Культура

Дві любові Леоніда ІСАЧЕНКА

Ще донедавна редактор чернігівської обласної газети «Деснянська правда», автор двох книг – оригінальної збірки белетристики «Хуго і Фігу» та «Навздогін Євро-2012. Хроніка від Макса і Гриціяна» – Леонід Ісаченко народився в Стольному на Чернігівщині. У цьому мальовничому і заможному колись селі почався його шлях у журналістику і літературу.

Трапилося те, як каже він, настільки давно (хоча проминув лишень золотий полудень), що в той житейський проміжок уже встигли вміститися тисячі доріг, облич, тонни снігу і дощу, маса усіляких подій… І понад три десятиліття копіткої журналістської праці, напружена робота в кількох періодичних виданнях: від «районок» до «Урядового кур’єра».

Власний стиль, почерк, ракурс – у художніх оповідках, у репортажах і аналітичних статтях. У слові – він (як, по-моєму, і в житті) нестандартний, харизматичний і такий собі нелакований та розхристаний – яким і має бути справжній журналіст.

Дві любові

Школяра Леоніда Ісаченка полонили дві любові – футбол і літературна творчість. Обидві назавше залишилися в душі, обом зберіг вірність. Як футболіст спершу натхненно грав за клас, школу, місцевий колгосп, Московський протиповітряний військовий округ, в якому служив.

Міг стати професійним спортсменом, але не судилося. Пристрастю до футбольних поєдинків, непідробним вболіванням за український футбол пронизане кожне слово роздумів-вражень «Навздогін Євро-2012…». Настільки щирим, що навіть я, далека від такого запального, переважно чоловічого, виду спорту, читала книгу з великим інтересом.

Любов до журналістики прищепив стольненський сільський учитель, незмінний редактор колгоспної багатотиражки Юхим Лисиця.

«Моя мати не вміла мудрими думками і словами аналізувати всього, що відбувалося з нею, вона не вміла перебороти свої внутрішні, передані у спадок, страхи… Єдине, про що мріяла, як про Божу благодать – аби хоч до її дітей Небо було милостивим… Межею мрій сільського колгоспного жіноцтва було тоді — щоб син чи дочка вирвалися до міста. Щоб зажили, як говорилося у селі, «по-людськи» – читаю в проникливо-болючій оповідці «Тільки не треба про Лондон».

Мрія мами здійснилася: син обрав професію не сільську. Тричі вступав на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, вперто чіпляючись за омріяне.

– Не добирав балів – півбалу, одного, двох. Працював вантажником на харчо-смаковій фабриці, коректором, — розказує, — «в газетьонці», служив у армії, і писав та й писав. Час, фізична робота, дівчата, футбол розвіювали знання, з якими треба було вступати до університету – жартує. – Але поза тим журналістика – надто спокуслива й приваблива «жінка».

На рівні «Мадам Боварі»

– Видавати «мертві» книжки – річ марудна, марнославна і нікчемна, навіть коли руки самі тягнуться до пера. Писати треба або «Мадам Боварі», або не мучити себе й читача примітивом. Краще вже залишатись із власними дорожніми нотатками для популярних і не дуже газет, – принципова позиція Леоніда Ісаченка.

Мої колишні студенти з факультету міжнародної інформації зачитали його «Хуго і Фігу» безповоротно… Розумію їх, бо то незвичайні новели й коротенькі оповідки, об’єднані інтригуючою назвою. Хоча інтрига проста: чудовий імпортний парфум «Хуго» стає вирішальним фактором для Катерини – героїні новели. Автограф улюбленого футболіста Луїша Фігу для її чоловіка важливіший, аніж почуття і тривоги дружини. І жінка несподівано для себе самої зраджує…

«У кожного своє свято. І тільки від нас залежить, яким воно є – скороминущим чи тим, що назавжди залишається з нами» – рядки із згаданої вже «Хроніки від Макса і Гриціяна».

Леонід Ісаченко щоденно виливає свою душу на газетний папір і не кається у виборі фаху. Винна, мабуть, «Колгоспна правда» (нинішнє «Наше слово», райгазета в Сіверському краї), де скуштував на першопочатках справжнього журналістського хліба.

– Усім зобов’язаний Миколі Севєринову, фронтовому льотчику, золотому чоловікові й редактору від Бога, талановитим «колгоспноправдівцям» Михайлові Воронецькому, Миколі Нестеренку, Володимиру Михайленку, Наталії Марченко, Миколі Кудінову, Василеві Рибалку, Олексію Гриценку, з-поміж яких дехто вже покійний, які «вчили жити», гартувати характер і пестити слово…

«Згадайте їх неодмінно. Хай і люди їх згадають, хто знав, – просить насамкінець Леонід Ісаченко, з яким ми поспіхом поспілкувалися у книгозбірні «Інтермецо» після презентації його «Хуго і Фіго».

Ольга Чернякова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери