Культура

Письменницька лауреатська «хріновуха»

Учора дізнався про літературну премію «Золотий хрін».
Уже вдруге її вручають за найбільш неоковирний і, судячи з наведеного текстового прикладу, аномально дубовий опис сексу. Лауреатом 2017 р. визнаний автор роману «Спустошення» Любко Дереш.

Вивчаючи фотографію задивленого в небо молодого генія, я зосередився на безрослинно юному обличчі того, хто чомусь чи чимось нагадав про ще одного лаурета. На сей раз новоспеченої премії ім. Ю.Шевельова, серед фундаторів якої числяться член-кор. НАН України Т.Гундорова, доктор філологічних наук Е.Соловей, Голова української філії Пенклубу М.Рябчук. Проте надсерйозні ці прізвища не зродили в мені жодного позову до самокорекції.

А пам’ять підсунула прізвища чернігівської пари Сергія і Тетяни Дзюб. Його як очільника міжнародної письменницької фундації, а її – як вірнопідданої люблячої членкині. Теж самочинної фундації, першими і єдиними лауреатами якої стали минулого року вони ж — Сергій і Тетяна Дзюби.

Далі обрій заступає Валерій Шевчук. Як керівна поцінувальна постать Літературної премії імені Валерія Шевчука. За ним – Андрій Кокотюха…

Я трусонув головою і цю маячню припинив. Мало чим люди себе тішать. Хтось законодавчо бажає: «Ані дня без рядка», хтось: «Ані прізвища без лауреатства». І все ж щось не дозволяє вважати це літпроцесівською нормою.

Викладу – що.
Хвора амбітність з’їдає митців і білямистецьку публіку до цурки. Або засвідчує, що ніякої цурки у головах тих, хто сам себе «прославляє», не було й нема.

Андрій Любка, може, у щось художньо масштабне і путнє випишеться. Проте поки що це людина з мовленням без художньої мови. Утілюваний ним феномен «людини балакаючої» належить до літературної саранчі, яка паразитує на вирощеному іншими. У тім числі й вирощеному в літературознавчих келіях, де живим життям і живою літературою ніколи не пахло.

Постмодерна мішанина словорізяччя, нахапаного з праць Сартра, Кам’ю, Еко, Христевої, Гадамера, Яусса «концептуалізує» їхні чи то критичні, чи «художні» роздуми про (вдамся до запозичень і я) всеприсутнє н і щ о, зроджуючи ще одну психологічну константу – в і д ч а й.

Не в усіх, а у малознаних поки що хлопців і дівчат, яким «наукова» абракадабристика Гундорової, клановий брех Дроздовського, сичання А.Бондара незрідка здається чи й не наказовим.

Не вірте цьому і плюйте на це.
Не обов’язково з огидою, але плюйте.
Літературна література своє на українських теренах віджила. Гряде література європейськи рідноземна. Молода, стилістично свіжа, глибоко особистісна. Яка не буде жебрати слави по Америках, бо та слава і малокорисна, і малопотрібна. Хоч виховуваний нашими грантоїдами читач її не потребує. Повірте – поки що. До того ж він і Україною не є. А чим є – краще промовчу.

Григорій Штонь

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери