Ексклюзивна хвиля

Замшево-велюровий Віталій ТОЇЧКІН

Розчепірена «крабом» правиця мовби пробує торкнутися до багаття: наблизилася – відсахнулася, знову наблизилася – і миттю назад… Все воно у ритмі мовного нагнітання – імпульсивно, акцентуючи слово чи ілюструючи аргументацію. Запалюючись у цьому лекційному монолозі, заплющував очі і трохи кумедно повертався усім тілом – туди-сюди.
Наче знаменитий талліннський Старий Томас.
Мав звичку повторювати «речитативом» закінчення своєї думки, тому частенько його так і називали: «Тоїчкін-Тоїчкін-Тоїчкін».

Він був живчиком, а скорше оголеним нервом. Навіть ходою: ступав різко, мов по гарячому приску. Завжди одягнений з «шиком», навіть по-піжонськи виклично (чого вартує його легендарний замшевий костюм-трійка), він явив нам фенотип радянського метросексуала. Хоча від звичного «радянського» у нього було дуже мало. Навіть у його, здавалося б суто економічному курсі лекцій.

Бунтарська натура Віталія Георгійовича, збурювана чи то «терпкою семітською кров’ю» (фраза, здається, Павла Антокольського), чи, можливо, осібною будовою ока, яке крізь гострий прищур миттю вловлювало і чіплялося за наші тогочасні «отдєльниє нєдостаткі» і примушувало миттєво реагувати, шпетити, обурюватися, іронізувати, апелювати до справедливості. Він не тлумачив економічні категорії неживими академічними викладками, він, як нині кажуть, «імплементовував» економіку в журналістику. Чи навпаки – це вже суперечка суто фахова.

Він був і залишався журналістом, який свого часу багато писав на тему економіки промисловості. І робив це гостро, щиро, ловко забиваючи цвяшки в читацькі уми – звісно настільки, наскільки це дозволяла недремна цензура. А перейшовши на викладацьку роботу, продовжував творити, імітувати (то вже як коли) ці матеріали перед нами. Це були різні журналістські заглиблення, але саме таїнство творення, коли аргументи інколи посилюють звичні факти, а часто відштовхують їх, і тоді народжується інакодумство, — оце таїнство втягувало і заворожувало.

Це нині легко бути аналітиком «на газетному потоці», якщо під боком інтернет, а тоді це вимагало принаймні пильного бабрання в купі «єдиномисленних» газетно-журнальних публікацій, прискіпливого звіряння «цифірії» офіційної «причесаної» статистики та соціології, пошуку десь інформації «для службового користування» чи і з «ворожих голосів».

Тоїчкін умів це діставати – як умів десь діставати свій супербрендовий замшево-велюрово-джинсовий одяг, що повергав у ступор студентське дівоцтво-парубоцтво, і професорсько-викладацьке «дамство». У часи «брежнєвського харамаркання», недремного ока «людей в штатському» (і їхніх вірних тіней на факультеті та «в розрізі курсів» включно) Тоїчкін став латентним уособленням тих, кого менш, ніж за десять років назвуть дещо пафосно «прорабамі Пєрєстройкі».

Не знаю як в гаях Амура, а на ниві Бахуса Віталій Георгійович був добрим, ба й самозреченим трудівничим. Не скажу, що відгукувався на пропозиції всіх і всюди. Умів гуртувати своє коло, більше з посланців столиці та інших промислових центрів. Мали і свою «штаб-квартиру»: кафе «Театральний», на тодішній вулиці Леніна – супроти Опери.

Особливим вибором ся точка не славилася (та і який тоді особливий вибір, крім рятівного «на розлив», міг бути в таких київських закладах?). Перевага сього осідку громадського харчування хіба тільки в тому, що вигідно розташовувався «на путі з варяг у греки»: акурат між Жовтим корпусом і знаменитим Письменницьким домом, в якому Тоїчкін «зятював».

Зате там, за крамольною чаркою, народжувалася і рясно засівалася в наші голови та істинна КРАМОЛА, яка робить честь нашій сторозпроклятій і неймовірній професії – бути в постійній опозиції до влади. У конструктивній чи непримиренній – то вже інше діло, але постійно тримати владу на вістрі пера чи на лезі Слова. А точніше – на світлі Правди.

Ми незмінно ходили до них з Колядою.

Це була неймовірно контрастна родина.
«Льод і Пламєнь», чи, згадуючи свого улюбленого (спасибі Олегу Бабишкіну) Яна Райніса, – «Вогонь і Ніч». Не впевнений, що Тоїчкіну з його імпульсивним, бунтарським характером, не причесаним під тогочасну київську номенклатурно-літературну богему, були любі ці контрасти.

Льодом і Ніччю там монументально височів глава сімейства – «класик-лихобор» української радянської літератури Вадим СОБКО. Скалічений (ходив на милицях), він завжди, за всі роки нашого ватагування, вибирався до нас у вітальню з бокових дверей (очевидно, свого кабінету) і ставав у незмінну позицію: притулившись до одвірка, випасав велично-гострим зором, наче з президії зборів. Зате його жона і донька (дружина Тоїчкіна) преображалися у хатній Вогонь: аж сяяли приязністю та щирістю.

Що ж до самого Тоїчкіна, то він скромно грав у цьому дійстві роль мімансу, але був задоволений, що це ЙОГО студенти – і в такий рафінований спосіб «колядницького штюрму унд штранку» насолював своєму тестеві. А Собкова і Собківна наче майські квіти – цвіли і пахли. Дружина «класика» миттю телефонувала котрійсь із знайомих-подруг і дзвеніла дзвоником: «Люба (Маша, Галя, Ніна ецетера)! Ти представить сєбє не можеш, но у нас настоящіє калЯднікі!!!»

Ми викладалися по повній.
І господині так само викладалися на повну котушку – од щедрот своїх: «Потому что дєткам надо покушать». В хід ішли дефіцитне м’ясиво, цукерки, пляшки із «зело невіданнимі» напоями (саме на цьому даруванні безпремінно ловили трохи заздрісний прищур Віталія Георгійовича), навіть банки з домашніми «закрутками». Під тягарем сього «благоденствія» Міхоноша виходив з квартири Собків «буквою зЮ»..

Тоїчкін міг бути різним: веселим, сердитим, іронічним, уїдливим, «без гальм і зупину». Тверезим і «під мухою». Але підлим, підступним – ніколи.
Принаймні, до студентів.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери