Ексклюзивна хвиля

Ворог брехні Петро Чорний

На станції Помічна Одеської залізниці стоїть пам’ятний знак (високий камінь-моноліт з меморіальною дошкою) колишньому тутешньому інженерові депо та вчителеві Петрові Чорному.
Цей чоловік, не причетний до жодних антирадянських організацій (з членами Української Гельсинської групи познайомився вже в таборах), але Кіровоградським обласним судом визнаний колись особливо небезпечним державним злочинцем, і був засуджений до шести років позбавлення волі у ВТК посиленого режиму.

Власне, фактично тільки за те, що мав сміливість аналізувати економічний та суспільний лад тодішньої держави, задумуватись над тим, що суспільство має контролювати владу і за те, що спробував донести ці думки ні, не до широкого загалу (що на той час було неможливим), а лише до окремих мислячих людей. Вражає й те, що сталося це не в кривавих 30-х, загрозливо-таємничих 50-х, глухих 70-х, а зовсям недавно – на початку 80-х, коли більшість з нас могли опинитися на його місці.

А ще: багато з його думок та проблем, про які він говорив, залишаються не тільки актуальними, а й не осмисленими та не вирішеними досі.

«Вирішити проблему управління економікою такої великої країни, як СРСР, неможливо…»

Свої листи він писав у формі відгуків на якісь значимі публікації чи книги, висловлюючи в них часто діаметрально протилежну думку, активно полемізуючи з авторами. Прикладом такої полеміки був відгук на книгу Ю.Жукова «Суспільство без майбутнього», яка в стилі радянської ідеології таврувала капіталістичний спосіб виробництва і капіталізм взагалі.

Петро Чорний, аналізуючи цю книгу, не стає на бік ні соціалізму, ні капіталізму, виводить свою, парадоксальну як для епохи розвинутого соціалізму формулу, що країни ворогують, конкурують і протистоять одна одній, виходячи перш за все не з ідеологічних, а з державних та національних інтересів. Говорячи ж про спосіб виробництва, він акцентує, що більшості людей в СРСР стає очевидним відставання соціалістичної економіки від капіталістичної, навіть якщо йдеться не про надпотужні держави.

І знову ж, як не парадоксально, він ілюструє свої думки цифрами і фактами, взятими з матеріалів пленумів ЦК КПРС, даними тодішнього центрального статистичного управління. Аналізуючи умови двох різних способів виробництва, Петро Чорний приходить до висновку, що капіталіст-господар і мріяти не може про ті переваги, які є у соціалістичної економіки: можливість концентрації фінансових та трудових ресурсів, вільного маневрування ними, відсутність спротиву, страйків та демонстрацій. Але при цьому м’яса і молока не вистачає нам, а не їм. Чому?

Та тому, робить висновок скромний вчитель з Піщаного Броду, що економіка СРСР управляється з єдиного центру, а це завдання настільки складне, що перекреслює будь-які переваги, і ефективне управління такої величезної системи неможливе.

«Коли я читаю, що у Володимирській області за зиму в радгоспі здохло 300 корів, а в колгоспі 500 овець, і це при наявності кормів, але тільки тому, що їх вчасно хтось не підвіз і не поклав у годівниці; коли я бачу як у сусідньому колгоспі корови ходять у рідкому болоті вище колін, а вим’я в них обростає густою шерстю (у корівниках постійно собачий холод); коли я бачу, як на будовах затоптують в болото дефіцитні дошки, ламають їх колесами машин і тракторів, б’ють, гнуть, нівечать, готові вироби із залізобетону, псують інструмент, списують ще не встановлене дороге обладнання, я доходжу висновку, що це не окремі явища, як про це говорять і пишуть, а закономірність. І за цих умов інакше й бути не може».

Говорячи про економіку, важко не зачепити соціальних питань. Петро Чорний пише, що робітник в капіталістичній країні до вищої продуктивності праці заохочується виключно економічними засобами – рівнем оплати. В умовах же соціалістичної економіки, коли держава є одночасно і роботодавцем, поганого, нестаранного, ледачого робітника подіти нікуди: всюди «наше».

Він піде до парткому і поскаржиться, що йому нічим годувати дітей, звідти ж надійде відповідна вказівка директору. Без економічного стимулювання праці, стверджував ще в 1979 році Чорний, економіка ефективно працювати не зможе.

Чи вирішили ми усі ці проблеми сьогодні? Чи маємо достатній рівень оплати, який би економічно стимулював підвищення продуктивності праці? Чи розібралися з соціальними питаннями? Отож бо!

Про три форми контролю суспільства над владою

Сьогодні ми багато говоримо про необхідність громадянського суспільства, про те, що тільки небайдужі, активні громадяни можуть створити справді міцну державу. Але всі ці розмови часто якось ніби зависають в повітрі, не сприймаються всерйоз, хоча проблема, безперечно, існує.

КДБ ж всерйоз сприйняла відкритого листа Сергію Бондарчуку про інакодумство і дисидентство в СРСР, якого Петро Чорний писав у далекому 1977-му. Крім міркувань про те, що дисиденти по суті не є ворогами радянської влади, бо ж не закликають до відставки уряду чи повалення існуючого ладу, а переслідують і паплюжать їх тільки за те, що вони вимагають для кожного громадянина права бути активними членами суспільства, у цьому листі дуже цікавими є міркування про необхідність контролю суспільства над владою та форми, у якій він існує.

«Для того, щоб держава нормально функціонувала, щоб ритмічно працювала економіка, щоб керівники своїми невмілими хибними діями не довели її до катастрофи, народ країни повинен здійснювати контроль за діями своїх керманичів, у тому числі і найвищих. Цей контроль мусив бути присутнім завжди, бо коли він слабне, втрачається, така держава нівелюється, губить свою незалежність. І якщо суспільство не знаходить в собі сили докорінно зміцнити свій контроль за адміністрацією, може загинути зовсім».

Петро Чорний називає три форми контролю і впливу суспільства на свій провід: виробнича, політична і громадянська. Власне про першу форму, виробничу, у нас взагалі мало говорять і практично не беруть її до уваги, між тим думки сільського вчителя, висловлені ним майже сорок років тому, можуть видатися корисними і сьогодні.

Отже, виробники – члени суспільства, які не вдоволені тими чи іншими діями свого керівництва або системою розподілу матеріальних благ, знижують свої трудові зусилля. Цей явний і неявний саботаж діє дуже повільно, але сильно і невблаганно, що робить його досить небезпечним. Тим більше, що причинно-наслідковий зв’язок тут нелегко відразу встановити, і за теперішніх темпів життя, така форма взагалі може стати згубною. Крім того, за цієї форми контролю, міра помилок керівництва не завжди адекватна реакції виробників. Ця форма, на думку Петра Чорного, дуже ефективна, але горе тій державі, де працюватиме єдина ця форма.

Саме до таких держав зараховував Петро Чорний і тодішній СРСР, де політична і громадянська форми контролю були практично відсутні. По-своєму трактує він і політичну форму контролю. Вона існує, на його переконання, тоді, коли громадяни через своїх представників у виборних чи якихось інших органах контролюють адміністрацію і уряд. Ця форма, вважає Петро Чорний, динамічніша, але вона може бути ефективною тільки за умови високорозвиненого почуття обов’язку як у керівників, так і в представників суспільства.

Він наводить приклад з тодішнього політичного життя: близькосхідний провал зовнішньої політики СРСР. Висновок: люди, які допустилися такої помилки мусять відчувати, що вони не можуть, не мають морального права й далі керувати державою.

Як у нас з цим сьогодні? Наскільки депутати різних рівнів почувають себе захисниками інтересів суспільства? І хоча б тінь присутності відчуття морального права…

До громадянської форми контролю Чорний зараховував демонстрації, ЗМІ, діяльність партій та громадських організацій. Головною умовою ефективності цієї форми, він вважав публічність, а також підкреслював, що вона залежить від рівня розвитку суспільної думки, від наявності політичних свобод та традицій.

Одним з лейтмотивів листа стало також твердження про те, що ми (очевидно мав на увазі небайдужих, мислячих людей, але вислів цей набув і алегоричної форми) розуміємо усе так, як воно діється насправді, а не так, як підносить офіційна пропаганда.

«Ось за право здійснювати контроль суспільства за діями адміністрації від голови колгоспу і голови сільради до голови Верховної Ради і Кабінету Міністрів та секретарів ЦК і триває боротьба між владою і інакомислячими. Цей рух у нас в зародковому стані, в ньому багато стихійності, він слабко організований. Але ця справа буде жити і міцніти» — писав у 1977 році Петро Чорний.

А чи достатньо ефективно здійснює контроль за владою нинішнє, вже набагато вільніше, суспільство?

«Денаціоналізація – це в першу чергу деморалізація…»

У системі філософських поглядів Петра Чорного, зрозуміло, не могло не відобразитися дуже гостре на той час національне питання. Це для апологетів комуністичної ідеології 70-ті роки – зразок міжнаціонального миру та спокою, для тих же, кому боліла Україна, це – час найвищого і єзуїтського піку денаціоналізації і витіснення українства зі всіх сфер життя.

Ці тенденції, безперечно, не міг не помічати українець і за походженням, і за духом, Петро Чорний. І він не просто помічав їх, а бачив за ними те, над чим часто не замислювались навіть ті, хто ставав на захист української мови і культури вже наприкінці 80-их чи й на початку 90-их. Він, інженер і математик, чітко бачив, що за денаціоналізацією стоїть набагато загрозливіше і страшніше явище – деморалізація.

Сьогодні ми жахаємось, дивуємось, шукаємо причин і часто розводимо руками: звідки могли взятися такий цинізм, така зневага до будь-яких людських цінностей, така духовна та й навіть душевна порожнеча?

Вони не з’явилися враз.
Основа для них готувалася давно і надійно.

Але чомусь уже й на початку 2000-их, як свідчить відомий психіатр, правозахисник Семен Глузман, народні депутати від Донеччини страшенно дивувались і навіть не хотіли вірити, коли з цифрами і фактами в руках їм доводили, що саме на Сході, де русифікація сягнула немислимих для незалежної країни масштабів, найвищі показники психічних захворювань, алкоголізму, неврозів, наркоманії.

Моральне нездоров’я не ходить окремо від фізичного. Воно й стало доброю основою, який не зміг протистояти отруті російського шовінізму, і де запала нинішня війна, чи то пак, АТО.

Свої думки на цю тему (які набагато ширші, окреслюваного тут, досить вузького аспекту) Петро Чорний виклав у своїх листах до українського народу та до істориків-інтернаціоналістів. В останньому він зокрема писав: «І якщо говорять, що українці – поганий народ, недружний, підлий, безхарактерний, то це не його вина, а його біда. Бо яким же він має бути після кількох століть колоніального рабства? Колонізатори – монгольські, литовські, польські, московські – тільки тим і займалися, що розкладали, деморалізовували наш народ. Так їм легше було тримати нас у покорі. І не ремствувати на це треба, а працювати над розвитком української національної самосвідомості як важелем, що ним можна врятуватися».

«У світі, де сонце низько, а думки були високо…»

Арештували його влітку 1979-го, якраз на Івана Купала.
Пізніше, дружина Марія Василівна у розмові з завідувачем науково-редакційного відділу «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» Василем Бондарем згадувала: «Постукали у двері. Відчинила я. Заходить чоловік у цивільному і відразу до Петра: «Ви листи писали?» «Писав» — холодно й просто відказав Петро. «І довго ще будете писати?» Мовчить мій чоловік. За тим чужим зайшло до хати ще сім-вісім душ. «Починайте обшук!» Листи знайшли одразу ж. Але продовжували шукати всюди – чотири години тривав обшук. Потім оформили акта, посадили в машину. «Чорний ворон» — подумалось мені, хоч не чорна, а світла «Волга» забрала його. Він ще на прощання сказав мені: «Прости мені, що я з тобою не ділився…»

Рівно шість років відбув Петро Чорний в ув’язненні. Про його табірні роки на прохання Василя Бондаря підготував короткий спогад відомий правозахисник і громадський діяч, а колись – сусід Чорного по табірному бараку, Мирослав Маринович:

«У 80-ті роки табір для політичних ВС-389/36, що був розташований у с. Кучино на Пермщині, жив тими ж надіями, що й у роках 70-их. Коли ж прийде нарешті «апостол правди і науки»? Коли люди перестануть терпіти велику облуду, що просякла в кожну щілинку нашого тодішнього життя? Мене особисто утримували в цьому таборі з 1978 року як «особливо небезпечного державного злочинця», злочин якого полягав у членстві в Українській Гельсінській Групі, яку в 1976 році організував і очолив письменник Микола Руденко і яка взяла на себе виключно правозахисні функції. Природно, що я з подвійною надією чекав вісток з України.

Одного дня з’являється в нашому таборі новий бранець українського КГБ – Петро Павлович Чорний. Розпитуємо хто й звідкіля. І вже після першої короткої інформації хапаємося за голови: це ж до якого абсурду треба державі дійти, щоб таку людину засудити як «особливо небезпечного»! Не політичний діяч, і не член підпілля, не ворог державі, і не ворог народу. Якщо взагалі можна те слово припасувати до Петра Чорного, то був він ворогом лише брехні. Бо любив правду, кохався у точних словах і визначеннях, адже був інженером за фахом і звик до лаконічності формул. Але в цьому якраз – шукати точний діагноз недуги суспільства — і вбачали страшний кримінал тодішні можновладці.

Ніякої організації довкруг себе не творив, нікого нікуди не втягував. Просто жив собі в селі з поетичною назвою Піщаний Брід чесний чоловік, що був достатньо мужнім, щоб мати свою власну життєву позицію. І занадто порядним, щоб дивитися на суспільне зло і мовчати. Отож, якщо це вина Петра Чорного, то нею можуть гордитися і дружина його, і діти, і внуки. Не соромно за свого колишнього директора і вчителя і школам, де він працював, а для Піщаного Броду, не ганьба, як колись шепотіли по високих кабінетах, а добра слава.

Після суду над Петром Чорним якийсь меткий чекіст, напевно, причепив собі ще одну зірочку на пагони «за революционную бдительность», а сам арештант, тяжко хворий на серцеву недугу, розпочав свій нелегкий табірний шлях. Для нього це теж була боротьба, але не з табірною адміністрацією, і не з системою, а за власне виживання. Наші ліжка стояли в баракові поруч, і я можу засвідчити, якими виснажливими зусиллями давався йому кожен табірний день. Не завжди знаходилися потрібні ліки, що моментально ставило його на грань смерті. А про те, чи відповідав суворий табірний режим потребам його здоров’я, можна навіть не говорити.

А втім, даремно я сказав, що з адміністрацією Петро Чорний боротьби не вів. Звичайно, брати участь у наших голодівках, страйках та інших акціях протесту він не міг просто фізично. Але свій фронт протистояння він все-таки тримав. В нашій зоні не було жодного випадку, щоб табірні чекісти не схиляли в’язнів до співпраці, або, якщо сказати м’якше, до інформаторства.  Але тяжко хворий Петро Павлович вистояв – і залишився людиною.

Був Петро Павлович надійним табірним товаришем, скромною і глибоко порядною людиною, а ще – цікавим співбесідником. Табір у ті часи взагалі збирав неординарних людей, у яких можна було багато чого навчитися. Для багатьох це був другий університет. Найцікавішими для Петра Павловича були наукові дискусії, хоч мав він свою оригінальну думку і про поезію, і про суспільні процеси. Наші з ним погляди й переконання, ясна річ, збігалися не завжди. Ми були людьми різних поколінь і різного життєвого досвіду. В таборі це нам не заважало спілкуватися і мирно ночувати поруч».

Повернувшись у Піщаний Брід, Петро Чорний прожив ще кілька років. Бадьорився, брався займатися наукою – хотів довести теорему Ферма, розсилав свої статті в наукові журнали. Пізніше, на поминках, папку з його розрахунками хтось виніс із хати…

Не дожив Петро Чорний півроку до власної реабілітації. Дружина Марія Василівна теж про це не знала, аж поки їй про те не повідомив Василь Бондар. Передчасно відійшов Петро Павлович, втративши здоров’я в тих світах, як написав Микола Руденко, даруючи власне фото, «…де сонце низько, а думки були високо».

Світлана Орел,
м. Кропивницький

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери