Культура

100 катренів (з Нироблага й Сосниці) Миколи АДАМЕНКА

Кілька днів тому, 20-тим днем грудня, свою 86-ту зиму зустрів Микола Адаменко. Нині мешкає в Сосниці, а народився тут, неподалік — у селі Загребелля. Батька Миколи Адаменка розстріляли фашисти, ну, а його самого вже комуністи запроторили до Північного Уралу на лісоповал…

І це хлопець лише починав жити, вчився в Київському університеті на українській філології. Але мав необережність в гуртожитку на Солом’янці дійти висновку і висловитися вголос, що все, що показують в радянських фільмах – брехня, а насправді – все не так.

Він про кривду не тільки думав і говорив, він про те вірші писав.
І це молодий хлопець з-понад Десни на Чернігівщині. Ось, що він тоді заримував, а це 1951 рік:

Подивись, поглянь, юначе –
Що навколо бачиш ти?
Твій народ в неволі плаче
Без відради, без мети…

Якась падлюка за ним занотовувала і «стукала» в органи.
18 січня 1953 року по нього прийшли з МДБ. І згодом найгуманніший суд у світі за «антирадянську націоналістичну діяльність» упаяв йому 10 років таборів.

Доля українця, патріота, поета Миколи Петровича Адаменка – дивовижна доля. Він вижив, вистояв, через все своє життя проніс свої переконання і ні на мить, ні на крок не схибив, не відступився від своїх принципів. Це завдяки таким адаменкам Україна досі залишається Україною. Завдяки таким людям вона чиста і міцна. І буде такою, допоки ми шануватимемо своїх поетів.

У ці святкові дні вітаємо поета і громадянина.
Пропонуємо його чотиривірші, в яких воістину — «сяйво людини на тлі сяйва полярного». В цих катренах, у цих скупих віршиках Миколи Адаменка почасти більше, аніж в декого в цілій поемі чи баладах шевченківського лавреата…

* * *
З душі осердя золоте
У нас забрали, а проте
Ще трохи вірим: на Вкраїні
Вночі десь папороть цвіте.

* * *
Собі стежину кожен міря,
І під єдиним дахом
Той вироста людино-звіром,
А той — людино-птахом.

* * *
Десь тануть обрії в імлі,
Я Божий світ, як дар, приємлю,
І за законами землі
Тихесенько вростаю в землю.

* * *
Душа у жінки не проста,
У ній в незміряних глибинах
Щось є від матері Христа,
Щось — від Марії Магдалини.

* * *
В нічному лісі тихо-тихо,
Не схлипне жодне деревце.
Невже народжується лихо
З такої тиші, як оце?

* * *
Ми не раби, вже наче не раби,
Живем-бо у часи цивілізовані,
Та сміємось іще напівгуби,
Неначе ми напівпаралізовані.

* * *
Покірних найбільше стрижуть,
Покірних у дуги згинають.
Хто переступив кайданну межу,
Того блискавки обминають.

* * *
Там, де був вечір, вгніздилася ніч,
Місяць на варті щербатий,
А з-поміж зір усміхнулась мені
Мати.

* * *
Живу в напрузі і тривозі
Серед гризот і голосінь,
Та виростає на дорозі
Від мене кольорова тінь.

* * *
Ведуть нас немов до узвиш,
Але не відомо, куди.
Побільшало пасовищ,
Поменшало череди.

* * *
Красива краплина роси,
І райдуга, й сяйво космосу.
Найбільше ж у світі краси
У добрій, розумній посмішці.

* * *
Понад мертвим селом вітер свище
(Він з піснями колись тут дружив).
Йде старий пустирем, немов кладовищем,
І пригадує, хто де жив.

* * *
Без мови рідної
Непевні будуть кроки —
Вона ж бо перепустка
В світ широкий.

* * *
За роки наковтався отрути,
Дикий жаль мені серце клює,
І чим більше хочу забути,
Тим чуткішою пам’ять стає.

* * *
Лишивши голодні столи,
Оббрехані та обпльовані,
На Північ етапом пішли
Юні літа неціловані.

* * *
Від слів тріскотливих тріщить голова.
Все сіємо клятви. Коли ж обжинки?
Україні обридли красиві слова —
Потрібні красиві вчинки.

* * *
Пеньок трухлявий —
Мов невдаха із невдах.
Все ж служить він
Обійстям для мурах.

* * *
Від палаців пісня лине —
Душу в ній не гою,
Бо співає Україна
Мовою чужою.

* * *
Ось дятел-лікар
Загляда під кору
Й радіє дереву,
Яке серйозно хворе.

* * *
Стоять круті й напівкруті,
Й прислужники між них.
— Он йде письменник! — у гурті
Хтось вимовив крізь сміх.

* * *
В живому слові — серця стук
І пульсування крові.
Слова народжені без мук —
Мов квіти паперові.

* * *
Ця істина
Не ділиться навпіл:
Найбільше любить мед
Той, хто не любить бджіл.

* * *
Жалобно наді мною вітер свище,
Гойдається важке відлуння грому.
Замріяний іду на кладовище —
Там стільки в мене друзів і знайомих.

* * *
Стискаю відстані
Від слова і до слова,
Замість сурми —
Сопілка бузинова.

* * *
Село гриміло і гуло,
Під вікнами никали цибелі,
А потім гірко запило
І докотилось до загибелі.

* * *
Я тайговик, який пізнав біду
(Її наслав на мене вождь неситий),
Тож будь-коли багаття розведу —
Ніщо його не може погасити.

* * *
Було те, звісно, не вві сні
(Та й сни під нагляд брали) —
Коли карали за пісні,
То пошепки співали.

* * *
Від безсилля найбільше крику,
Некриклива є мудрість свята.
Справжня сила є тиха-тиха,
Як електрика у дротах.

* * *
Чи дощ, чи спека, а чи віхола —
Я смуток мріями глушу.
Коли пишу — вільніше дихаю,
Мабуть, щоб дихати — пишу.

* * *
Вітер тополі колише.
Сунуться хмар отари.
Дівчина з двору вийшла,
Наче сонце з-за хмари.

* * *
Отак хизуємось щодня
Модерною культурою,
Із божевільні маячня
Стає літературою.

* * *
Медицина вже творить дива,
Видає їх значними дозами.
Але їй не вдається ніяк
Трансплантація совісті й розуму.

* * *
Шепочуть кленові брості,
Пречисті такі, як причастя:
Чим більше в людини злості,
Тим менше надії на щастя.

* * *
І сім’ї бувають ой гіркі історії,
Часом зведеться приязнь нанівець.
Коли згоріла в хатнім крематорії
Любов — то збережіть хоч попілець.

* * *
Йдемо із радощами і стражданнями
В обійми тиші і грози.
Й живі ми не до подиху останнього,
А до останньої сльози.

* * *
Коли життя пройшов
Байдужим до людей ти,
У старості не мрій
Про дивіденди.

* * *
Горять небесні ліхтарі,
В туман сховались далі.
Зібрались відьми на горі,
Мов у сесійній залі.

* * *
Коли охрипла козацька сурма
І кров’ю стекла Україна,
Сказала Москва: «В ногах правди нема —
Ставай на коліна!»

* * *
Вихиляси, викрутаси,
Неприродний сміх…
У поезії трюкацтво —
То великий гріх.

* * *
В шухлядах трухнуть літери,
Шухлядами погублені.
Поезії нечитані,
Немов жінки нелюблені.

* * *
Я слово освячувать мушу,
Нехай Божим духом цвіте,
Бо слово лікує душі,
Коли воно справді святе.

* * *
Знов голодних обдурюють ситі,
Обіцяють то гроші, то свята.
Я те знав, що є дурні на світі,
Та не знав, що їх так багато.

* * *
Які цупкі вітри зустрічні
В обіймах білої зими,
Як добре, що вони не вічні,
Як добре, що не вічні й ми.

* * *
Часом зігнуть тебе напасті,
І ти затерпло йдеш крізь день,
Неначе дівчина без щастя
Чи Україна без пісень.

* * *
Де добро у вогні згора,
Світ кишить вовкулаками,
Бо, займаючи місце добра,
Зло заповнює вакуум.

* * *
Яка принизлива глибока старість.
Вона — неначе дерево без віт.
Жити до ста літ — це найбільша кара,
Та й аморально жити до ста літ.

* * *
В пишні вирядилась шати,
Все під себе підгорта
Кандидата в депутати
Камуфляжна доброта.

* * *
Життя нас по-різному вчило,
У різних купало озерцях,
То й світ одні бачать очима,
А інші — серцем.

* * *
Приходимо в життя крізь муки,
Щоб наповняти медом соти.
Бог сотворив нам руки
Для обіймів і для роботи.

* * *
Коли крига у серці скресне
І засяють зморшки між брів,
Керує поет-маестро
Могутнім оркестром слів.

* * *
Можна такого накоїти,
Як без любові жити!
Можна й серпом та молотом
Мільйони людей згубити.

* * *
Бувають відстані малі,
Такі малі, немов мачинки.
Між некерованістю слів
І некерованістю вчинків.

* * *
Розігни похилу спину
І збагни, козаче:
Як заплаче Україна,
Москва не заплаче.

* * *
Я болем сповнений по вінця
Й любов’ю вірною єдиною.
Так важко бути українцем,
Як і порядною людиною.

* * *
Щось роз’ятрило біль в душі,
Щось відгуло,
Все ж України побільшало,
Ніж було.

* * *
Злети, падіння, падіння, злети,
Пітьма, світло, світло, пітьма…
Там, де зникають поети,
Вже народу нема.

* * *
Бувають на гумор настроєні нації,
Бувають особи й родини.
Гумор — не просто смішні ситуації,
А рівень духу людини.

* * *
Тюрма у мене під грудьми
У біль мій коренем вроста.
Найбільше в’януть у тюрмі
Ще не ціловані вуста.

* * *
Кажуть, собаки — друзі людини.
В словах тих — немов наркотичні чари…
А ви бачили, як вивергається слина
З пащек конвоїрних вівчарок?

* * *
Перебуваючи в ув’язненні зими,
Не можемо весні ми не радіти.
Але буває: вийшовши з тюрми,
Не знає в’язень, де себе подіти.

* * *
Відпустив козацькі вуса,
Хвацько степом кружеля
Той, хто кров точив із Стуса
Й Симоненка Василя.

* * *
Куди б не йшов — Десна за мною,
Куди б не їхав — блись та блись:
То радісною, то сумною,
То неземною, як колись.

* * *
Стільки змін у нашім домі!
Придивіться до Панька :
Був антихристом в райкомі,
Нині в церкві за дяка.

* * *
Йшов пияк, зарядившись як треба,
Вгору глянув — два місяці в небі.
«Астрономія, — каже, — брехлива наука:
Скільки літ нас обдурює, сука».

* * *
Ліс з дитинства мені помага
Жити (моя гілея),
Замість убити, мене врятувала тайга
За любов до неї.

* * *
Згадка прилетіла
Від моїх воріт,
Згадка зечепилась
За колючий дріт.

* * *
Де парку символи зелені,
Був Сталін зник, з’явився Ленін
Й стоїть, занедбаний і бідний,
Давно нікому не потрібний.

* * *
Важко долати колючий вітер,
Важко ходити розгрузлою глиною.
Найважче у цьому світі
Бути людиною.

* * *
Працюєм душею і м’язами
Поміж висотами і глибинами
І вічно до предків прив’язані
Невидимими пуповинами.

* * *
Цвітуть сади, цвітуть луги,
Духмяний дух у душу ллється.
Чим більше квітів навкруги,
Тим світ надійнішим здається.

* * *
Життя відкрито дивиться у очі нам,
До кожного у нього ставлення своє.
Не кожен біль життя вкорочує,
Не кожна радість сили додає.

* * *
Лелеки з вирію вертають знов і знов.
Навкіл гнізда любовні роблять кола.
Коли ж у вирій подалась любов,
То вже не повертається ніколи.

* * *
Проліг довгий шлях мій
Містами і селами.
Ніде не зустрів я
Поета веселого.

* * *
У лісі не пахне злобою чи зрадами,
Бо й віти у ньому, мов крила.
Одне було дерево падало,
А інше падіння спинило.

* * *
Носить осінь в приполі
Диво, соком налите.
В посмутнілих тополях
Ще відлунює літо.

* * *
Дивлюсь на світ , немов крізь грати
(Уже відмріялось про крила).
Мені несила вже кричати,
Але й мовчати теж несила.

* * *
З вічністю пов’язує,
Нам страхи пригноблює
Добре слово сказане,
Добре діло зроблене.

* * *
Зима до землі прикована,
Вона не добра й не зла.
Зима — це нашестя холоду,
Чи відсутність тепла.

* * *
Тріпочеться мова жива,
Часом починає співати.
Я знаю, де брати слова,
Не знаю, куди їх дівати.

* * *
Гнилий наш політичний організм,
Гнилі гравці на політичній сцені,
І витісняється святий патріотизм
Патріотизмом власної кишені.

* * *
Вітер січневий незмінно з одного боку,
Нудота крута.
І світ широкий, і небо високе,
А тіснота.

* * *
Зима по-своєму
І добра, і свята.
Але холодна
В неї доброта.

* * *
О, скільки дивовижного багато
У білім світі!
Я не поет, а емоційний реєстратор
Життєвих митей.

* * *
У соборах нових
Багато затятості,
Багато блиску,
Та мало святості.

* * *
У саду міському яблуні зелені,
Їх вечорова тиша обніма.
Там причаївся збронзовілий Ленін —
Чоло велике, а душі нема.

* * *
У селі церква
Святим духом дихає,
Лиш молитов не чути —
Молитись нікому.

* * *
Я то сміюся, то лаюся,
То до людей озиваюся,
То проти хвилі пливу —
Значить — іще живу.

* * *
Від юних літ
(Від тюремної муки)
Звичка тримати
За спиною руки.

* * *
Легко душею зів’янути,
Стати дуже ранимим.
Тверезому поміж п’яними,
Розумному поміж дурними.

* * *
Так запахла розквітла акація,
Трунок юності спогадом п’ю.
Про ровесників інформацію
З некрологів уже дістаю.

* * *
Коли літа — не сніжинками,
А каменем за плечима,
Смерть стає милою жінкою
Із добрими очима.

* * *
Закон суворий неба
В нім мудрості без меж:
За все платити треба,
За довголіття — теж.

* * *
Літературні натовпи
(Прозаїки й піїти)!
Замість учити плакати,
Ви научіть нас жити.

* * *
В самотині
Догорає свіча.
Наче письменник
Без читача.

* * *
Час невідступно пливе
Крізь космічні вібрації.
Довго й красиво живе
Лиш патріотів нація.

* * *
Тому найпекельніше жити,
Жалю пропікає вогонь,
Хто може добру навчити,
А вчити нема кого.

* * *
Не владні зливи та вітри
Над жодною годиною
Того, хто йшов крізь табори
І залишивсь людиною.

* * *
Йдемо по світу з ліхтарем,
Дорогу визначаєм.
В життя нічого не берем,
А тільки позичаєм.

* * *
Як мовиться, до фені
Модерно надруковані
Бабські теревені,
Під вірші підмасковані.

* * *
Неначе попелище,
Що зіллям заростає,
Самотнє кладовище
З потрухлими хрестами.

* * *
Тихо плине у вічність небо,
І зоря заглядає в очі.
Небагато людині треба,
Та багато людина хоче.

* * *
Зібрались літа на самітті
За річкою невідомою.
Я знов притулюсь до пам’яті
Своєю душею-втомою.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери