Новини

Леонід ТЕРЕХОВИЧ. Вірші самотнього вовка

Леонід Никифорович Терехович народився 26 березня 1941 року в Кучинівці Щорського району. 22 серпня 1992 року Леоніда Тереховича знайшли мертвим у його хатині.

Нещодавно в Чернігівському Національному педагогічному університеті імені Т. Г. Шевченка відбувся вечір поезії, присвячений пам’яті нашого видатного земляка, уродженця села Кучинівки Щорського району, поета-правоборця Леоніда Никифоровича Тереховича. Цей захід організували небайдужі шанувальники його патріотичної спадщини — чернігівський історик-краєзнавець Володимир Єрмак та Аркадій Натаріус, котрі цікаво представили студентам життєвий і творчий шлях поета.
 

Неординарна постать Леоніда Тереховича, на жаль, поки що маловідома в Україні, хоча його ім’я повертається до нас з початку 90-х років минулого століття із проголошенням Незалежності. Відтоді з друку вийшла лише невеличка збірочка поезії Леоніда Тереховича «Свідомо став на муку», яку видав журналіст Віталій Москаленко (редактор газети «Громада») у 1993 році.

Нам треба свідомо ставати на муку,
Порвать по живому, щоб вийти з пітьми,
Лише б не забути святої науки,
В нелюдських умовах зостатись людьми.

Ці слова поета описували його власну тяжку долю, адже все недовге життя у нього пройшло на вістрі леза, саме в нелюдських умовах, у яких йому довелося існувати.

Народився Леонід Терехович незадовго до початку Великої Вітчизняної війни 26 березня 1941 року в Кучинівці Щорського району. Батько його — Никифор — працював учителем української мови та літератури в місцевій школі й мав великий авторитет серед односельців. Земляки Тереховича досі згадують про цього талановитого вчителя. Мати – Агафія Максимівна — була простою малоосвіченою селянкою, яка любила й пісню, і казку. Леонід навчився читати з п’яти років, дуже полюбив літературу, вірші. Й уже у школі, де навчався з 1948 року, почав писати вірші сам. Був відмінником і здобував перший журналістський досвід, редагуючи шкільну стінну газету. Після закінчення школи Леонід працював будівельником, електриком, відслужив у армії. Пізніше працював кіномеханіком, завідував сільським клубом, а останніми роками життя був нічним сторожем у Кучинівській школі.

Уже в молоді роки проявився принциповий характер Леоніда Тереховича як борця, котрий органічно не сприймав ту несправедливість, що була притаманна «брежнєвській» добі. За це він свідомо став на муку. Вперше, за сутичку з колгоспним парторгом, Леоніду Тереховичу загрожував рік ув’язнення, але через відсутність належних доказів його відпустили. Смуга переслідувань і репресій проти Леоніда Тереховича почалася на початку сімдесятих років. Не лише за те, що він відкрито виступав проти несправедливості, але й за гострі вірші, де поет називав речі своїми іменами. Він завжди відстоював свою принципову позицію, критикував ті недоліки, які були характерні для радянських часів. За це 1971 року Леоніда Тереховича засудили до двох років ув’язнення в колонії суворого режиму. Тоді не існувало свободи слова, й почути правдиву інформацію можна було на хвилях іноземних радіостанцій «Свобода», «Голос Америки», «Німецька хвиля» тощо. Причиною покарання стало те, що Леонід Терехович намагався дізнатися правду про історію свого народу, про злочини радянської влади і слухав закордонне радіо. Під цим впливом, а також на основі власних спостережень він писав вірші протесту, й це не пройшло повз увагу партійної репресивної машини.

Відбувши термін покарання, Леонід Терехович продовжував займатися захистом прав людини, поезією, літературною творчістю. Тому ним зацікавилися вже в КДБ, який тоді очолював майбутній генсек КПРС Юрій Андропов. У 1975 році, за поданням Комітету держбезпеки, Леоніда Тереховича засудили вже до 5 років колонії суворого режиму. У ті часи було «модно» всіх тих, хто критикував правлячу владу, відправляти до психіатричної лікарні, до лікувально-трудових профілакторіїв. Так чинили з багатьма дисидентами-правоборцями, котрі критикували систему. Пройшов через це й поет з Кучинівки.

Після звільнення з колонії в 1980 році він не змирився і не принишк. Леонід Терехович мав непростий характер, завжди говорив правду у вічі, відкрито виступав проти радянської влади. І це позбавляло його можливості професійно займатися літературною творчістю. Тож працював він, де було можливо, аби хоч щось заробити собі на хліб. Продовжував писати вірші, які в ті часи не могли бути опублікованими. Наприкінці 80-х років радянська імперія почала розвалюватися, а 1991 року було проголошено Незалежність України, за яку так виступав поет у своїх віршах. Він підтримував Народний Рух України, а його самого – небайдужі земляки. Проте Леонід Терехович критикував і деяких «рухівських» лідерів за угодівську позицію. Тому і в незалежній країні поет не зміг знайти собі нормальну роботу і змушений був працювати нічним сторожем у сільській школі. В одному зі своїх віршів він напророчив власну долю.

Скінчиться все в обшарпанім хліві.
Де ще стоїть моє стареньке ліжко…

22 серпня 1992 року Леоніда Тереховича знайшли мертвим у його хатині. Причину смерті не з’ясовано й досі. Незадовго до того поет, маючи змучений вигляд, заходив до редакції Щорської районної газети і стиха розповів, що його на вокзалі побила міліція. Так було в 1963 році і з видатним українським поетом Василем Симоненком, який після того невдовзі помер.

Життя Леоніда Тереховича обірвалося зарано – йому було лише 51. А поезії залишилися тільки в одній виданій збірочці. Однак є ентузіасти, які відроджують пам’ять про нашого земляка-поета, популяризують його спадщину. Багато зробили свого часу і вже згаданий Віталій Москаленко, і чернігівський журналіст Павло Повод, який наприкінці вересня цього року пішов за межу. Він особисто знав і підтримував Тереховича в тяжкі часи. На межі своїх можливостей підтримував поета й голова обласної письменницької організації Станіслав Реп’ях.

Дуже пророчими виявилися слова Павла Повода в одній із останніх публікацій у газеті «Сіверщина». «Пісня Висоцького «Идёт охота на волков…» завжди щемним болем відлунювала в душі Леоніда Тереховича. Адже в ній – уся його доля. Доля самотнього вовка, з усіх боків обкладеного червоними прапорцями досвідчених мисливців на людей. З етапу – на етап. З нар – на нари». Ця пісня рефреном звучала в радіопередачі за участі поета влітку 1991 року на Чернігівському обласному радіо. Минуло вже понад два десятки літ, як Леоніда Тереховича немає серед нас.
Зусиллями ентузіастів, дослідників життєвого і творчого шляху поета його постать, варто сподіватися, буде належним чином пошанована в нашій державі. Можливо, незабаром настануть ті часи, коли не в «обшарпаний хлів», а у справжній будинок-музей у Кучинівці до поета приходитимуть відвідувачі, вдячні земляки.

Багато для увічнення пам’яті й популяризації творчості Леоніда Тереховича зробив і продовжує цю шляхетну справу Аркадій Семенович Натаріус, який зібрав унікальні матеріали про життя і творчість поета. Їх опубліковано на створеному ним сайті (http://arkgor.ipsys.net/Terehovych.htm). Усі бажаючі можуть почитати збірку «Свідомо став на муку», добірки віршів «У словесах», «Та гей, бики!..» (часів підписання союзного договору), «Горять хліба», вірші російською мовою, статтю Леоніда Тереховича «МИ – народ!» зі Щорської районної газети «Промінь жовтня», нарис про нього Станіслава Реп’яха, особистий лист поета в редакцію «Голосу України», де він описав свої поневіряння. Також на сайті розміщено унікальні фотографії поета та його родини. Дід Леоніда Тереховича у 30-ті роки був репресований і замордований у Сибіру.

Аркадій Натаріус родом із Дніпропетровська. Закінчив Ленінградський електротехнікум зв’язку, усе життя працював на підприємствах електрозв’язку, має квартиру в Чернігові. З 2001 року переїхав до Ізраїлю, але у нього два громадянства. Щоліта приїжджає в Україну.

– Якось 1993 року, йдучи з роботи, — пригадує Аркадій Семенович, — я зазирнув до осередку РУХу, де взяв збірку віршів Леоніда Тереховича. Відтоді назавжди захопився цим поетом, його життям і творчістю, героїчною натурою, великою самовідданістю митця. Він заради правди і справедливості пішов на особисті жертви й був одним із тих, хто не побоявся виступити проти жорстокої репресивної системи. Дуже хвилює, щоби про Леоніда Тереховича не забували. Через знайомих журналістів я раніше просив публікувати його вірші в газетах. А коли освоїв комп’ютер та Інтернет, вирішив створити сайт, присвячений поетові. Тепер познайомитися з ним можуть читачі з усього світу. Вже 7 років я шукаю і збираю матеріали про нього на Чернігівщині, розміщую на своєму сайті та дружніх ресурсах в Інтернеті, За моїми підрахунками, з цією інформацією вже ознайомилися більше 100 тисяч відвідувачів.

У 2008 році побував у Кучинівці, де побачив, що хата Леоніда Тереховича вже по брусу була пронумерована на розбирання – хтось купив її у сільської ради собі на сарай. З таким я не міг змиритися, негайно кинувся до сільського голови, аби зупинити таке неподобство. Невідкладно звернувся до заступника голови облдержадміністрації з гуманітарної сфери (ним тоді був Володимир Приходько). Завдяки цьому вдалося вберегти від знищення хату поета. У 2010 році своїм коштом, виходячи з обмежених можливостей, організував ремонт покрівлі, яка дуже протікала. Мрію, щоб у майбутньому тут була садиба-меморіал поета. Але це потребує значних коштів або з Державного бюджету, або від небайдужих до нашого краю меценатів. Ось, наприклад, коштом Щорських районних електромереж на могилі поета встановлено високий хрест – земляки вшановують пам’ять Леоніда Тереховича. А на тому хресті – епітафія: «Лупайте сю скалу!» І. Франко.

І ти лупав… І ти здолав її. Вічна пам’ять і слава тобі, Леоніде.

Ярослав КАРАНДА
АВЕ, МАРІЯ!

Долаючи всі перешкоди та межi,
злітає мелодія-мрiя,
і серце німіє від щирої меси
«Аве, Марія!»
Аве, Маріє!.. І чесною жінкою,
і чистою матір’ю Божою
життя на землі
розправляєш обжинками
над нашими болями.
Бо час промине і за щемними муками
зросте колискова надія,
проллється над світом
мелодія музики
«Аве, Марія!»
Над нашими болями,
нашими долями
встає твоє ім’я ласкаве,
щоб душі зігріти надіями добрими…
Аве, Марія!
Аве!
1990 р.

Відсвітили сонячнії мрії,
лиш мороз зненацька продере…
Опадає листя, мов надії
холодом прихвачених дерев…
Сам не знаю, чом не бачив досі,
загубивши календарний лік,
що в життя нестримно входить осінь,
заверша не рік,
а цілий вік…
12.10.90 р.

Ще немає снігу,
вже немає грому,
Неохоче сиплються дощі…
Лиш приходить вітер,
мов зайшов додому —
обтрусить дерева та кущі…
Як пора настане віхольному лиху,
будем осінь тиху
згадувати ми…
Вже немає грому,
ще немає снігу:
осінь дожидається зими.
19.11.90 р.

Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно…
Промовчу
і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем…
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду,
підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай…
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд…
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..
14.10.90

Шануймося, люди, бо ми того вартi,
щоб душі зігріла повага незла,
щоб совість незрадно стояла
на вартi,
і щемна надія розраду несла.

Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому,
щоб вийти з пітьми…
Лише б не забути святої науки —
в нелюдських умовах
зостатись людьми.
31. 12. 91 р.

Читаю Тичину

Читаю Тичину — нового, незвіданого,
Іще з двадцять першого року
не виданого.
Розумники всюди ж у нас керували, —
Не видавали, не друкували…
А вірші встають без тичини-причини
Такими високими та поетичними,
Що душу нікчемну
на щастя підперли,
А в душу заперли словеснії перли.
Читаю Тичину.
Він збуджено марить,
Як мати дитину вбиває та варить,
Вбиває та варить,
щоб здуру не вмерти,
Вбиває та варить,
бо хочеться жерти.
А люди в своїх забобонах не каються,
Таких кулінарних
рецептiв лякаються,
Хоч ті й на підхваті були б до пори:
Харчі під руками — бери та жери!
Хай сяють народам рядки негасимі,
Нехай дітлахами наповняться сiм’ї!
О, люди! Готуйтесь
до подвигiв змолоду,
Читайте Тичину й не бійтеся голоду!
30.10.91 р.

ТАРАСУ МЕЛЬНИЧУКУ

«Будь проклята держава, де поети
за чесні вірші зеками стають!»
(Ніна Гнатюк)

Чую, брате Тарасе,
прочифірений голос,
прохрипілий на спомин
спаплюжених літ,
і обдерта душа підіймається голо,
щоб буремно продовжить
підбитий політ.
Та спадають безсило
поламані крила,
запікається в серці задавлений крик,
і не пломінь бентежний,
а табірна крига
розлетілась довкола від помаху крил.
Це знайомо:
я теж не улесливий покруч,
світ жорстоких страждань
добре знаю і сам,
в ті ганебні роки
ми були майже поруч,
бо від Вінниці так недалеко до Сарн.
Дуже легко було нам
заграти за грати,
дуже важко хоч трохи
відвикнуть від них,
дуже весело світяться
мрійні заграви,
дуже сумно морозиться після відлиг.
Хоч проймає зневіра,
бо так настраждався,
Хоч палючії спогади душу печуть,
чуєш, брате Тарасе,
ти уже постарайся —
людям треба твій голос
зміцнілий почуть!
1991 р.

Поставлена крапка остання.
Пора. До яких тільки пір
римоване белькотання
буде паплюжить папір?
Не біль — непотрібна гримаса.
Не крик — я в поезії мім.
Ламався мій голос, ламався…
Чи я й народився німим?
1990 р.

ОДА ЗНОШЕНИМ КАЛЬСОНАМ

Затихли голосні стодзвони,
лиш тихо рвуться не по шву
до ран заношені кальсони,
щоб нагадать біду живу.
І щось підспудно є тут спільне
без каяття та забуття:
розлазиться на клаптi спіднє,
неначе зношене життя.
І в час, коли кальсони рвуться,
та їм заміни не знайти,
молюсь на велич революцій
відкривших зоряні світи!
6.10.90 р.

Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.

Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому немає вороття…
Якщо життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?
23.10.90 р.

Коли помру — це буде скоро, —
хай пам’ять в забуття не лине…
Можливо, хтось нап’ється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне…

Чи пам’ятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, —
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі…

Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, —
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.
1992 р.

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери