Культура

«Час міняє голоси, але не пісні»…

Євген Баран пише:
«(…) література — це оповідь про трагедію. Трагедію життя, яку література вчить не відчувати як трагедію. (…)»

«Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня доба. Талановиті автори або мовчать (як Андріяшик), або займаються бозна-чим (скажімо, Дрозд чи Шевчук). Ліна Костенко прохопилася кількома талановитими книжками, але так і залишилася на маргінесі сьогодення-безчасся.

Бо не її час. Бо не час Вінграновського. Бо не час Драча — капітулянта поезії. Час визначає кожного митця на волячий терпець, на опір. Коли почали тягнути жили — найперші упокорилися талановиті. Що не рік — то риси жіночі все яскравіше виявляються в Драча. Сьогодні він — як балакуча тіточка.

Такою ж балакучою тіточкою виявляється і Дзюба. Йому хочеться старої своєї стилістики, але з оглядом на нові умови. Виходить же так, що він багато пасталакає, а без користі. (…).

Талановиті люди (який майстер — Дрозд!), але до чого застосовувати йому свою майстерність? І він розмальовує громадські туалети — бо це єдина дозволена форма громадського служіння українського мистецтва»

А сьогодні, 6 січня — 80 років Василеві Стусу.
Як мислителя і поета ми його знаємо на рівні «шкільної програми», себто не знаємо. Найчесніший голос української літератури ХХ століття.

Чи щось змінилося від часу написання цих міркувань?
«Час міняє голоси, але не пісні», на жаль.

Василь Чепурний

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери