Напевно, вони родичі — Анатолій Кульгейко і Вікторія Кульгейко. Остання більш відома як Спартц (за чоловіком- американцем). Він — голова Ріпкинського товариства мисливців і рибалок, вона — член Палати представників Конгресу США від штату Індіана. Але її батько — Кульгейко, також, як і Анатолій Кульгейко — із Ріпкинщини. На жаль — покійний.
Це — нестандартний текст гіркого прощання із Степаном Колесником – моїм старшим побратимом за духом і працею, за «групою крові» (вислів Анатолія Москаленка) і за давньою дружбою в житті і професії. Його могла б оприлюднити низка засобів масової інформації – друкованих чи мережевих. Однак із жалем доводиться констатувати, що така тема і такий підхід до її висвітлення потрапляє натепер, на думку більшості новочасних засновників чи редакторів ЗМІ в розряд «не формату» і тому залишається переважно на рясних фейсбучних сторінках небайдужих.
Помер Степан Павлович Колесник. Мій університетський викладач і видатний український журналіст. На 93-у році життя. Його переслідували за публікації на рівні політбюро ЦК Компартії. Лауреат Шевченківської премії за книгу “Обкрадені села”. До січня 2013 року працював кореспондентом газети “Сільські вісті”.
Вчора після 21.00 не міг писати. Та й говорити особливо не хотів. Емоції. Гадав, що давно став людиною статечною, розсудливою, менш імпульсивною. Аж ні. Людина по суті своїй — істота емоційна. Так, вчора це були гарні емоції — міхур невизначенності і зради, який від осені розбухав і розбухав, луснув. Перепробувавши всі інші варіанти, американці врешті ухвалили правильне рішення.
Будинок «Слово» звели в Харкові майже сто років тому. У ньому п’ять поверхів та п’ять під’їздів. Ліворуч – садок з малорослими маргаритками. Вздовж паркану – тополі. Оселилися митці: художники, поети, драматурги. Вони писали романи та етюди, зображували акварелями збір помідорів, пропагували українське.
натрапив на вірш талановитого українського поета Леоніда Кисельова, і чотири останні рядки його відбилися в пам’яті назавжди. Не було в них якогось гучного виклику світові, не було чітко вираженого наративу. Навпаки, символ і думка, в тих рядках закладені, були якимись невловимими, незбагненними, щосекунди іншими.
Це ще не офіційна, лише експертна пропозиція одного із західних авторитетів. Але й вона вкрай важлива для утвердження думки: досить вдавати, що це суто українська проблема. Над країнами НАТО вже давно літають російські ракети. Випадково чи невипадково така ракета може поцілити в реактори чеської чи болгарської чи угорської АЕС.
Я люблю коли за вікном, як в дитинстві — Чернівці. Нехай там періщить дощ, нехай мете сніг чи пече палюче чернівецьке сонце. Але щоб за вікном було це чудове місто. Як у кожної нормальної дорослої людини, у мене є двоє найкращих друзів — кава і знеболювальне.
Ця фотографія ще не охолола, а я вже пишу про неї, сидячи у вагоні метро поруч з хазяїном цієї паперової газети “Експрес” (див. знімок у глибині тексту) за 11-18 квітні 2024 р., яку він — не побоюся цього слова — читає. Знімок хоч і свіжий, але вже має культурну цінність. Бо у метро зараз куди білье шансів побачити статевий акт двох лесбіянок чоловічої статі, ніж свіжу газету в руках пасажира.
Якщо голуб вилупився в конюшні — це не означає, що він кінь. Чому хтось вирішив, що цей американський совочок – українка? Тільки тому, що в Носівці народилася? З п’яти років жила в Чернігові, де практично не було україномовних шкіл, і в місті говорили поганющим суржиком, що віддалено нагадував російські мову.
