Культура

Пораховані сходинки Віталія СВЯТОВЦЯ

«Про це важко писать. Хочеться, щоб добрі, щирі люди жили якомога довше… Учора пізно ввечері помер Віталій Федорович Святовець. Без будь-якого перебільшення його можна назвать Королем художньої деталі. Він відкрив кілька художніх засобів, які до цього не були відомі…
Земля Вам, Віталію Федоровичу, пухом» — пише Іван Забіяка.

… Він був нашим Батьком, літературним Авторитетом на «ПеО» — підготовчому відділенні факультету журналістики КДУ. Казав, що художні деталі варті художніх образів… Примушував писати щоденник – «пиши, що вчора чув, бачив, що снилося, чому воно снилося…».
І обов’язково до кожної розповіді, запису має бути знайдена та-таки художня деталь…

Вчив бути спостережливими.

Підготовче штудіювання відбувалося тоді в нових, щойно збудованих корпусах на Ломоносова… Заходить до аудиторії, кладе свій чорний, потертий портфель на стіл і сходу: «Так! Хто мені скаже: яка кількість сходинок до Жовтого корпусу КДУ?»
А хто їх рахував? І навіщо воно?

Власне, більшості з нас у житті ні кількість тих сходинок, ні самі художні деталі, врешті, не дуже й знадобилися. Скорше стали п’ятим колесом до воза. Та і він сам, дорогий наш Віталій Федорович, після ПеО, вже на факультеті, досить швидко перестав бути життєвим і літературним месією. З’явились інші, яскравіші постаті.

Але.
Скільки би часу не минуло, і кого би та куди не розпорошила доля, кожен, хто згадував ПеО, не міг проминути при тім Святовця.
Його лик, переконаний, світив кожному. Своїм бубнявим голосом, своїм прискіпливим поглядом він усотався в кожного з нас, ніби дим від святкової ватри.

Минули десятиліття, а він зринає в пам’яті, ніби ось, щойно з аудиторії вийшов. Пішов десь до Жовтого корпусу по бульвару Шевченка. Піднімається сходами і рахує їх мовчки…

***
Кілька років тому, коли я редакторував у Чернігові, він раптом зателефонував мені. Це було так несподівано і так приємно!
Так ностальгічно! Бо його голос, який зовсім не змінився, ніби повернув мене раптом в розхристану молодість…
Мені на мить здалося, що можна все почати заново…
А Святовець, як колись про сходинки, питає в лоба: «Так, а ти знаєш, що ми земляки?»

Я навіть не знав…
Я так і не зрозумів, чому він тоді дзвонив…
Сказав, «якщо вже є свій редактор», то надішле кілька статей. «Надрукуєш по блату?». «Матиму за честь» — кажу.
Домовились зустрітися в Києві. Він дав адресу помешкання, телефони…

Але ні він свої статті мені не надіслав, ні я, повернувшись до столиці, не зателефонував йому…
Я так і не сподобився рахувати сходинки, як він учив.
Я не сподівався, що його сліди на них так швидко вичахнуть…

Леонід Ісаченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери