Культура

Осиковий кілок у клінічний маразм всевладдя

Хтось написав, що вдруге на фільм «Смерть Сталіна» не пішов би. А я б пішов! І вдруге, і навіть удесяте. І вже б, може, й не дивився на екран, зате насолоджувався б реакцією зали. Молодої зали.

Так невимушено, так заразливо, так нищівно сміятися можуть лише люди з іншого світу, цілком вільні від совка.

Сміх — як реакція БІОЛОГІЧНОГО нерозуміння, відторгнення. Сміх — як вирок, як печать, як осиковий кілок. Сміх, який миттю спалахне гнівом, скипить лавою, злютує цю молодь, якщо загроза отого клінічного маразму всевладдя, побаченого на екрані, не доведи Боже, постане в реальному житті.

А кіно?
Кіно є кіно, тим паче сатиричне, навіть маскарадне, і тим паче «про нас — їхніми здивованими очима». Коли вдатна маска лицедія часто приховує нерозуміння, несприйняття «неприродної природності» самого історичного матеріалу. І цим теж досягає мистецького ефекту.

Але це вже із царини кінокритичних дискусій.

Одне незаперечне: таке кіно нам нині вкрай потрібне.
Бо ми, звиклі до «цілительного катарсису», зачаровані юдаїкою святого спасительного мучеництва, часто-густо пориваємося освітлювати свій шлях загравами жахних рідних історичних пожариськ, а не прямувати на світло своєї провідної зорі.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери