Новини

Олексій ДОВГИЙ з рядками – «доторками блискавок»

Олексій Прокопович Довгий народився 8 серпня 1929 року в селі Городище Менського району Чернігівської області. Мешкає в Києві.

Його батько й мати, діди-прадіди — селяни і козаки. Прізвище Довгий значиться у найдавнішому козацькому паспорті — реєстрі Війська Запорозького 1649 року. Загалом же доскіпливо і достовірно простежений родовід углибає на цілих три попередні століття…

З юних літ працював на землі і майбутній поет. Був і трактористом, і комбайнером, а ставши дипломованим механізатором, навчав молодь. І в цих сільських буднях пробудилося поетичне слово, яке увібрав з дитинства — із пісень, які так виспівували сільські дівчата і молодиці, із уроків літератури…
 

Зрештою, жага літературної творчості переінакшила долю інженера-механізатора. Він стає творчою людиною, працюючи у Березнянській районній газеті, в обласній «Деснянській правді», згодом — у київських видавництвах.

Перша поетична публікація Олексія Довгого з’явилася 1957 року в альманасі «Десна», який тоді видавався у Чернігові. А ще через чотири роки тримав у руках, мов перший сніп зі свого поетичного поля, книжечку «Земля співає».

Невдовзі виходять книжки лірики «Чересло», «Кам’яна роса», «Дереворити», «Пора конвалій», «Влада сонця», «Зелений літопис» та інші. То було десятиліття, коли в українську поезію шалено увірвалося покоління, яке ми зазвичай називаємо шістдесятники. Безумовно, талановиті, сповнені молодечої наснаги, вони певною мірою змінили уяву сучасників про поезію — своєю метафоричністю, часом надмірною алегоричністю, стильовими новотворами. На цьому тлі традиційно заземлена поезія багатьох обдарованих авторів ніби відступила на задній план, дехто з них навіть розгубився. Цього не скажеш однак про Олексія Довгого.

Саме тоді окреслилися його творчі пошуки, які потім вилилися у самобутній, тільки йому притаманний поетичний світогляд — як за змістом, так і за формою. Йшов він до цього наполегливо із селянською впертістю виважуючи, плекаючи у слові своє творче «Я». Йшов у глибину слова. Його поетичні рядки, ніби добірні зерна, дбайливо виплекані мудрим селекціонером. Вони, як «доторки блискавки».

Дехто із чернігівських письменників прагне видавати свої книжки у Києві, а поет Олексій Довгий дві свої збірки — «З криниці слова» та «Чернігівське небо» — видав в Чернігові, у видавництві «Деснянська правда».

На давньому фото: серед літераторів Чернігівщини: зліва направо — Володимир Сапон, Кузьма Журба, Олексій Довгий, Станіслав Сеньков, Дмитро Іванов. Середина 70-х років.

На давньому фото: серед літераторів Чернігівщини: зліва направо — Володимир Сапон, Кузьма Журба, Олексій Довгий, Станіслав Сеньков, Дмитро Іванов. Середина 70-х років.

Мені довелося редагувати ці книжки… «Довгому редагувати?» — скаже хтось, хоч трохи обізнаний в українській літературі. Адже за довгі десятки років праці у видавництвах з-під його крила вилетіли перші книжечки таких добре знаних сьогодні авторів, як Марія Матіос, Петро Перебійніс, Віктор Терен, Наталка Білоцерківець… Його учнями були Леонід Талалай і Микола Луків… А у молоді роки, не маючи свого кутка у Києві, жив у Миколи Лукаша — геніального нашого перекладача, котрий, шукаючи відповідника українських слів, перелопачував гори словників, творів письменників-класиків, фольклорних збірників. А ще ж Микола Бажан, який рекомендував Довгого до Спілки письменників. Тому і я, як редактор, пройшов хорошу школу… закоханості у поезію.

Вдома у Олексія Прокоповича— велика бібліотека. Та найбільше в ній вражають книги з автографами авторів. Ось власноручний підпис, датований 1979 роком, на книзі Миколи Бажана «Карби»: «Доброму й милому другові Олексі та його чудесній дружині Марії. Від щирого серця». «Альоші Довгому од щирого серця! З симпатією! Щастя!» — пише Борис Олійник, а Іван Драч додає: «Олексію Довгому, поетові й людині, братові славному з любов’ю». «Олексію Прокоповичу Довгому людині глибокої душі і щедрого серця, мудрому поетові» — це вже пише Євген Гуцало. Є серед книг бібліотеки і автографи Миколи Лукаша — на збірці перекладів лірики Федеріко Гарсія Лорки, і Расула Гамзатова, і Леоніда Вишеславського… Та найбільше я запам’ятав автограф на першій книзі оповідань Григора Тютюнника «Зав’язь» — «Олексію Довгому і доброму».

У передмові до збірки «З криниці слова» я дев’ять років тому писав: «Поет від поля, плуга і зерна, а, значить і від Бога, Олексій Довгий у розповні творчих сил талановито поглиблює у своїх нових книжках духовність нашої молодої держави, непроминущу любов до рідного краю, одвічну потребу людяності і доброти». Отож, нових книжок Олексію Прокоповичу!

Володимир САПОН

* * *

Зацвіли у матері жоржини.
Скільки в неї радості в душі!
Не запрошуй до вечері сина,
Краще щось про квіти розкажи.Вдвох побудем в цьому дивоцвіті,
Коли день натомлений притих.
Ти ж у мене наймудріша в світі,
Найдорожча в світі від усіх.

Лиш твоє захмелене подвір’я
В мене в серці над усі літа.
Ти моя надія і довір’я,
Ти моя скорбота золота.

* * *

Як хвиля теплого проміння
Пригасить зорі вдалині.
Народиться струмочок синій
І проголосить гімн весні.Простеле сонячну завію
Зелений квітень на моріг.
Любистком солодко повіє
Весна на материн поріг.

* * *
Ходімте в край, де живуть лелеки
Де будить сонце півень на зорі,
Де сік землі до глиняного глека
Стікає по березовій корі.Там древні тури ще з часів Бояна
Живуть і воду п’ють із джерела.
Там сходить місяць синьобровий рано
Над віковою думою села.

Там вже справляють свято Маковія
Дерева, птиці, люди і сади.
Там із гаїв зеленої завії
Вночі приходять мавки до води.

Там до зорі кружляє з ними в танку
Старезний сивобровий Лісовик.
А їм кує зозуля на світанку
Неперебутній і високий вік.

Там все дається планом тільки крупно,
Нікого в світі час не обганя.
Й за кожним з нас слідкує невідступно
Маленької росинки оченя.

* * *

На слово незаймане виспів
Мій день в березневім плачу.
Я першого жайвора виспів
Сьогодні у небі почув.І серце моє завесніло,
Забилось, як в небі пташа.
Напругою сповнилось тіло,
І крил забажала душа.

* * *
Не називай мене поетом,
Бо я іще не знаю й сам,
Яким сіяють фіолетом
Над степом ранні небеса.

І де взялась ота росина,
Ясніша сонечок усіх,
Що прикладала Україна
До рук моїх і вуст моїх.

Торкнув я зовсім випадково
Високих помислів струну.
А чи моїм було те слово,
Я сам і досі не збагну.

* * *

Критикую дерево,
що не так росте, як потрібно мені.
Сварю сонце, що рано заходить.
Громлю небо, що невчасно сіє дощ.
Але
дерево росте,
як хочеться йому;
сонце сходить так,
як йому належить;
небо владно навчає мене
мудрості дощів…
Велике і вічне
Не звертає уваги на тимчасовість.* * *

МаріїКолись отут ходили ми з тобою,
В цім шумі площ і в тіняві алей.
Були серця в нас повні неспокою,
Нам дихалось і думалось незле.

Нічого в світі ми іще не мали,
Окрім любові, чистої, як сніг,
О, як цвіли ми, як тоді кохали,
Як промінились наші слово й сміх.

Ясної повні злагоди і згоди,
Красивого, палкого почуття,
Ми прихилялись до ясної вроди
Ласкавого і юного життя.

Для нас усе тут сяяло і зріло,
Для нас усе хилилось і текло…
І всесвіт задивовано і мило
Над нами зводив сонячне чоло.

* * *

Троянди, кажуть, на розлуку —
А я тобі троянди ніс.
І цілував гарячі руки,
І очі стомлені до сліз.Трояндо ночі пролітали,
Звертали зорі на зорю.
З мого кохання квіти в’яли,
Я думав, що і сам згорю.

І не розлуки серце прагло,
Побачень частих назавжди.
З троянд закохано і спрагло
Прийшла навік до мене ти.

* * *

В землі і у чорнім камені
Вкраїна моя мовчить.
Немає такого рядка в мені,
Що встане і закричить.Біду я оцю пересилюю.
Долаю свою біду.
І даллю своєю сивою
У завтра свій рід веду.

* * *

Там ні волі, ні слави,
Де живе Сатана.
Зовні — ніби держава,
Всередині — Страна.Сатанинська основа,
Український ярлик.
На обочині мова,
Магістральне — Язык.

В нас душа солов’їна,
А свідомість — тюрма.
Кричимо Україна!
А її ще нема.

Всі байдужі й резонні
Ждем нової мети,
Поки голови сонні
Не зітнуть нам кати.

* * *

За Вкраїною серце, мов рана,
І її не злікує ніхто.
Ой, не рано вже, хлопці, не рано,
Запізнились ми років на сто.Та невже нетямущі ми з вами,
Та невже у серцях неживі,
Що не бачим її за словами,
Що не носим її в голові?

Хай нам стати собою не просто,
Хай попалено душі упрах,
Будьмо кожен Вкраїні не гостем,
Будьмо Мужем на гострих вітрах.

І хоч бідами сповнена чаша
І від болю аж терпне душа,
Встаньмо гордо за націю нашу
Всі, кому ще вона не чужа.

І хай дух наш в народі забродить,
Щоб не сповз він на стежі криві.
Нам не критику треба наводить,
А засукувати рукави.

Не ятрилось щоб серце, мов рана,
Вже яку не злікує ніхто.
Хоч не рано вже, хлопці, не рано, —
Ми не спізнені років на сто…

* * *

Коли жива душа,
тоді живий народ.
Живий народ, тоді жива й душа.
Я зневажаю вас,
творці холодних од,
Як одам тим земля моя чужа.* * *

Не мучся, як накоїв сам біди.
Біда живе з людиною завжди.
Та як із другом ти повівсь недобре.
Собі жорстоку кару присуди.* * *

Не просто, мабуть, і не випадково
Принижене у нас Мистецтво слова.
Убого стало в душах і серцях,
Якщо зневажена духовності основа.* * *

Ти є ніхто. Й повік нічим ти будеш,
Як рідну мову і свій рід забудеш.
Не виб’єшся із покруча на люди,
Помреш, як твар, з неслави і огуди.* * *

Ти вся, як вишенька тонка.
Весною. В білоцвіті.
Стоїш і сяєш вся. Така
Є лиш одна на світі.* * *

Не загасай, моя любове,
Світи удень мені й вночі.
Ввійди в думки мої і слово
І поцілунком обпечи.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

  • Погода

  • Новинар

  • Партнери