Культура

«Портвейн» і тортури «сержанта Цибулі»

На факультеті журналістики КДУ це був майже класик сучасної української радянської літератури.
Автор опасистих книжок, цілого роману-трилогії, сценарист художнього фільму «Дачна поїздка сержанта Цибулі» з неймовірно популярним тоді актором Івановим у головній ролі. З тим-таки знаменитим «Кузнєчиком» із биковського кіношедевру «В бій ідуть лише «старики».

А ще ж його перу належали томиська літературних записів мемуарів славетних «партизанських стратегів» часів війни: Бегми, Кизі, Строкача…

… За другою шклянкою «портвейну» Павло Федорович АВТОМОНОВ любив «покозирити» своєю дружбою з партизанськими генералами. А вже за другою флящиною сего нектару втаємничено одкривав принади літературного запису як жанру: «Гонорар – мій. А про тираж і не думаю. Генерали у видавництво дзвонять і гарантовано вибивають масовий! Благодать: мені копійчина, а їм слава!»

Був приземкуватий і наче витесаний у стилі «кубізму» 20-х років минулого століття. Втягнувши голову у широкі рамена, ходив перевальцем, тягаючи під пахвою вічно до рипиць роздуту од паперів та книжок дермантинову теку на блискавці.

Читав у нас газетні жанри, вже на старших курсах.

Читав – це гучно сказано, бо на загальних лекціях радше мучився, і то більше, ніж ми, слухачі. Оратор з нього був аж геть не полум’яний, теоретик газетних жанрів – ще гірший. Любив практичні, семінарські заняття, особливо, коли це була остання пара, і коли десь за 10-15 хвилин після початку групового млоїння раптом із аудиторії лунала чиясь несмілива пропозиція розійтися.

Він якось навдивовижу жваво хапався за цю ниточку, вправно розмотував її — так, що зрештою група отримувала «вольну», але без права галасливого параду на цю честь. А кількоро «перевірених» на чолі з Автомоновим у такий же спосіб «розвідувального партизанського дозору» тінями шмигали повз недремне око Нелі Петрівни до виходу, а далі Шевченковим парком, на площу Льва Толстого, у заповітний «генделик» при розливному «портвейні».

Отам Павло Федорович вже набував рідну стихію, «співав соловієм» і милостиво впускав нас у свою віртуальну творчу лабораторію без жадного стуку. За цю високу честь банкет оплачували здебільшого ми: класик зазвичай був — як святий безсрібник Козьма.

Його книжки якимось незбагненним дивом промайнули повз мене. Щоправда, я купив його друге чи й третє видання повісті «Мой танк-317», а Павло Федорович щедро спорядив її довгим і теплим дарчим написом. Але книжка кудись тихо і безповоротно пішла, мов роками не голублена співмешканка.

«Дачну поїздку сержанта Цибулі» вперше випало подивитися у рідному Лановецькому районному кінотеатрі (тоді він ще був). І хоча на афіші було написано, що це комедія, а тому перші десять рядів окупували школярі, сміху в залі так і не дочекався.

Вдруге спробував переглянути фільм кілька місяців тому, діставши зі «світової павутини». На хвилині 10-ій капітулював: ма’ть, застарий уже для таких тортур.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери