На Стрітення, року Божого 2018-го, провідав свого братика у Чернігові… Анатолія ПАШКЕВИЧА…
Колись, коли скульптор Станіслав Грабовський робив пам’ятник Василеві Симоненку, то з величезного кавалку граніту відтяв добрий шмат. Із того шмату він і вирізав погруддя Анатолія Пашкевича.
У 1993 році, знову ж таки на Стрітення, він мені те погруддя подарував.
Але наступали темні часи погромів усього українського. Самого скульптора виштовхали з майстерні за неоплату оренди приміщення та «перевитрату» електроенергії…
Ми допомогли йому тоді розрахуватися. А подарунок його, погруддя Пашкевича, поїхало до Чернігова…
У документальному фільмі «Дума про Пашкевича» є кадри зі святом встановлення погруддя у Чернігівській філармонії… А я до того маю ще й приватне відео, де ми вантажимо різьбленого в камені Пашкевича перед відправкою до Чернігова. Там – цікава розповідь Станіслава Грабовського, там він ще веселий та бадьорий…
Згодом я поїхав з моєю кобзою у далекі мандри…
А погруддя Анатолія Пашкевича… викинули на вулицю. Як, власне, і мене «викинули» з Чернігівської філармонії. А згодом і саму Філармонію чернігівську розігнали. Нема.
Я вдячний заслуженому артистові України Івану Крушу та заслуженому художникові України Олексію Какало за порятунок пам’ятника Анатолію Пашкевичу. Вони те погруддя рятували до мого приїзду із-за кордону… Хоча, знаю, були тоді у філармонії гарячі голови з полум’яними комуняцькими серцями, які наполягали… розбити погруддя композитора на щебінь.
Пам’ятник уцілів.
Він нині під охороною в одній із чернігівських художніх майстерень. На жаль, досі ми не маємо дозволу на його встановлення. Але то не біда.
Я цьогорічного Стрітення пообіцяв своєму, тепер уже молодшому, братику Анатолію Пашкевичу, довести цю тяганину до щасливого завершення…
Василь Нечепа
