.
В моїх очах — гірка печаль.
І трохи — сміх, і трохи — жаль
За СВІТОМ цим, де був я — пес,
А ти — плів плетиво словес.
Прийди до мене, обійми,
Для вічності — однакі ми.
І тільки мій оцей поез,
Як тінь, пливтиме до небес…

Микола Жулинський пригадує, що на цьому фантазії Володимира Дрозда не вичерпалися. Адже на наступному родинному святі письменник ініціював створення КУМ-партії, мета якої — об’єднати всіх кумів України. Ясна річ, заяви про вступ у цю наймасовішу українську партію, з’їзди якої мали би проходити за щедрим на наїдки та випивку столом, першими подали двоє кумів —Володимир Дрозд і Микола Жулинський.

Звичайно, не могли вони відмовити у членстві в цій справді народній партії і невтомному Жульєнові. Адже багаті столи на майбутніх з’їздах КУМ-партії хтось повинен обслуговувати…

Фуршетно-елітне

Фуршетна наша Україна —
Тобі нема й не буде дна!
Так вільно дихає людина
Горілки духом і вина.
Був час — компотом віншували,
Коліньми торували шлях.
Сьогодні — пінисті бокали —
Дороговкази у руках!
Ми поступ славимо й свободу,
Тоталітарне геть ярмо!
П’ємо для рідного народу,
Для України ми п’ємо!

Жульєн став «доктором філологічних наук», незабаром побачила світ його поетична книжка «Тексти» (назва пародіювала видану тоді антологію молодих авторів видавництва «Смолоскип») з дотепною передмовою академіка Миколи Жулинського.
А в серпні 1991-го Жульєн висунув себе у Президенти України, запропонувавши колезі Жулинському стати віце-президентом. Утім, невдовзі пес-філософ великодушно передумав — мабуть, Володимир Дрозд умовив: ну її, ту політику…

«Найстрашнішим був для нього час, коли не писалося, — запевняв Микола Жулинський. — Тоді Володимир Дрозд годинами бродив зі своїм другом, псом Жульєном, Витачівською дорогою, наддніпровськими пагорбами, довго стояв на горі — над своєю хатиною в Халеп’ї, вражався до сердечної млості красою земного світу, піднімав обличчя до Неба й шептав захоплено: «Який же ти Майстер, Господи!» Іноді вселялася в голову жахаюча думка, що зникне весь сенс його земного існування — не запрацює більше його душа, не покличе Господь його на розмову.

І тоді із властивим йому почуттям іронії замислить він попросити встановити йому пам’ятник тут, на вершині гори в Халеп’ї. Письменник стоїть «з глибокою думою на чолі про свій народ», а біля нього, зіпершись передніми лапами йому на груди, — Великий Жульєн і велика у своїх весняних почуттях до козла залюблена коза…»

Як розігрували Гуцала

«Усе життя я більше сміявся з самого себе, але діставалося й моїм колегам, — розповідав мені Володимир Дрозд. — Відомо, що книги письменника Євгена Гуцала в 70-80-х роках виходили часто — і в Україні, і в Росії. Він узагалі був людиною писучою. Десь у середині 80-х оголосили передплату на серію пригодницької літератури.

Серед пропонованих була і книжка популярного тоді «детективщика» Самбука. Але підписували на серію лише тих, хто здав певну кількість паперової макулатури. От я виходжу з їдальні, в Ірпені, бачу Євгена Гуцала в колі колег і голосно запитую ніби у самого себе:

«Цікаво, скільки книг Євгена Гуцала треба здати на макулатуру, щоб отримати один томик Ростислава Самбука?..».

Реакцію запального Гуцала на мої слова важко передати».

Постраждав Євген Гуцало і ще від одного розіграшу свого товариша. Тут уже Володимирові Григоровичу допоміг його розумний пес. На запитання господаря: «Хто найкращий письменник України?», Жульєн вправно відкрив у товстому літературному журналі публікацію Володимира Дрозда. А коли той, невинно примруживши очі, поцікавився: «А хто — найгірший?», великий собака хутко розшукав у новому письменницькому довіднику фото Євгена Гуцала…

Я не став захоплюватися кмітливістю Жульєна й розпитувати, якою саме смакотою змастив тоді сторінки тих видань невгамовний жартівник Дрозд. Але ображений Гуцало певний час навіть не розмовляв із приятелем.

Власне, про дотепні розіграші Володимира Дрозда можна прочитати в його колоритному автобіографічному романі «Музей живого письменника». Звісно, директором новоствореного музею став дорогий його серцю Жульєн. Щиро раджу вам піти до бібліотеки і взяти цю веселу, іронічну й водночас повчальну книжку — не пошкодуєте:
«Бажаючі відвідати Музей живого письменника збиратимуться біля воріт садиби. Там є лавочка, вкопана моїм сусідом. Зустрічатиме відвідувачів директор Музею, а за сумісництвом — і тілохранитель письменника, доктор філології добродій Жульєн… У Жульєна — високе чоло мислителя, а очі — набагато розумніші од моїх. Хіба що окулярів бракує. Окуляри він терпить лише коли треба сфотографуватися — для вічності. Вітаючись із людьми, яких добре знає, він каже: «Гар-рр…», — стає лапами на груди і наполягає на поцілункові. Оця любов його до поцілунків при зустрічах нагадує мені достопам’ятних вождів застою».

Володимир Дрозд любив сміятися над собою, над цим недосконалим, прекрасним світом, пригадує Микола Жулинський, жартував дотепно та гостро, тому й заповідав у своєму «Музеї живого письменника»: «Сміймося ж, хай і печально. Бо тільки сміх очищає і омолоджує душі. Лише сміх над собою і над епохою засвідчує, що ми, наперекір усьому, ще живі».

Пам’ятника на Валу не треба,
краще видайте «Листя землі»…

***
І на завершення — дещиця відповідей Володимира Дрозда для інтерв’ю, яке було опубліковано у той далекий час. Він — як завжди, доброзичливий, відвертий і водночас дотепно-іронічний.

— Володимире Григоровичу, книжки про Придесення ви пишете, але в рідних краях буваєте, погодьтеся, нечасто…

— Все найкраще, що я написав, пов’язане з Чернігівщиною. Я дуже люблю Придесення! А приїжджаю нечасто, бо у мене було важке дитинство; і в селі мене огортають спогади — гіркі, болючі… Про дитинство я написав у романі «Пришестя». Прочитайте — і все зрозумієте.

— Ви можете назвати свої найкращі твори?

— Не знаю. Мені дорогі оповідання, які я написав на Чернігівщині («Хата», «Сонце», «Білий кінь Шептало»…), романи «Катастрофа», «Листя землі»… Стривайте, здається, я знаю, що мені найбільше подобається: листи до дружини — Ірини Жиленко, які я писав їй із армії. Вони збереглися. Нещодавно я їх передрукував під назвою «Ми зустрічались очима на сонці». Я ж служив у Сретенську — за дев’ять тисяч кілометрів від Києва. Це інший часовий пояс із різницею в шість годин. Ураховуючи цю різницю, ми намагалися поглянути на сонце водночас. Ці листи мені дуже дорогі. Коли я їх надрукував, вийшло вісімдесят сторінок. Микола Жулинський побачив, почитав, каже: «Це ти навигадував усе з отими листами. Ти тоді не міг так мислити!» Я йому показав оригінали…

— Одного довгожителя-кавказця запитали: «Чи не хотілося вам часом розлучитися з дружиною?» Він відповів: «Розлучитися — ні. Вбити — так…»

— У нас із Іриною Жиленко — повне порозуміння. Духовне. Це дуже важливо. Мають бути у подружжя спільні інтереси, пріоритети. Тоді такий шлюб — міцний. Я взагалі люблю розумних жінок. Хтось скаже: от, мовляв, як складно в одній сім’ї двом «зіркам»…

— І що ви відповідаєте в таких випадках?

— Я дуже шаную Ірину як письменницю! Вона ще не поцінована як слід, не прочитана. У неї такі мудрі, душевні вірші… Отож те, що вона поетеса, — це тільки плюс.

— Добре, письменниця вона справді талановита, ніхто не заперечує. А як, наприклад, Ірина Жиленко готує?

— Прекрасно! І я гарно готую — спеціаліст!!!

— Невже?

— Точно вам кажу. Хоча, зрозуміло, господарство веде Ірина. Це зараз дуже важко! Але вона впорується. Ну а якимись практичними речами займаюсь я: щось дістати, полагодити. У мене — сільська жилка.

— Коли вже ви такий вправний кулінар, то, може, назвете свої улюблені страви?

— Я дуже невибагливий, їм усе підряд. Їй-Богу! Як у дитинстві любив кисіль та деруни, так і зараз люблю.

— Ви — віруюча людина?

— Я завжди був віруючим. Так би мовити, на прямому дроті з Богом. Але віра й церква для мене — поняття відмінні. Церковнослужителі — ніби політруки… Тому я до церкви ходжу рідко і терпіти не можу, коли деякі наші можновладці, аби показати, які вони побожні, хрестяться перед телекамерою.

— Ви б хотіли відзначити свій ювілей на Чернігівщині?

— Я всі ці творчі вечори не люблю. Було би дуже добре, якби чернігівці допомогли мені видати як слід «Листя землі». Це ж про наш край, про наших людей. Це було би мені замість пам’ятника. Чуєте, це такий мій заповіт землякам: пам’ятника не треба, видайте «Листя землі».

— Даруйте, десь читав, що Володимир Дрозд на Валу собі місце для пам’ятника підшукав…

— Що, вже й пожартувати не можна?!

— Ви коли-небудь із кимось билися навкулачки?

— Жодного разу! Я не можу вдарити людину. І до тварин, рослин ставлюся з великою повагою. Тривалий час навіть полоти город не міг — було шкода рослин. Потім довелося змиритися з цим. Усе-таки город нас годує. У нас п’ять соток. Я вісімдесят кущів смородини посадив. Сад теж є гарний. Минулого року законсервував сімдесят банок огірків, помідорів, варення. У мене добре виходить малина з цукром — гостювали якось американці, то їм сподобалося, тепер просять. Ірина Жиленко мила банки, а я закривав. Ось такий сімейний підряд. Пироги люблю і можу пекти — тут я спец крупний. Аби більше часу, пасіку б завів…

— Вас послухаєш — така собі сільська ідилія. Володимир Дрозд — пасічник…

— А чом би й ні? Я ще у Халеп’ї в шахи граю. У журналі «Вавилон» було фото, на якому ми в шахи змагаємося з доктором Жульєном. А в Халеп’ї у нас є гурт завзятих гравців. Діє угода: одна партія — гривня (щоб ніхто багато грошей не програв). Я в основному виграю. Якось за вікенд дев’ять гривень заробив і був дуже задоволений. От у Спілці письменників щось сильних шахістів не знаходжу…

— Хто ким керує: ви дружиною чи навпаки?

— У нас демократія. Затишок. Діти не хочуть від нас іти. Ірина Жиленко написала поему «Дім». І цей «Дім» вона створила реально — в нашому житті.

Сергій Дзюба

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери