Культура

Різдвяна річниця Стуса і хронічний «письменницький ящур»

Вертаємо до реалій життя. Без Різдвяних Казок. З оглядин на те, що Василеві Стусу 6 січня Господь-Бог одміряв 80! Офіційна Незалежна Самостійна Демократична Соборна Держава Україна на це — ані пари з вуст!!!

… Восени 1962 року в межах столичного клубу творчої молоді створено Громадську комісію з питань дослідження місць масових поховань у Биківні поблизу Києва (місце масових страт у сталінські часи). До складу Комісії ввійшли Лесь Танюк, Алла Горська і Василь Симоненко. Проведена робота дала результат: виявлені урочища, де, як то посвідчили місцеві жителі, большевицькі кати ховали сліди злочинів.

Спільно з Аллою Горською вони обійшли десятки сіл, долучивши до розмови й показових тверджень сотні людей. Були відкриті таємні могили на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі… Знову ж таки, як вислід: владі був надісланий Меморандум на вимогу оприлюднити криваві місця трагедій і встановити пам’ятник жертвам Биківні.

Реакція режиму була негайна і жорстока. Одразу ж твори найпопулярнішого поета шістдесятих, Василя Симоненка, друкувати заборонили, його щільно взяв під нагляд Комітєт государствєнной бєзопасності.

«Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни», – значив Стус у «Щоденнику» за 3 вересня 1963 року.

Далі – вокзальна міліція. Сміла, що за 30 кілометрів од Черкас. Страшна фізична наруга. Тяжкі побої. Одбиті нирки. Мученицька смерть.

Так відкритий терор ревно служив принципові «партійності» в літературі.
Про все це, про Симоненкові і Алли Горської Биківнянські розслідування, прагнення їх оприлюднити, нарешті про чорне Симоненкове вбивство, в ювілейний (80 років од народження) його, 2015-й, рік – аніде ані жодної цяти! Бодай словом! Ані бодай натяком.

Усе та ж – шльондрова пластична любов. Та сама радянська правда. Нікчемність. І нинішня їхня липова слава. До рук втрапила якось «оновлена» Літ.Україна, №14 (5593), за 2 квітня 2015 р. Вже на першій сторінці: Незабутні. Василь Симоненко…

«Я не бачив його, але чув ще зі Львова
Як натужно він рве на душі ланцюги,
І здіймала мене його пісня і мова.
Понад брехні доби, що гниють навкруги»…

Далі вже не читаю. Відкладаю убік.
Це – Дмитро Павличко. Одразу згадую, широкознане, Павличкове:
«Ленін іде! Життя в ярмі доволі –
Громи весняні гудуть.
Ленін іде! Тануть сніги неволі –
Квіти свободи ростуть.
[…]

Римована «братська могила» — «З ІМЕНЕМ ЛЕНІНА», в-во «Радянський письменник». 1980 р. Дмитро Павличко. «Ленін іде», стор. 142, 143. На клапані суперобкладинки читаю: «В сборник вошли наиболее характерные произведения поэтов Украины, написанные ими в разное время и посвященные бессмертному образу вождя Великой Октябрьской революции В.И.Ленина».

Поруч на столі – «Свіча вічності». «Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній новій…». «Хмельниччина 2000». «Поезії про Україну, Шевченка, українську душу». В-во «Поділля».

Гортаю. Душ зо 20 авторських українських душ автоматично, певно, за рознарядним планом, перекочували од Грофт-Зондер-Ульянова-Лєніна-Бланка до Тараса Григоровича Шевченка. На 116 сторінці той же сам Дмитро Павличко вже «Із циклу «Пісні печалі». Беру очима:

Нам шепочуть карпатські ялини,
Нам говорять карпатські сліди:
Краще тиха печаль домовини,
Як веселе ревіння орди.
Нам шепочуть дніпровські тополі,
Запорожців могили німі:
Краще смерть на кривавому полі,
Як сліпе животіння в ярмі.
Нам шепочуть поліські діброви,
Нам чорнобильські села кричать:
Краще хліб з остюків та полови,
Як Москви золота благодать.
[…]

Асоціятивно стає на пам’ять текстовий кусник з листа Василя Стуса до Андрія Малишка, що він, як значить те сам поет, дав йому «путівку в літературу»: «… людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись. […] Я читав вірш Д.Павличка «Ти зрікся мови рідної». Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше». До А.С.Малишка, 12.12.1962. Т.4. стор.370. Видавнича спілка «ПРОСВІТА». Львів. 1994.

І до цього: «… поезія в Україні буває різна – дуже добра, добра, погана і така, як у Павличка», – думаєш слідом за Юрієм Винничуком зі Львова. (Джерело: ЛітАкцент).

І нарешті: «Радянськi письменники мають вiдповiсти за свою спiвучасть у злочинах проти людства. Усi на боротьбу зi сталiнським ящуром – спiлкою письменникiв». Це – Евген Пашковський i його «Лiтература як злочин». (Часопис «Слово», ч.6, 1992 рік).

Наразі, ще з Д.Павличка.
«Зачувши сик транзисторного змія, –
Я думаю нащо він ожива.
Як добре, що на світі є Москва,
Моя земля, [потуга і надія]… Це – «Cонети», друга половина 70-х.

На черзі – про «сик транзисторного змія»…
З тих часів. Посутньо.

«…І якщо на Симоненкові сьогодні наша особлива увага, то передусім завдяки тій (кількісно невеликій) частині його спадщини, у якій він підноситься постаттю єдиною в своєму роді у сучасній українській поезії. Ідеться мені про всього лише два чи три десятки Симоненкових поезій (їх число трудно й встановити, бо поетова спадщина не зібрана, частково прискринена тими, хто ховає його твори під замок, і якраз ті, які тут нас найбільше цікавлять), які він написав, сказав би покійний Максим Рильський, у хороший Шевченків слід ступаючи.

Щирий і людяний, скромний і сам по собі найсуворіший критик, Симоненко посідав ще одну риси характеру, без якої поет у совєтчині перетворюється на гнучкого солодкоспівця, – велику громадянську мужність. У дні хрущовської змори, коли під виглядом боротьби проти «абстракціонізму» і «формалізму» було запляновано забороняти живу поезію.

Мужність продиктувала Симоненкові оцей виступ на оборону свободи творчости: «Навряд чи можна сприймати всерйоз також розпачливі заклики відвернутися від трагічного і творити так зване «життєрадісне». Бездумні, ідилічні радощі скоріше синонім ідіотизму, ніж оптимізму. Ми живемо в добу великих діянь, а, отже, і в добу високої радости і великих трагедій. Відвертатися від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під ніс пучечок чебрецю – до біса такий жалюгідний оптимізм» («Літературна Україна», 16. Х.1962).

Ці мужні слова сказані з таким почуттям власної правди, що в тембрі голосу поета чується нездоланна щирість, якої боялися «начальники» від літератури і не зачіпали Симоненка ні за ці вислови , ні за нелеґальні поезії, про які знали ще за його життя. Хоч за таке саме інших картали безнастанно і засилали на провінцію, чи пак – на «новобудови». Горда мужність Симоненка здобула повагу навіть тих, хто насилав міліцейських дружинників на молоду поезію. З переляку вони «люблять» його й посмертно».

Це вже – Іван Кошелівець. «У хороший Шевченків слід ступаючи». (Василь Симоненко. «Берег чекань». В-во «ПРОЛОГ» Нью-Йорк. 1965).

Саме поради до часу. Вже сьогоднішнього.
Всі їхні пригодовані пільги-корита, дачі, державні машини, мандати були дрібні для чистого свіжого єства Василя Симоненка.

У Володимира Підпалого про це чи ненайдостеменніше, до того ж, глибоко поетично. «Це, – як слушно завважив у слові про Володимира Підпалого академік Іван Дзюба – не виклик життю, а вникання в нього. Це – не позиція, а доля. Це – сковородинське, чого так бракує нам сьогодні, в нашій суєтній засмиканості й чванькуватому суємудрію. Тож послухаймо Володимира Підпалого…»

Василеві Симоненкові

Все змішалося – ринги, ранги
од Дніпра до чукотських юрт –
і про тебе слова соратники
видають-продають.
Бо ж однісіньким їм відомі
Достеменне (й нікому більш!)
кожна крапка і кожна кома,
кожен задум і кожен вірш.
Знають хто тебе й де підправив,
дописав а чи вкоротив
(і якби не ота неправда),
ти б і досі між ними жив.
В них би вчився писати, їсти, –
Початкуюче немовля! –
На президії в Спілку їздив –
добру пенсію заробляв.
А вони б тебе розважали
компліментиком на обід,
ювілеями заважали
Україну писати тобі.
Поділили б тебе в азарті.
І не згледів би ти, коли
в стольнім Києві на базарі
тебе критикові продали.
Заломили б ціну належну –
(ти й не чув такої ціни!).
…Ти хоч раз на них кишни – нарешті,
або дулю їм дай – із труни!
1967р.

Певно, лише загострений на правду, соціально чутливий і ввесь у суспільно-політичному русі, вже зрілий, молодий чоловік, якому боліла затрамбована на чорне дно, розтерзана окупаційно національна Україна, її замордований біль і крик, міг безжально, з розмаху, зробити ось такий перший – про себе – запис у своєму щоденнику: «Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчитися бути нещирим».
Василь Симоненко. Щоденник. «Окрайці думок», 18 вересня 1962 року.

***
… Згадалося.
Ввечері з Василькова, Застугна, озвався телефоном мій товариш, з яким кінцем 80-х починали українські товариства-рухи Микола Білоус. Говоримо: шістдесятники, Василь Симоненко, Алла Горська… «У нас, у Василькові, є унікальна меморіальна дошка, – ошелешений тим, що я розповів про художницю, каже Микола. – Там – Алла Горська…»

Одклав усе. До Василькова. Вулиця Юних коммунаров 14.
«Тут перебувала… І тут траґічно загинула славна дочка…» Алла Горська…

У липні 1970 року відкликали з посади шефа українського КГБ Віталія Нікітченка – він був наближений до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. На його місце призначено Віталія Федорчука з оточення Брєжнєва, який виконував усі безпосередні вказівки з Москви. Зовсім не рахуючись з українським керівництвом республіки, новий шеф українського КГБ став енергійно наводити в республіці лад. Саме на початок його діяльности припадає найдраматичніша й досі до кінця не з’ясована справа.

28 листопада 1970 року за таємничих обставин була вбита одна з головних учасниць руху шістдесятників Алла Горська. Слідство, як свідчать друзі Горської, велося поверхово й підганялося під завчасу заготовану тезу, наче Алла Горська стала жертвою родинного конфлікту, адже офіційно зазначено, що вбивцею Горської був її свекор Іван Зарецький.

Цю версію було складно перевірити, бо на залізничній колії знайшли мертвого Зарецького. Таємничість довкола смерти Алли Горської так і не була прояснена, а той факт, що особи, які поставили під сумнів офіційну версію її загибелі, зазнали серйозних переслідувань і тиску з боку влади, зміцнював переконаність у тому, що Горську вбили з політичних мотивів. 28 листопада 1970 року.

БУЛО…

Олександр Сопронюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери