Оголошення в сільському магазині:
«Наступного тижня привезуть пшоно по 3,50 за кг. Записуйтесь у продавця».
Отакий дефіцит! На жаль, беруть селяни не собі на їжу (на жаль, бо мій знайомий за 90-річний дід Борман переконує, що дожив до такого віку завдяки пшону, яке щодня було в його супі чи каші). То — для курчат. Але ж пшоно!
Звичайний сільський продукт (колись!)…
Зате фугачать картоплю!
Гектарами!
Гнуться коло неї, тоді труяться – вдягають, самогубці, спеціальні баки на спину і йдуть розсіювати собі й жукам отруту! Тоді копають («Село любить бабу горбату» — казав мій завгосп у редакції), тягають у погреб, продають, нарікаючи на дешевизну. Коли не вдається – вивозять, що згнила, у лісополосу. … А пшоно купують у магазині.
… Колись, як починав жити в місті, мене дивувало, що донька нашої сільської кавалєрки ордена Лєніна доярки Дуні приїздила в Чернігів по… яблука.
Із села в місто по яблука!
Країна Абсурдія!
Але ж тоді хоч більшість людей ще пам’ятали комуняцькі податки на кожне дерево і кожен кущ, а тепер же й не всі старі про це знають. Та й землі тоді ще було мало своєї, вся — колгоспна. То звідки ж тепер оця лоботомія, коли й зараз у сільському магазині купують яблука, яйця, пшоно?!
Та ж посади яблуню — землі ж уже вистачає! — за три-чотири роки матимеш власні яблука, які хочеш. Посій просо замість картоплі — матимеш пшоно! Ні! Садять тупо картоплю і тупо йдуть у магазин!
Кажете: село мудре!
Та гетьте!
Ті, що мудрі, самі просо сіють і яблуні садять!
