Звісно, я пів ночі не спав. Тепер вже можна говорити, але моє серце майже зупинилося, коли всоте задзвонив телефон і голос на тому кінці сказав: «Вони влучили ракетою у пологовий». Вони. Влучили. Ракетою. У пологовий. Потім голос перетелефонував: «Видихай. Ракета пройшла по дотичній. ДСНСники молодці – витягли швидко 4-х породіль».
Доволі довгий допис, але він усе одно замалий, аби описати глибинну сутність усього російського, проявлену в сумнозвісному фільмі «Слово пацана». Виправдовую себе: витратив на перегляд час, бо колеги щодня годинами дивляться роспропаганду. І детокс робив після кожної серії, відразу дивився цивілізоване.
Повертати собі й нашим нащадкам давню віру, звичаї, обряди необхідно, бо то були знаки нашого правильного природного шляху. Але збились ми з того шляху давно, збились не здуру й не від підлої агресїї чужорідних сил, а через загальнолюдську хворобу — спокусу технічного прогресу як основи матеріального комфорту.
Щодо Олексія Печія, ведучого “24 каналу”, який скориставшись акредитацією на саміт ЄС, втік закордон. Ніколи його не знав, не бачив в ефірі і не уявляю що це за людина. Зрозуміло, що його вчинок просто жалюгідний. Пояснення мотивів, ще більш жалюгідні. А наміри продовжувати працювати в сфері інформаційної політики за кордоном, повинні бути предметом уваги контррозвідки. Бо які наративи про Україну може тепер транслювати ця людина?
Перечитував «Щоденник нелегального солдата» снайперки, добровольця Олени Білозерської… І з пам’яті стали виникати десятки імен наших юнаків і юнок, які після анексії Криму взяли в руки зброю і пішли в капцях і в домашніх куртках захищати свою країну. Вони були добробатами. Вони були нелегалами. Вони були незручними для влади.
З роками стаю сентиментальнішим… Емоційна домінанта сьогоднішнього дня — прихід мого однокурсника Юрка Плаксюка на брифінг в Український Дім, де з координатором Українського кризового медіа-центру Ігорем Стамболом записували передачу «Навколо постаті. Іван Огієнко». Юрко просто прийшов підтримати. Задати питання. Сказати добре слово.
Маю до свят дарунок. Щиро дякую Євгенові Барану за двотомник листів Флобера. В одній із недавніх відповідей на мій коментар до свого допису у Фейсбук пан Євген зауважив, що має два примірники двотомника й може поділитися Флобером (перепрошую, якщо комусь каламбур видається невдалим).
Увечері мені зателефонував друг Микола Перший. Каже, треба інтимно порадитися в непартійному порядку. Ну, ясна річ, що в непартійному, яка ж тепер партія? Те, що так нині називають, навіть близько коло партії не було. Але менше з тим. Відповідаю: радься.
Згадала раптом, як колись 2015 року, коли мій чоловік служив, до нашого хворого тоді сина прийшла лікарка з візитом. Після small talk про наші сімейні справи, і зокрема про те, що мій чоловік на фронті під Попасною, лікарка раптом дуже емоційно вигукнула: “І як ви туди його відпустили?! Я би своєму ногу зламала, але не відпустила на війну!”
Є така річ, яку вже гарно вивчила армія. А саме — ти живеш поки воюєш. Згадаймо приклад бійця з позивним “Хижак”, який відбивав атаку “вагнерів”. Або бійця “Едельвейса”, який наодинці відбився від шестерих. Або тих же трьох бійців з 59-ї, «Степових хижаків”, які майже чотири дні відбивались від “вагнерів” на маленькому клаптику.
