Культура

Споглядач краху людства

У цих світлинах – мало світла. Втім, під сонцем завжди не вистачає Світла. Зате багато чаду, сажі, диму, болю і відчаю. Але світлописець Себастьян Салґаду невтомно шукає крихти ясності в чорноті вселенської пожежі.
Цього бразильського фотографа, власне фотохудожника-мислителя, називають «споглядачем краху людства».
Він ледве встигає за війнами, революціями, голодоморами, етнічними чистками, вимушеними міграціями, щоб зафіксувати нове безумство людської цивілізації.

 

І знімає, знімає, знімає, все частіше відкладаючи камеру, щоби виплакатися. Щоби знайти в неживому живе, в нелюдському – людське, в жахітті згарищ – Божу іскру. Тому в його світлинах щось більше, ніж світло – там надія і віра.

Кувейт, 1990.
Іракські війська підірвали й запалили близько 600 нафтових свердловин. Палала не тільки земля, але й небо. Плавився пісок, птахи падали з обгорілими крилами, божеволіли коні. Люди і техніка борсалися в гарячому нафтовому болоті. Гасили це пожарище канадці.

Вони прибули сюди в красивих комбінезонах на гарних новеньких червоних машинах. У тому пеклі з металу облізала фарба, кришилася захисна тканина, тліли респіратори… Проте щовечора, при світлі пожежі, канадці ретельно мили свої машини, хоча води було мало.

«Чому ви їх миєте?» – дивувався Себастьян.
«Так велить керівництво».
«Але ж його тут немає. Воно не знає, як виглядає ваша техніка».
«Зате ми знаємо».
«Могли б поспати кілька зайвих годин. Бо ж завтра ваші машини знову стануть чорними і масними…»
«Така вимога канадської пожежної служби».
«Але ж тут не Канада».
«На цих колесах ми привезли сюди частинку Канади. З її стандартами і законами. Ми їмо і спимо в цих машинах – тобто ми в Канаді. Вдома. І ми ті ж самі, що й там…»

Після цих слів у фотографа не було слів.
І він тільки мовчки знімав – благо, що диму було все менше.
Світ світлішав.

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери