Ексклюзивна хвиля

Зелений дім у Коропі

Перед вказівником на Вишеньки серце у грудях загамселило.
Воно рознесло по всьому тілу і радість, і ще нічим не обумовлений, неясний смуток, і млосне відчуття таємничих очікувань. Ось ще маленький шмат дороги – і зору нарешті відкриється мила річка, зачарована, як писав Олександр Довженко, і ми, як зазвичай, довго чекатимемо порома, бо він саме рушив до протилежного берега з автівками, підводами і людьми. Ми тинятимемось між високих сосен по килиму посохлих довгих голок та шовковій траві, де, здається, ніколи не ріс бур’ян, а лише вкраплювалися до смарагдового царства залисини із золотих пісків.

Тепер я знаю, що ми не дорожили Божими хвилинами посеред Раю.
Ми нетямуще кудись, через брак ума, поспішали, а треба було затамувати подих, спинити мить, набрати у легені повітря, затримати його якомога довше і знову дихати і дихати тими соснами, ходити по тій траві, нехай би той пісок заповнював усі шпарини наших черевиків, щоби все те якомога довше лишалося з нами…

Минуло майже 40 років!
Тоді якраз добігали кінця тухлі брежнєвські 70-ті. Мене з Коропа, після невдалого вступу до столичного університету, загребли в совєцьку армію…
І більше я сюди не повернувся…

І ось тепер – ті самі сосни.
Вони стали опасистіші, ніби жінки після сорока. Проте й далі – доладні та хтиві царівни, що шумлять про щось своє, чому нема розгадки. Замість порома – добрий міст. І вже ніхто ні на кого не чекає. Не топчеться вимушено поміж сосен. Вже нема на цьому світі двох наймиліших і найближчих по духу людей з того часу – Василя Нікітіна та Михайла Воронецького, котрі писали мені листи в армію. Від одного залишилась лиш тоненька книжечка поезій, а від іншого, особливо з плином часу, не лишається нічого, окрім хіба скупого лібрето до його короткого життя…

Чарівні сосни обступили Короп світлим військом.
Там терпко пахне вогкою корою і живицею.
Аж ось і лікарня на околиці міста з нарочито яскравої червоної цегли. Тут колись молода лікарка виймала мені з мого язика щучу кістку, яка негаразд застрягла і яку я ні пальцем, ні черствою шкоринкою хліба зрушити не міг. Лікарка мене від тої кістки визволяла, і це, здається, стало приводом…

Короп змінився.
Я вже тут нічого із минулого не пізнаю. В містечку моєї юності хтось ніби переставив будинки. Сорок літ минуло! І аж тепер, за 300 кілометрів я припхався сюди ярмаркувати…

Зранку відкривали капличку.
Дорога, яку мені вказали, вела до славетного Плавучого мосту. Власне, то і не міст, а скорше причал. Тими роками тут шаленіла така повінь, що люди до хат пливли човнами. А Плавучий міст — збирав закоханих. На тому дерев’яному помості тусувалися юні панянки, і місцеві хлопці, що мали приватні човни, запрошували дівчат плавати…

Це нічого тоді не означало, окрім справді запливти, ніби в інший світ, у дивовижний водяний простір і відчути себе… потопельником. Хлопці грали тоді на гітарі дівчатам і читали вірші. Треба було дуже довго грати, поки «вграєш»… Тоді не було порно у комп’ютері. Молодь була «темна». Натомість був комсомольський хор, зібраний із містечкової інтелігенції. І я також співав у тому хорі. Обов’язковими в репертуарі були російські пісні. То був жах і сором! На площі у святковий день, пошиковані у два ряди, перед тверезим ще, в обідню пору, людом, у вишиванках та з диким українським акцентом ми волали той чужий нам, невторопний брєд!!! Уявляю, як то виглядало збоку!

Одразу по «концерту» наша ганьба моцно запивалася «біоміцином». Дівчата-хористки пили нарівні із хлопцями. Але те також тоді нічого не означало. Бо хлопці упивались швидше, ніж дівчата. Хмільною ватагою йшли на Плавучий міст. Човни пливли по коропській венеції, і в неозору даль лунала уже наша пісня про вербу, що біля млина і про зелен-клен, і про дівчину, що раз у раз махала хустиною… Ті пісні, з того далекого часу, звучать мені й досі. А хористично-балалаєшних не пам’ятаю жодної…

… Аж ось і вулиця Кибальчича.
Десь тут я винаймав помешкання. В будинку з вікнами на вулицю, обшитим струганими дошками, фарбованими у зелене, жила приємна самотня жіночка Марія Пилипівна. Вона носилася зі мною, ніби з сином. В її жаб’ячому будинку, як вона казала, була особлива аура. Мені ніколи і ніде у чужині так солодко не спалося, як тут. Її подвір’я потопало в квітах. Під вікнами розкошували велетенські кущі півоній і жоржин. Трохи далі – троянди та жасмин… У неї в сінях, на дубовому столі завжди стояв великий, плетений з лози, кошіль, вивершений курячими яйцями. Та вежа з яєць ніколи не «просідала». Марія Пилипівна за тим ревно слідкувала і щодня доточувала. І приказувала: «Ну, чому ж ти не смажиш яєшню?! Ну, бери ж, яєшню смаж!».

… З Брянська на літо приїздила її сестра з двома доньками.
Дівчата були моїми ровесницями. Тоді подвір’я і зелена хата Марії Пилипівни оживали. Тоді маленький кучерявий хлопчик, невидимий, але присутній, натягував тятиву. Тоді все ставало якимось інакшим, ніби Великоднім. Щось магічне витало скрізь — у повітрі, в настрої. Здавалось, навіть квіти паморочливіше пахли, ніби в унісон з неспокоєм та метушнею Марії Пилипівни. Вона тоді через день ліпила вареники з сиром і ще чимось. І пакувала в один із них монетку номіналом 10 копійок. Ми їли вареники, заінтриговані — кому ж випаде гріш?! І головне – щоби то означало?! Марія Пилипівна лише загадково посміхалась…

Вже як прощалися перед моєю армією, вона тихо плакала. А я обіцяв, що знову повернусь. «Не повернешся, — втирала вона сльози. – І ваші, бач, вареники з Тетяною не злиплися…». Де тепер Тетяна з того Брянська?! З того чужого тепер, ворожого Брянська. З тих давніх, казкових і ніби вигаданих днів? Гарна була дівчина. Хоч я її тоді не роздивився…

***
… Я знайшов той дім.
Незамкнута хвіртка озвалася скрипом. Поза сумнівом — то те саме подвір’я. Але замість квітів — висока і дика трава. На вхідних дверях, що вели у сіни, де стояв незмінний кошіль з яйцями, висів тепер великий амбарний замок. Від хвіртки до ганку у перезрілій траві — протоптана стежка. Отже ж, тут хтось ходить, подумав я. А те, що півоній нема і трава не кошена – на то може бути сотня причин…

Як часто у світах я марив цим обійстям!
А воно мене тепер не признавало. Я почувався тут чужим. Я вийшов на вулицю. У сусідів, що мешкають праворуч, хвіртка була замкнута. У сусідів ліворуч перед самим ганком – буда зі злим псом. Псові одразу не сподобались мої парусинові штани.

Він рвав ланц і скородив моцними лапами землю. Не знаю, що мене заскочило і спинило тої миті більше – перспектива роздертих псом штанів чи якби на гавкіт нагодилися сусіди і розповіли про Марію Пилипівну.
Розповіли те, що я боявся почути?

А тим часом гримнули гармати, символізуючи, що ярмарок у Коропі починається. Може, десь там, на ярмарку, з ключем від амбарного замка, ходить і моя Марія Пилипівна? За стільки літ вона, напевно, змінилася, але я її однак пізнаю. А як не стріну на товчку, то повернуся сюди знов…

***
Ці щорічні ярмарки в українських районних містечках, ніби списані та скопійовані одним клубним аматором-сценаристом. З райцентру до райцентру переїздять негоціянти з незмінними глиняними полумисками й горнятками, ганчірковими іграшками, наборами тисячі дрібниць для сільської господарки і дешевими парфумами. Одні і ті ж художники ніяк не спродадуть своє малярство. А на галявинах некошених міських скверів, почасти поміж лопухів і кропиви, неодмінно в’ється сизий дим, що пахне шашликами і дешевим пивом.

Влаштовують переберію, але називають вже по-модньому — карнавалом. Брутальна пародія на костюмовану ходу в далекому звідси Ріо. Карнавал за сценарієм якогось тутешнього заслуженого культпрацівника, писаний під сивушне бухалово та закусь із «Кільки в томаті», і досі рихтує трибуну з місцевими членами політбюро та ПОЦами – представниками обласного центру. Вони гонорово стоять, оно, понад людські голови, понадували щоки і вітально покивують «передовикам виробництва», а під ногами в них ті самі струхлявілі дошки…

Я штовхаюся у натовпі, вдивляюся в обличчя…
А он і готель. Чи готель тепер тут? Я там жив попервах, кілька тижнів, коли переїхав сюди і поки не знайшов у Марії Пилипівни пристанівок. Зі мною в кімнаті мешкали троє будівельників, що зводили тоді тут, здається, молокозавод. Вони навчили мене за той час пристойно грати в шахи, вишукано матюкатися і деяким прийомам у поводженні з жінками. Один прийом називався «тройчатка». Саме так він звучав із вуст мого випадкового навчителя. Суть полягала в тому, як він казав, щоби у любаски всі «люки» були закриті, і тільки тоді, мовляв, помпа ефективна… Щось в тому є…

Я вже не пам’ятаю як того старшого чоловіка звали і наскільки професійним він був будівельником, але житейські тонкощі знав. Був оригінальним. Ми з ним ходили на обід у ресторан. Брали пєрвоє, второє і компот. Він випивав компот і склянку-гранчак перед тим, як розрахуватися, ставив руба, під кутом 30 градусів. Як той гранчак тримався боком і не падав – збагнути було годі. Офіціантка питала: «Ви часом не з цирку?» А він казав: «Ага.., на Цвєтном бульварє…». А мені, тикаючи пальцем на ту схилену впоперек склянку, повторював: «Отак і з жінками нада!»

О, кого треба би було до цих «карнавалів» приставити!
Де тепер той будівельник? Чи живий? І він, і Марія Пилипівна, і мої тутешні в тому часі друзі?

Життя розлилося як повінь.
Мій човен далеко заплив. Повернутися до ТОГО Плавучого мосту вже не можливо. І тих, кого я знав — нема. Навіть якщо вони є.
Я даремно сюди приїздив. Даремно шукав старшу жінку в натовпі чужих людей. Даремно намагався свою пам’ять припнути до місцевості. Не треба повертатися туди, де було гарно!
Пам’ять – псується!

Леонід Ісаченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери