Ексклюзивна хвиля

З Василем ЯРЕМЕНКОМ, наслухавшись Нечепиної кобзи…

Шість років тому, Василь Нечепа в Чернігівському музично-драматичному театрі влаштував був сольний концерт з презентацією своєї книжки, що лиш побачила світ – «Рід козацький величавий». Перед початком імпрези дивлюся — і очам своїм не вірю – у партері скромненько так сидить, посріблений сивинами, але міцний і симпатичний Василь Васильович Яременко. Славетна постать багатьох поколінь факультету журналістики КДУ…

Він читав нам «Історію української журналістики», і так читав, що сам став історією… Таких, як Василь Васильович Яременко, на факультеті було мало. Таких, кого любили всі — абсолютно і беззастережно. Ну, хіба ще Степана Колесника обожнювали та Миколу Хмелюка з його російською літературою, де не стільки любили літературу, скільки дивовижного Хмелюка!

І ось, через понад три десятиліття в провінційному Чернігові, ніби і не було цих років – Василь Васильович все той же! Чесне слово, Бог прихильний до України, якщо дарує здоров’я таким патріотам, такому інтелекту нації, коли обойма величавих постатей катастрофічно зменшується.

Ми, звісно, пораділи за Василя Нечепу, послухали в театрі його кобзу, а наступного дня зустрілися з Василем Васильовичем знов, уже в редакції обласної газети «Деснянська правда», де я тоді редакторував, бо хіба можна було прогавити такої втіхи – поспілкуватися без поспіху з поважним у літах Учителем?!

— Я їхав до Чернігова, — говорив Василь Васильович за наперсточком коньяку і зеленим чаєм, — не тому, що у Києві не можу почути чи побувати на концерті Василя Нечепи. Він у Києві — своя людина, і дуже шанована. І він дуже часто виступає, і Київ його шанує. Мене більше безперечно цікавила його книжка. Бо книжка – «Рід козацький величавий» — про кобзарство і про самого Василя — є справді унікальна. А ще, скажу тобі, я, власне, хотів побачити як живе і як слухає, власне, кобзу Чернігів, це старовинне і прекрасне місто, котре завжди було історичним суперником Києва.

— І шо побачили?

— Побачив, що місто живе, місто не відходить від наших національних традицій. Старовинний Чернігів продовжує у доброму сенсі змагатись із Києвом своїм духом нашого правітцівства. І це дуже важливо.

— Василь Васильович, Ви проминули 80 славних літ, але непосидючий і активний…

— Я зараз тобі розповім. У мене теща померла у 88. Питаюся: так, а в скільки років вона пішла на пенсію? У 60. А працювала після того хоча б день? Та й дня, виявляється, не працювала. А я й зараз працюю. Мені за документами 82, а фактично воно не зовсім так, бо то я собі трошки добавив.

У мене у сім’ї батько був репресованим. І ставлення до Сталіна, воно і в мене, і в багатьох у нас, у селі, ще з дитинства було — як до тирана. А от війна настільки, ти розумієш, збуджувала, що все несправедливе забулося. І особливо, коли ми побачили, що німці нічим не кращі від большевиків. То вже краще, казали люди, хай буде своє, домашнє зло, аніж чуже.

А то – війна, у нас, на Полтавщині, йде збір коштів на фронт. Тепер, якщо критично на те подивитись, так то, по суті, останні копійки витягували з людей. Це такий більшовицький метод був. Ну, і ми на ті гроші будували танкову колону «Визволена Полтавщина». А я ніде не ходив, бо було мені тоді 14 років, і я не був комсомолець, а потім документи погоріли, і я взяв дублікат та й додав собі рік. Я пам’ятав, як мені мати казала, що народився в один день з батьком, що то була п’ятниця, і 1932 рік. Я то запам’ятав. А ще запам’ятав, що то було на Василя, на Трьох Св’ятих. І через те — Василь Васильович получився.

Отож, додав собі рік, і мене в комсомол приймали у Зінькові 11 квітня 1945 року. Ото ще стільки залишалося до перемоги. І ото ми збирали гроші на ту колону «Визволена Полтавщина». А потім, пам’ятаю, як знову, і якось раптом повернувся отой спротив проти Сталіна, коли голод почався 1946 і 1947 років, і навіть пізніше, вже у 1950 році, коли до армії пішов.

А забрали мене у авіаційне льотне училище у Кіровобаді, де, до речі, більшість була — українці. А перед тим я закінчив Великосорочинське педучилище, і звідти відібрали нас групу, в кого математика добре йшла, і я на штурмана вчився. Вивчився, а тоді ще потрапив у Корею, за Корейської війни 1953 року.

— Ви й там побували?

— Побував. Там мав поранення. Там, власне, я й зір утратив. Наш літак збили американці. Ми летіли із Кореї на Сахалін. А це — транспортний літак, і я – штурман. Ми обслуговували корпус винищувальної авіації. І американці нас підбили. Це все тривало десь хвилин зо 20. Може, трохи більше. 20 хвилин видимої смерті. І у мене, ти розумієш, очі від страху, від видимої смерті з орбіт повиходили. А що ж я — молодий хлопець, 22 роки. У мене ліва нога двічі прострелена…

Перший пілот був чоловік, під яким у роки війни 5 літаків згоріло. Ну, і тепер шостий горить. І ми намагаємось дотягти, щоби сісти на Сахаліні. А під нами назирці йдуть моряки та все пеленгують, щоб знати де ми плюхнемось, щоби, значить, підібрати хоча б щось, що від нас зостанеться. Бо коли літак б’ється об воду, то від нього майже нічого не лишається. На землі — так, а на воді – ні. Хіба, може, якась повсть може виплисти. Бо щільність води більша, ніж щільність землі, і літак б’ється на друзки.

І оці 20 хвилин – то видима смерть, і надія – дотягнемо до землі чи розіб’ємося? А я радист першого класу, і всі ті 20 хвилин, через кожні півхвилини передаю координати. І коли ми сіли, а ми з Божою поміччю таки сіли, я той навушник не міг випустити з рук чотири години. Перший пілот шнурок обірвав, а моя рука на тому навушнику закостеніла. І я з тим навушником і шнурком чотири години сидів…

То страшний стрес. Це вже зараз я на смерть дивлюся спокійно, бо смерть бачив не раз, і знаю яка вона. Розкажу тобі з цього приводу анекдот. Два діди, яким за 90 років, сидять і один каже: «Ох, хо-хо, що ж це смерть до нас не приходить? Мо, забула про нас, і скільки ж це нам ще сидіти так?». А другий йому: «Т-с-с». А той: «Шо таке?». «Степане, оно в кутку косу бачиш?». «Да, — каже, — бачу». «Ото вона вчора до мене приходила. То я її так відодрав, що вона зранку побігла і косу забула…».

Це я до того, що треба, напевно, бути дідом, щоб так зі смертю бавитись. Я навіть студентам не раз розказував: поки її нема, смерті, то її нема чого й боятись. Нема смерті! А як прийшла – то і нема кому її бояться, уже й тебе самого нема. Так шо, живи нормально, і якщо ходить десь поруч та кістлява та зазирає тобі на обійстя, то ти так, як той дід з нею, щоб аж косу зранку забула. І все…

— Василь Васильович, то виходить, що цього року у вас ювілей?

— По життю – ювілей, а за пашпортом – перевалило. Вік, звісно, підойшлий, і знаєш, я на це дивлюсь по-філософському: поки пам’ять світла — а в мене немає ні забудькуватості, ні провалів — то треба активно працювати. З мене сміються. Називають «телефонною книжкою». Бо я як по телефону раз подзвонив – мені вже не треба номер записувати, я вже то назавжди пам’ятаю. З мене сміються. Питають: який номер паспорта чи номер ідентифікаційного коду, чи якесь посвідчення? А я кажу: записуйте. У мене всі ті цифри в пам’яті. Тому пам’ять працює.

Але інколи ранком прокидаюсь і то те болить, то там млоїть, і хочеться знов лягти, але встаю, йду на роботу, а там — дівчата, хлопці, там — пожартував, а там — тебе хтось ущипнув, і життя продовжується. А те, шо болить?! Так шо ж шо болить, а ти рухайся. Нема іншого способу.

— Василь Васильович, ви в Київському університеті працювали понад тридцять років…

— Я спочатку працював у київському педагогічному інституті Драгоманова. Я там був три роки в аспірантурі, через що і став філологом широкого профілю, у мене література — від Пушкіна до Золотушкіна. Такі в мене були професори, ще тієї, давньої школи. Вони мене використовували, і я їм був дуже вдячний. Оце привів мене на першу лекцію професор Кобилецький, прочитав, а далі каже студентам: тепер буде вести лекції Василь Васильович. А знаєте, це ж аспірантура, хочеться себе показати.

Серйозно готувався до кожної лекції. Читав курс радянської літератури, потім прочитав усе 19 століття. А там Федір Микитович Поліщук — милий чоловік, так трохи гундосив, такий трохи анекдотичного типу, герой Сталінграду – під свою опіку взяв. А я ж лише в 27 років на перший курс поступив. Але поважні професори — сиві, і я — весь сивий після тих 20 хвилин смерті. Дівчата мене дідом звали. І ото з 1956 року як вивчився, так у педінституті і залишився, і став киянином.

— А як з педінституту потрапили до університету імені Шевченка?

— Отже, закінчив педінститут Драгоманова і професор Волицький залишив мене в аспірантурі. Хлопці допомогли взяти прописку в моєї першої дружини, а вона з Макарівського району. Але дозвіл на прописку я брав ще у славнозвісного партизана і Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака. Да. Був я на прийомі у самого Ковпака.

А він тоді – голова Верховної Ради. Тоді називалося — голова Президії Верховної Ради. Це тоді була така дуже крупна фігура. То теж була показова радянська гра. Там протягом тижня щось десять чи одинадцять секретарів голови Президії одбирали прохачів, бо ж всі ідуть до Ковпака, бо слава йде, шо як до Ковпака попав, то питання буде вирішено…

І оці секретарі протягом тижня відбирали щось зо 5 – 7 чоловік на прийом. А Ковпак приймав один раз на тиждень. І сам Ковпак уже знав, шо як секретарі когось до нього пустили — а секретарі були не просто гарні хлопці, а досвідчені юристи — то він повинен це питання вирішити позитивно, це вже відповідальність юристів, а не його. І тому ота гра героя–партизана завжди була зі щасливим закінченням до одібраних прохачів із народу.

І був такий викладач у педінституті — Олексій Трохимович Кардаш, милий чоловік, і в нього було друзів багато, і саме він мені організував оцю зустріч у Ковпака, і я пробився. А тоді ж, щоби прописатися, і навіть не в Києві, а за 50 кілометрів від нього, у селі Кодра Макарівського району, так це ж ціла епопея!

Ковпак мені каже: «Да ви ж знаєте, що ми пропискою не займаємось, але напишемо лист у міліцію, то, може, вони до нас і прислухаються. Оце єдине, що я можу вам сказать…» А в нього в папочці рішення по мені вже лежить. А він переді мною оту радянську пропаганду розводить.

Словом, мене на другий день уже шукали з тої міліції, щоб швиденько прописать. А тоді як отримав бланк на прописку — а це давало право на роботу в Києві — так той же Кардаш мені й каже: ти ж не надумайся в тому Марівському районі прописатися, ти бери направлення на роботу, і працюй собі. А той дозвіл на прописку викинь і шукай тут, у Києві, де прописатися. З тою пропискою — то було замкнене коло. І тоді ото так я 10 років і працював.

А потім 1966 рік. Нахабно, нагло так хапали молодь, агітували, зривали з місць, та й запроторювали на Цілину. Люди не годні були одразу розібратись шо воно таке. А коли розуміли, то вже було пізно. Скільки людських доль та Цілина поламала!

І ми з того приводу підписали лист-протест. А хто підписанти були – я, Ярослав Кендзьор, В’ячеслав Чорновіл, то мій кум, він хрещений батько мого найстаршого сина. Так от, ми підписали, і те зразу стало «достоянієм» КГБ. І мене викликає Марія Максимівна Підтиченко, а вона тоді — ректор педінституту. І каже мені так: «Василь Васильович, я з сумом повинна вам сказать, що в нас планується велике скорочення… І ви розумієте, що ви останній прийшли до нас, в інститут, але тому вам іти треба першому…»

Кажу: «Розумію, Маріє Максимівно. Я все розумію. Ви, — питаю, — як хочете це провести — наказом чи мені писать заяву за власним бажанням?». «О! Було б добре, якби ви написали заяву за власним бажанням!»

Я написав ту заяву. І живу собі без роботи, без грошей, але вільний, як птах. І якось іду вгору по бульвару Шевченка, а назустріч мені — Михайло Стельмах. Якраз у 1966 році вийшла його «Правда і кривда» з моєю передмовою. І Стельмах думав собі, аби зробити з мене свого біографа, і до мене дуже гарно ставився. І ото я йду, а його й не помічаю навіть, а він до мене озвався, покликав та й питає: чого це, голубе, такий сумний?

Так і так, розповідаю, підписав одного листа…
Він мені: ну, нічого, не переживайте, я вас попрошу, обізвіться до мене через день.

Коли буквально на другий день його шофер приїздить до мене, привозить корзину яблук із його саду і каже, що Михайло Панасович просить до нього під’їхати. Я їду і він каже: «Я переговорив із Цвєтковим, (а Цвєтков Віктор Васильович — це був єдиний тоді проректор в Університеті) Ідіть до нього, я з ним залагодив. І ото шо він скаже, ви не пручайтесь, а ото так і робіть…»

Пішов до Цвєткова. А то був комсомольський і партійний діяч, між іншим з Донбасу, але гарно говорив українською і загалом людиною був не найгіршою. Каже мені: я не можу не виконать прохання Михайла Панасовича, але у зв’язку з тим, що у вас, мовляв, така подопльока, то йдіть на керівника педагогічної практики у навчальну частину. Ну, шо, все–таки робота. Каже, я зателефоную Підтиченко, і ми вас візьмемо навіть по переводу. І мене по переводу 10 червня 1966 року беруть завідувати в університеті практикою.

Хоча я нею не завідував і одного дня. А був фактично помічником у цього пана Цвєткова. Зробив його доктором юридичних наук. Написав йому три монографії. Він матеріали давав, а я їх оформляв. Але він був настільки порядним чоловіком, що жив за принципом: сам живи і давай другому. А в мене, ти розумієш, як: сім’я, квартири нема, квартиру знімаю, треба зароблять гроші. Я квартиру отримав, до речі, аж у 1976 році.

Так ото Віктор Васильович Цвєтков мені каже: Василь Васильович, оце треба оцю статтю — він тоді організовував кабінет дидактики вищої школи — треба зробити з неї отакий матеріал. Скільки вам треба на те часу? Я дивлюсь: день треба посидіти. Кажу: три дні. Хорошо, каже, я вас через три дні чекаю.

Я сів, за день зробив, а два дні працюю на себе. Або він мені каже: оце матеріали, їх треба перебрати, подивитись, я з того хочу книжку зробити, перечитайте і скажіть свою думку. Скільки треба часу? Я подивився і бачу—з усім тим треба розбиратись тиждень, але йому кажу: з півмісяця треба! «Не мало?», — питає.

І так ми з ним дуже добре спрацювалися. Було закінчу якусь таку велику роботу і він мене викликає: «Василь Васильович, де ви ще у нашій «нєоб’ятной» Родінє не бували? У Свердловську були?». «Ні, — кажу, — у Свердловську не був, хоч Сибір знаю, у Хабаровську був, у Владивостоці, в Барнаулі, я там реабілітацію після Кореї проходив, а в Свердловську – ні». «Ну, поїдьте, — каже, — на два тижні».

Міністерство освіти відряджає мене на ознайомлення, так би мовити. Потім — Ужгород, Чернівці. А то давало дуже багато для мене як для науковця, історика, критика.

А в 1968 році дуже багато раптом збіглося. Цвєткова забирають заввідділом науки в ЦК партії, і він мене запросив. Каже: «Василь Васильович, будемо прощаться». Я його одразу питаю: «По хорошому, чи по поганому?». «Ні, — каже, — по хорошому. Мене беруть у ЦК, я йду, але хочу вирішить вашу долю, бо ви так тут і залишитесь чиновником. Ідіть на кафедру до Грищенка…». А це — кафедра педагогіки.

Мусив іти. І ще 4 місяці працював на тій кафедрі педагогіки, зробив там ще якусь монографію. Але, ти розумієш, що то тоді були люди слова — той Цвєтков про мене не забув. Уже з ЦК розшукав телефоном і каже: «Я завтра туди і туди йтиму, то підійдіть на ріг такої-то вулиці, я хочу з вами зустрітись і переговорити».

Зустрілись. І він мене питає: «Василь Васильович, ви підете читать історію журналістики в університеті?» Я, каже, Федченка забираю на відділ культури у ЦК партії, уже питання вирішено, а ви, якщо згодні, то… А я знав про кафедру історії журналістики і що керував нею покійний уже Павло Максимович Федченко. Кажу: «Та про що мова, Віктор Васильович?!!». Він мені: «Та ви подумайте, може, це вам не зовсім то?» Я йому: «Да шо тут думать?! Це моє!»

Питання вирішується. Я стаю до праці. Як раптом нова подія. Повстання в Чехословаччині, і мене у серпні 1968-го — туди. Отож, я й там побував. Там від маршала Павловського отримав звання полковника. Зустрічався зі Свободою, Дубчеком. Я там був редактором армійської газети, що виходила словацькою мовою.

— Як себе там як почували — окупантом чи визволителем?

— Ти знаєш, скрізь написи були: «Отець – освободитель, син – окупант!». Мовляв, наші батьки їх визволяли, а ми — загарбали. Вони завжди ставили питання: ну, от ви скажіть, оцей пам’ятник визволителям, що такий величний у Братиславі стоїть (не знаю, чи він там і досі стоїть?), то яка різниця – от ви визволили, ми вам подякували, і ви йдіть додому. А якщо ви визволили і сидите тут на нашій шиї із 1945-го, більше 20 років, то які ж ви визволителі? Яка ж тоді різниця між освободителями і окупантами? Ну, ось, і нам на ці питання, в яких уже була відповідь, треба було реагувати грамотно.

— Коли Ви встигли вивчити словацьку?

— Я словацькою володів давно і володію не гірше за українську. Я потім з 1971-го по 1984-й щороку їздив і читав там два спецкурси для журналістів на філософському факультеті. А потім у 1978 році для контрпропаганди нас у складі п’яти чоловік відряджали ще й до Відня на дебати по чеському питанню. Ото відтоді, по поверненню з Чехословаччини, 17 років на факультеті журналістика КДУ і 18 років потім ще на філологічному факультеті університету працював. Загалом — 35 років. 10 – у Драгоманова, 35 – в університеті і 9 років — в МАУПі. Лекції не читаю, а керую Інститутом культурологічних та етнополітичних досліджень імені Іларіона Київського.

Ми там мали центр по вивченню агресивних ідеологій. І до цих ідеологій, крім комунізму, нацизму, ми ще припасували сіонізм. То оця наша зацікавленість, поглиблений на це погляд дуже, ти розумієш, не сподобалися. До того підключилися потужні сили і вони, по суті, зламали президента Академії пана Щокіна. Там, звісно, замішані були великі гроші. І як наслідок — Міністерство освіти перестало давати нашому закладу бланки дипломів. Студенти закінчують МАУП, а дипломів — нема. І починаються тяжби, колотнеча.

— Колись був вражений книжкою Матвія Шестопала «Євреї в Україні».

— З того приводу я тобі скажу — мені ті лаври вже ні до чого — але матеріали, що там є, то я йому давав. Коли я прийшов на факультет журналістики, то Шестопала там вже не було, але мене з ним познайомив Віктор Полковенко, і ми із Шестопалом зійшлися. Це був заслужений чоловік. Ілля Еренбург про нього писав у книжці «Люди. Годы. Жизни», який знав його ще з армійського життя. Але варто було Шестопалові зачепити єврейську тему, як його одразу стерли.

— Шестопал своєю смертю помер?

— Начебто своєю, а, може, й ні, хіба то можна угадати? Весь час жив у Києві, у Києві і похований. Йому його учні навіть пам’ятник поставили.

— Ви з ним товаришували?

— Звичайно. Але ми цього не афішували, бо знали, що за нами дивляться. То я приходив у аспірантську — а в нього там був столик — і клав книжки на стіл. Потім десь виходив. Він тихцем ті книжки брав, працював, а потім повертав назад. Я діставав рідкісні видання, яких у бібліотеках не було, але були документи. І так Матвій написав ту книгу. Вона ж не була видана, але в мене був примірник. І то вже потім, по смерті Шестопала, я її все-таки видав у журналі «Дніпро», ще й написав передмову, назвавши її — «Міф про український антисемітизм».

А редактор журналу Микола Луків мені каже: «Василь Васильович, знаєте шо, давайте ми не так. Давайте ми цю саму статтю, нічого в ній не міняючи, назвемо: «Плекаймо справжню дружбу».

Так і зробили. І вона вийшла. Це, звісно, не помогло, бо мене одразу по тому викликає прокурор Києва і каже: «Ось від пана Наймана єсть заява, що ви, бач, розпалюєте ворожнечу через цю статтю». А я відповідаю прокуророві: «Я — вчений, і я публікую пам’ятку людини, якої вже нема поміж живих, і я пишу про неї розвідку. Де я образив пана Наймана чи ще когось? Тут все на документах. Якщо Матвій Шестопал щось не так сказав, то хай пан Найман пише йому на той світ. Хай апелює до Шестопала. А пам’ятка – вона і є пам’ятка».

Прокурор мені на те: «Ви напишіть нам це все, що ви тут сказали, бо я маю або відкрити справу на вас, або закрити». Я написав. Нібито все затихло. Але – не довго. Після того давай на мене позиватися у суди. І так я витримав 29 судів.

— Пам’ятаю, для тих Ваших статей вам надала свої шпальти газета «Сільські вісті», редагована Іваном Сподаренком, через що він потім також мав багато клопоту. Але, бач, не побоявся.

— Не побоявся. Ми, звісно, знали, що буде суд і ми знали, як будемо захищатися. Однак треба сказати, що Сподаренко все–таки був свідомий чоловік і він розумів, що це питання треба піднімати, але піднімати делікатно, без образ. Я ніде і ніколи євреїв не образив. Не образив жодним несправедливим словом. Але писав так, як воно було. І так ми там, у «Сільських вістях», надрукували дві статті. І тоді почалося.

Був там такий Іван Бокий, заступник головного редактора, то він страшенно перелякався і хотів лише на мене перевести «стрілки», але Іван Сподаренко сказав – ні. Він же ж тоді із Соцпартією співпрацював, то й Соцпартія газету узяла під захист. Але суд, ти ж пам’ятаєш, що то був за суд, і як судили, і хто за тим судом стояв у високому кабінеті тодішньої Адміністрації президента. І ось іменем, розумієш, України постановляють закрити газету. Правда, одразу по тому Солом’янський суд попереднє рішення скасував…

Одно слово, три десятки судів ми пройшли. Хто до нас тільки не позивався! То вже всім набридло. Мені розповідали як не витримав був навіть один столичний прокурор. Після чергової тиради одного відомого єврея, що буцім Яременко розпалює ворожнечу, прокурор мало не зірвався на крик. Каже: «Так якщо цей Яременко розпалює, то ви мені покажіть, де воно горить? Де хоча б спалахує? Нема конкретного місця? То як тільки почне спалахувати — отоді й приходьте».

Той поважний добродій після того перестав ходити, але естафету підхопили інші. Але прокуратура, суд — то одне. Але на захист газети і мене в тому числі стали десятки, сотні тисяч наших людей. Мені Володимир Біленко із «Сільських вістей» показував два величезні шували листів. Люди ладні були йти до Києва захищати правду. Тому я тобі скажу, то ще не відомо як би воно обернулося, якби, скажімо, суди стали на бік тих, хто торочив про «розпалювання»?

— Ця тема, Василь Васильович, наскільки делікатна, настільки і важлива.

— Безумовно. Ти ж дивись, всі зараз говорять про національний капітал. Так я тобі скажу, у нас українською влада стане тільки тоді, коли визнає, що в Україні за політичну владу борються три сили – це великодержавна шовіністична російська, це — сіоністична єврейська і дуже слабенька, хила — українська. У нас роблять вигляд, що єврейство у боротьбі за політичний олімп не бере участі. Це – неправда і облуда. Бо ця сила має такий капітал, що можуть кому завгодно заткати рота і прибрати цю тему, бо вони, мовляв, збоку, вони, мовляв, нацменшина і вони бідні та нещасні, і всіма гнані.

— Василь Васильович, але повернемось до університету. Вас тисячі ваших учнів, студентів згадують. Згадують Ваші лекції на факультеті журналістики, той Ваш курс щодо суспільно-політичних процесів у різні історичні часи, і як вони відображалися в газетах. Була справжня насолода Вас послухати. Але що би Ви сказали про найновішу історію України, скажімо, її сторінку помаранчеву? То справді був великий шанс, котрий одна з тих трьох сил, про які Ви говорили, того шансу не використала, та ще так бездарно і безславно зійшла з політичної арени? Чи тут треба якось інакше на те дивитися?

— Не було, розумієш, еліти. Був оцей комітет порятунку України, де і Ющенко, і Тимошенко, і всі ті, що на трибуні тоді стояли – їх було 31 чоловік. Входила туди, в той комітет порятунку, навіть Ліна Костенко. Але серед 31 харизматичного, так би мовити, комітетчика було 14 євреїв. Як ти думаєш, це випадково? Це я називаю тобі точну цифру. Це в цій помаранчевій команді, шо стояла на трибуні.

Згадай, навіть журналіст Дмитро Гордон приєднався, котрий сьогодні на пару з Яном Табачником на Першому національному каналі ведуть зустрічі з «інтересними» людьми. І я тобі скажу, у них справді часом трапляються цікаві люди, але вони самі – Гордон з Табачником — не «інтересні». Я тут кажу не з огляду на національність, а виключно через професійну, репортерську «сірість». Це як на мене.

Багато в тій помаранчевій історії брехні. Скажімо, що та революція грошима організована. Брехня. Ніхто нічого і нікому не платив. Ми з жінкою готували такий величезний термос чаю, а до нього готували деруни зі шкварками, і ближче до 12 ночі везли на Майдан. І це ж не один я такий був. Це був вибух народний. І якщо від 31 відкинути 14, то там ще чоловік 10 було таких, котрі вірили, що з’явився народ і нація. Сотні тисяч людей вийшло! Небачено!

Тому я звинувачую у цьому крахові Віктора Ющенка. Він просто не доріс тоді, та вже й не доросте ніколи, до провідника нації, до державного діяча, він навіть не дорівнявся до самого себе. Скотився на якісь дрібні речі – мистецький арсенал, Батурин. Так хіба то треба було робити президентові?! Це мала була бути вказівка міністрові культури. А ти рятуй державу, тягни її, а він державу віддав на відкуп, а сам давай шароварщиною займатись.

Тому я й кажу, що українською влада стане тільки тоді, коли визнає, що за політичну владу в Україні борються три сили. Ті три сили, про які я говорив. Доти в жодну українську владу я не повірю. Бо українська держава – то ще не українська влада. Ми звичайно повинні усіляко берегти державу, але українська влада — то щось інше. Хоча єсть і розумні хлопці, і розумні рішення, але нема тієї критичної маси, що з безлічі потічків переростає в державну ріку. Я недавно вранці на кухні п’ю чай і чую фразу Юрія Мірошниченка, представника президента у ВР. Каже: ми захищаємо національні інтереси російськомовного населення…

Я запитую: а звідки ти, хлопче, знаєш, що в російськомовного і україномовного населення національні інтереси різні? Шо ти плутаєш, чоловіче?! І звідки ти таке взяв?! Ти шо, референдум проводив? Та єсть російськомовні українці такі, шо титульним далеко! Це ж, ти розумієш, іде підміна понять та всілякі спекуляції, а то й зомбування. І все через те, що інша політична сила взяла в руки політичну владу. А тої, справжньої української сили, нема. Вона виродилась, зміліла. То вже історичний шлак – оці всі наші пани Костенко, Матвієнко та іже з ними. На чому робить політику той-таки Костенко? А на тому — аж сміх бере — шо він сфотографувався із Бжезинським! Ну, хіба не сміх?!

Так ось, коли зміниться ота ситуація, і коли ми чесно визнаємо, що є три сили і однаково будемо до всіх ставитись, отоді почнуться процеси. Бо, то тепер, бач, делікатне питання. А хто його таким зробив? Хто додає туману в єврейсько-українські питання? І чого це воно делікатне? Воно таке, як всі інші питання.

— Василь Васильович, от ви кажете про три сили. Так, а для сили української, якого би Ви особисто порадили лідера? За кого піднімати руку?

— Так в тому то й річ, що нема такого лідера. І де би він міг узятися? Ви почитайте Володимира Короленка, як винищували еліту. Зараз дехто зі шкіри лізе і кричить, що не було геноциду. Брехня! Кажуть класовий підхід був, а не національний. Це облудна брехня. От вам Короленко: «Еще одна форма терора появилась у большевиков – убийство из-за угла…». Так, а кого винищували? Інтелігенцію. А хто такі священики? А хто такі кустарі, які були знищені, і вишивальники, і ремісники, всі ці люди ж були винищені. Це ж не селянство. Інтелігенція, духовенство, а письменники, а актори?! Тобто планово винищували інтелігенцію. А потім голод влаштували. А те, що всіх українців винищити не змогли, так то вже була їхня трагедія, а не тільки наша.

Леонід Ісаченко
Світлини Миколи ТИЩЕНКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери