Культура

«Суча дочка» із диханням вічності

Роман Валентини Мастєрової «Суча дочка» відбувся в українській літературі як помітне і яскраве явище.
Він з того високого ряду, що «Вічний Іван» В.Міняйла, «Столітній Яків» В.Лиса, «Вербовая дощечка» Т.Зарівни, трилогія М.Дочинця «Вічник», «Криничар» і «Горянин», «Капелюх Сікорського» В.Даниленка …

Це тяглість і продовження лінії «В.Стефаник – Григір Тютюнник – Василь Земляк», до якої проситься означення – неореалізм з магічними вкрапленнями.
 

«Суча дочка» сильна динамічним захопливим сюжетом, характерами, психологічною напругою. Стилістика В.Мастєрової, на перший погляд, винятково проста, але це та простота, за якою стоїть важка праця (відносно невеликий за обсягом твір народжувався протягом чотирьох років (!), геніальні прозріння і прориви, дихання вічності.

Тут усе природне, ненатужне, легко впізнаване.
Ніщо не викликає несприйняття, недовіри, супротиву чи скептичної усмішки, мовляв, так не буває. Тут живе життя з його трагічним диханням і пульсуючою кров’ю. Роман захоплює, бере у полон, підчиняє власним законам і не відпускає до кінця, хоча, як на мене, наприкінці його температура чи психологічна напруга невиправдано спадає.

Специфіка письма Мастєрової ще в тому, що вона уникає розширених портретних характеристик, а показує характер у діалозі й дії. Не можу пригадати в українській і європейській літературі автора, який би так майстерно ліпив характери виключно за допомогою діалогу, хоча назагал це прийом не новий.

У «Сучій дочці» діалог панує безроздільно, він рухає сюжет, створює внутрішню напругу, передає стан героїв. Слово тут провідник і проявник. Авторські ремарки, як правило, лаконічні й навіть штрих-пунктирні, але це нітрохи не змалює художній рівень письма, бо багатство деталей, їхня місткість, промовистість і точність в тих ремарках чи коментарях просто вражаюча, і зірке око художниці видно в кожній фразі, й усе разом не просто виправдовує стислість, а, власне кажучи, обирає її як найоптимальнішу і найприйнятнішу форму.

Однак виняткова сила цього твору в тому, що жодними літературознавчими дефініціями не означити і не окреслити – в її латентній енергетиці, закладеній між словами і рядками, в яку занурюєшся углибаючи в читання. Як цю енергетику авторці вдалося передати чи замкнути в слові, навряд чи зможе хто сказати. Це належить до сфери вічної загадки таланту.

Петро Сорока

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери