Культура

Служниця полковника

Старий полковник день за днем сидів на балконі під китайською трояндою. Ретельно поголений і зачесаний, застібнутий на всі ґудзики, в начищених черевиках. Він не читав, не слухав радіо, тільки курив люльку і вдивлявся в пістряву дачну гору холодними примруженими очима.

Перед ним завжди лежала мисочка з двома бутербродами і трофейна карафка з налитим портвейном. Пляшки вистачало на два дні. Це знеболювало його прострілений сечовий міхур. Усе довкола – трофейні меблі, посуд, картини, вази – мало блищати і лежати на звичних місцях.

Інколи він показував паличкою, щоб відігнали осу від келиха чи запнули фіранку. Зрідка велів поміняти біле вино на рожеве. Пив він постійно – зранку, вдень і посеред ночі. Дрібними, як птах, ковтками. Але ніколи не був п’яним. Від вина він просто ставав мовчазним і холодно врочистим.

Вночі його розплющені очі антрацитно поблискували. Очі людини, котра про все знає і про все мовчить. Ніхто не бачив, коли він спав.

Колись у полковника був великий дім, наповнений розкішними старими австрійськими речами. Потім – трикімнатна квартира в центрі міста. Але її також розділили донька з сином, а для нього купили кімнатку на околиці Мукачева з балконом на Чернечу гору. І найняли доглядачку – самотню молоду жінку з сусіднього гуртожитку.

З кожним святом у квартирі залишалося все менше речей – він їх дарував онукам. Простір довкола неначе вивітрювався разом із рештками його здоров’я і його скупо мовленими словами.

Зі служницею він майже не розмовляв, лише зустрічав і проводжав її сумною посмішкою. Та коли вона зачісувала його, бачила в старому трюмо, як на папірусному обличчі полковника нервово здригався мускул, а одного разу очі затягло вологою поволокою.

Коли він помер, донька і син не прийшли. Було тільки двоє військових і молодий нотаріус, який вручив доглядачці великий сірий конверт і сказав, що вона може тут залишатися. Назавжди.

Вона тиждень плакала.
Зі смертю цього чужого жорсткого чоловіка щось обмерло і в ній. Їй залишилися квартира, дрезденський посуд, бібліотечка, бінокль і два бліді гобелени з голими пастушками.

Вперше в житті вона мала щось своє, власне. Але це чомусь не тішило її. Після похорону вона навіть не заходила до квартири.

Потім все-таки прийшла. Натерла до блиску підлогу, вимила вікна, почистила порцеляну, корінці книг. А тоді перелила з пляшки в карафку рештки вина, зробила два бутерброди, сіла в його віденське крісло-гойдалку, запалила люльку і стала дивитися на Чернечу гору…

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери