Культура

Дивна на смак селера

Від раннього ранку до глупої ночі день мій суботній поглинуло ніби напарфумлене і вистояне паризьке повітря. Я разом з Равіком посидів на лавці в Булонському лісі, зайшов у бістро на розі вулиці Буасьєр, потім попхалися до ресторану «Бель орор», де пили коньяк «Курвуазьє», а потім ще «Біскюї дюбоше»…

Надвечір я знімав напругу у публічному домі «Озіріс», потім повернулись до готелю «Ентернасіональ», бо на Равіка чекала Джоан…

… Десь посеред того суботнього дня мене направду потривожив голод. Я розігрів учорашню гречку, натер запахущого кореня селери, нарубав до неї пук петрушки та кропу, видушив трохи цитрини, змастив кукурудзяною олією, і поки їв, з увімкнутої ФМ-станції полинув хриплуватий голос Лілії Сандулеси.

Вона співала пісню Ірини Кириліної про зраджене кохання.

І все те якось раптом – Ремарк і його трагічна любов до Марлен Дітріх, виписана в «Тріумфальній арці», в неймовірно вишуканому перекладі на українську Євгена Поповича, і хриплий голос Сандулеси, і дивна мелодія Кириліної – все те якось так магічно заплелося, здійнялося такими душевними хвилями, що було годі їсти, а хотілось десь іти…

… Нічого не питаю. Розумію.
Але без тебе жити я не вмію.
Нехай це буде доля не моя,
Хай буду це не я!
Не йди до мене, осінь!
До мене ти прийдеш в весняній зливі.
Твій погляд буде втомлений, щасливий.
Розкажеш, як чекав і як кохав,
Мене кохав…

… Але я нікуди не йшов.
Я доїдав мою гречку зі сльозами розчулення і думав про вже покійних і не поцінованих за життя українських геніїв – композитора Ірину Кириліну і Божого толмача з чужої мови Євгена Поповича, побратима великого Миколи Лукаша…

А ще враз постав перед очі мій давній приятель Сергій Сулима, який так схожий на Ремарка не лише тим, що також з-поміж решти віддає перевагу кальвадосу, а й тому, що не менш талановитий, аніж Ремарк, лиш прогулюється інколи не до Тріумфальної арки, а до арки Дружби народів…

Я думав, доїдаючи дивну на смак селеру, що є щось від нас незалежне, ЩОСЬ, що не дає згинути намарне анічому високому і цінному – чи в звуках, чи у слові, чи у вчинках – навіть якщо воно припадає допіру пилом, але потім все одно, рано чи пізно, «вибухає»… слізьми розчулення.

Леонід Ісаченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери